Мистецтво нах! або Художній сервіс

Почнемо з картини Мікеланджело Мерізі де Караваджо «Призвання Апостола Матвея». На картині зображено звичайний неапольский кабак того часу. За дубовими столами сидять якісь чоловіки, одягнені за останньою модою Італії тієї епохи. Чоловіки грають в карти (чи кості), на столі валяються гроші та один з чоловіків, судячи з картини, виграє. Навпроти столу стоїть інший чоловік, зовні схожий на Христа. Він вказує рукою на чоловіка, що виграє. Картина написана так, наче це фотографія завмерлого мометну. Наче поставили на паузу динамічну сцену і всі герої завмерли в своїх позах – незакінченних рухах, початих поглядах, із непідробною мімікою обличчя. Рух – Христос вказує на чоловіка, що виграє. Погляд – решта чоловіків за столом наче хочуть прослідкувати за рукою Христа, подивитись, на кого він показує. Рух – чоловік, що виграє, загрібає руками виграні гроші. Погляд – чоловік, що виграє, відчуває, як на нього вказують, та завмерлу тишу навколо себе і, починаючи розуміти, що щось не так, піднімає очі спідлоба, щоб глянути вперед. І тут пауза. Отака от картина. І що ж, в біса, на ній намальовано? 

Сенс картини простий. Як відомо, за Біблією – Матвей збирав податі. Христос прийшов до нього та призвав кинути гроші (зібрані податки) і піти за ним. Згодом Матвей написав Євангеліє. Думаю, не маю сенсу пояснювати тепер цю картину. 

Людина, що за сучасними мірками, неосвічена, не зрозуміє суть картини. Японець, китаєць, індус, який не знайомий з європейською культурою, з християнством, не зрозуміє цієї картини. Так само, як європеєць не розуміє картин Уенто Макото чи Судзукі Кендзі. Бо щоб зрозуміти написане японськими класичними художниками, потрібно знати культуту Японії, синтоїзм чи буддизм. Тому, в даному випадку я погоджуюсь, що для розуміння мистецтва потрібна відповідна освіта. 

Такі картини, як «Призвання Апостола Матвея» є академічним мистецтвом. Їх значимість для людства та культурний меседж є такою ж залізною істиною, як те, що земля кругла. Але, навіть якщо припустити на хвильку, що ця картина позбавлена будь-якого сенсу, що явлення Христа в італійський кабак 15-го сторіччя є абсурдом, як і назва, то картина сама по собі є мистецьким артефактом. Бо вона є красивою. Вона є «модно» намальована, як для тієї епохи. Картина несе в собі естетичну красу та художній реалізм, експресію образів. 

Я абсолютно не згоден з розповсюдженим твердженням, що людина із будь-якою гуманітарною освітою, наближеною до мистецва (музика, скульптура, режисура, література, іконопис) має більше прав на «правильну» думку та авторитет у темі живопису та образотворчого мистецтва, ніж людина із технічною освітою, чи гуманітарною, але не пов'язаною з мистецтвом. Подібні заяви та точки зору я вважаю абсурдними та безглуздими. Це все одно, що фізик-теоретик буде заявляти, що він має більше прав говорити на тему протоколів HTTP та проблеми передачі XML-даних в інтернеті, ніж людина з гуманітарною освітою.

Мистецтво створене для людей, а не лише для вчених. Мистецтво несе в собі цінність, антураж, красу, повідомлення для всіх. Марсель Дюшан (один з найвизначніших теоретиків сучасного мистецва) казав, що художник – це посередник між глядачем та мистецтвом. Глядач не просто дивиться на картину, а вступає з нею у взаємодію. В результаті цього і проявляється сенс, закладенний у твір. Картина, на яку ми дивимось, викликає у нас асоціативний ряд, обумовлений власним життєвим досвідом, смаками тощо. І ми бачимо те, що хочемо чи можемо побачити. Така дюшанівська взаємодія між глядачем та художником проявляеться у таких художників, як Караваджіо, Моне, Пікассо, Босх, Рембрант, Делакруа, Модільяні, Ван Гог, Сезан, Марк Ротко, Сідні Поллок, Рубенс, Огюст Ренуар та інших. 

Енді Уорхол, Малевич, Баскія, Деміен Хьорст. В епохи цих художників була порущена система культурних домовленостей. Двонаправлений потік інформації (знання, емоції) перетворився в односторонню передачу змісту картини від митця до глядача, із втратою можливості оцінити твір, оцінити його культурну значимість. Ми живемо в реальності (як і Малевич, і Уорхол), де образи пірнають у вир змішування між собою, змішування із звуками, уривками інших образів, без усілякого сенсового зв'язку з оточуючим світом та без сенсу. Постмодерн. Кітч. Намішаний звук із відеорядом – ось тобі «відео-інсталяція» – артефакт сучасного мистецтва. Зазначу, що я не кажу, що відео-інсталяції не є мистецтвом. Я кажу про ті твори (картина, відео-інсталяція, інтерактивний живопис), які не є предметом мистецтва, згідно дюшанівського визначення. Я кажу, що сучасне мистецтво (принаймні 90%) – це гра театральної трупи не перед глядачами, а перед бетонною стіною.

Головний принцип суч.арту, який став класичним ще з часів Малевича, – «anything goes» (все зійде з рук). Існування в мистецтві творчої унії художник-глядач виродилось в сухе відтворення образів зі сторони художника без створення реальності. А зі сторони аудиторії, глядачів, мистецьої богеми (всіляких кураторів галерей, мистецтвознавців, поціновувачів мистецтва та інших чуваків, що тусуються в гламурному Будда-барі в перервах між спогляданням «мистецтва» в галереях «Боттега» , «Ра» і т.д.) – в канібалічне пожирання  «гівна художника» (згадаємо відомий перформанс-стьоб над навколомистецькою богемою одного московського художника). 

Створення прекрасного, красивого, емоційного, значущого – заходить за куліси. На передній план виходить художній сервіс.

Сервіс постачання глядачу продукта зі штампелем «мистецтво нах!». 

«Чорний квадрат» гарно би вписався в новелу Муракамі «Напівморок». «Чорний квадрат» – це антураж великого міста, прямокутних офісів, кубізму, абстракції. Нагромадження ідей, рухів, людей, машин. Тут я висловлю таку парадоксальну заяву, що з цієї точки зору, Малевич – це чисте мистецтво. Як наскельний живопис чи картини в ресторанах. Адже його картини не несуть жодного сенсового навантаження. Вони не спонукають мене, як глядача, загасити сигарету в барі та піти в бібліотеку взяти книгу «Історія» чи «Філософія». Вони (чорні та не зовсім квадрати Малевича) говорять до мене: «Hello, my name is modern art». Його картини не просять мене зрозуміти чи оцінити їх. Вони подані мені як факт. І постфактум я дізнаюсь, що це «мистецтво нах!». 

Не дарма Кант у своїй «Критиці здатності судження» казав, що чисте мистецво – це мусульманський орнамент! Так! Саме мусульманський, бо християнський іконопис просто нашпигований біблійними сюжетами, буддистське або індуїстське оформлення храмів також кишить символізмами. А мусульманський орнамент – мистецтво чистої води. Без посилань в Коран, без змісту. Просто елемет декору мечетей. Ось чому Малевича можна назвати чистим мистецтвом. «Чорний квадрат» – це той самий арабський орнамент. Який нам нічого не говорить, не несе жодного сенсу чи меседжу, навіть не збуджує душу красою. Така собі «гола правда», яка буде однакого виглядати в Ермітажі, як предмет мистецтва, так і ресторані на даху Емпайр-Стейт-Білдінг, як предмет красивого декору.

З тієї миті, як художники епохи Відродження вклали в свої картини сенс, як тільки Гюстав Курбе висміяв реалізм своїм відомим шедевром «Доброго дня, пане Курбе», як тільки імпресіоністи на Монмартрі під акомпанемент сміху «академічних» художників творили імпресію на холсті, як тількі Моне написав своє «Прибуття потягу», як тільки Марк Ротко написав свої абстрактні експресії – чисте мистецтво, описане вище, втратило свій сенс. Воно перестало бути артефактом культури. 

«Той факт, що художня робота починається з малюнка – вже академічний підхід. Ми починаемо з кольору,» – так казав Марк Ротко. До речі, цей художник – класний приклад дюшанівської взаємодії з глядачем. 

Насамкінець наведу уривок із «Символічного обміну та смерті» свого улюбленого Бодріяра: «Вот почему искусство, оставаясь только идеей, принялось работать с идеями. Подставка для бутылок Дюшана — это идея. Коробка Кэмпбэлл Уорхолла — это тоже идея. Ив Клейн, продающий воздух за пустые чеки в галерее, это также идея. Все это — идеи, знаки, аллюзии, концепты. Это не означает ничего, но что-то все же означает. То, что мы сегодня называем искусством, несет в себе свидетельство неизлечимой пустоты. Искусство трансвестировано в идею. Идея трансвестирована в искусство. Это форма, наша форма транссексуальности, трансвестизма, перенесенные на всю область искусства и культуры. Транссексуально и искусство, изборожденное идеей, изборожденное пустыми знаками искусства и особенно знаками его исчезновения.

Всякое современное искусство абстрактно в том смысле, что оно пропитано идеей гораздо более, чем воображением форм и субстанций. Всякое современное искусство концептуально в том смысле, что оно фетишизирует в произведение концепт, стереотип мозговой модели искусства — точно так же как то, что фетишизировано в товаре, не есть его реальная ценность, но абстрактный стереотип ценности. Предавшись этой фетишистской и декоративной идеологии, искусство не имеет более своей собственной экзистенции. В этой перспективе можно сказать, что мы находимся на пути тотального исчезновения искусства, взятого как специфический род деятельности. Это может привести либо к превращению искусства в технику или чистый артизанат, возможно помещенный в сферу электроники, как это можно видеть сегодня повсюду, либо в примерный ритуализм, где все что угодно может исполнять миссию эстетического гаджета, и искусство окончится в универсальном киче, как религиозное искусство в свое время окончилось в киче Сан-Сюльпис. Кто знает? Искусство, как таковое, возможно было просто парентезисом, разнородностью эфемерной видовой роскоши. Печально лишь, что этот кризис искусства грозит стать бесконечным. И здесь различие между Уорхолом и всеми остальными, которые примешиваются к этому нескончаемому кризису. Вместе с Уорхолом этот кризис искусства закончился по сути.»