Чому школярі не люблять українську літературу

Кілька днів тому мені довелося брати участь у всеукраїнській нараді обласних методистів української мови та літератури. Як один з ініціаторів створення Асоціації вчителів української мови та літератури, а також відповідальний голова створеної асоціації я мав виступити перед методистами, викладачами ВНЗ, та провідними фахівцями з української мови. Очікуючи на свій виступ, прослухав доповідь однієї жінки, доктора філологічних наук, члена комісії, яка займається формуванням навчальної програми з української мови та літератури.

Спочатку йшлося про важливі, цікаві речі, такі, як необхідність зробити все можливе для розвитку любові до читання серед учнів, повернення до високих ціннісних орієнтирів, які несе в собі література. Але потім ця жінка абсолютно серйозно заявила, що, займаючись формуванням нової навчальної програми з української літератури, комісія не керувалася такими факторами, як «цікавий чи нецікавий» та «доступний або недоступний» твір для учнів. А не керувалася вона ними, тому що це суб’єктивні критерії, які не заслуговують на увагу. Головне це «методичні» критерії. Що це за критерії, я так і не зрозумів, але почутого було достатньо, щоб усвідомити, в якому страшному занепаді знаходиться так звана «методологія» формування навчальних програм.

Натомість методист інституту післядипломної освіти Олександр Авраменко, автор десятків підручників, зазначив: «Мета уроку літератури в школі – це не надання дітям холодного безжиттєвого багажу знань про ямби, хореї та композиції, хоча їх також необхідно знати. Головна мета – це формування у дитини літературного смаку, любові до знань та пригод, які несе в собі книжка, закладення основних ціннісних категорій – таких, як освіченість, культура, людяність і мудрість. Ось ті пріоритети, на яких необхідно будувати діалог вчителя з учнем».

Як бачимо, проблема стоїть дуже гостро, на неї сформовано два погляди:

– Сухий раціоналістичний підхід, який знищує емоційну складову, розтинаючи літературний твір за допомогою безжиттєвого математичного аналізу. До того ж абсолютно байдужий до сприйняття твору учнями.
– Емоційно-емпіричний, загострений на сприйнятті дитиною літературного тексту та на практичній користі, яку вона отримає від вивчення літератури.

Лише тепер мені стало зрозуміло, чому наша шкільна програма відлякує дітей від літератури. Вона не прививає любов до неї, навпаки – просто відбиває у дитини всяке бажання читати, підштовхуючи її до телевізора та комп’ютера. Вже другий рік поспіль працюючи у «Кобзарі» над популяризацією читання серед дітей та молоді, я спостерігаю той факт, що більшість дітей негативно сприймають українську літературу, і тепер розумію, чому.

Якщо ми будемо давати їм твори, які не здатні їх зацікавити, або просто їм не зрозумілі, то таким чином остаточно знищимо бажання відкривати книжку. Така політика призведе до того, що після закінчення школи випускники викинуть у смітник всі підручники та хрестоматії з літератури та зможуть полегшено зітхнути. Тому що більше не доведеться вивчати нецікаві та незрозумілі для них твори.

Самі вчителі-практики та методисти, які напряму контактують з дітьми, розуміють цю загрозу. А от псевдонауковці, на кшталт вищезгаданої пані, будують свою працю на якихось ефемерних, позбавлених емпіричного підґрунтя критеріях, не зрозумілих нікому, окрім купки таких же як вони, горе-геніїв. Наука повинна служити людині, її потребам та розвитку, наука заради науки – це утопія.

Що казати, якщо факти говорять самі за себе: твір Джоан Роулінг примусив мільйони дітей відірватися від комп’ютера та взяти в руки книгу. І не тому, що методологія чи ще якась наука підтвердила її естетичну цінність, а тому що вона не лише гарно написана, але, найголовніше – цікава та зрозуміла.

Учням середніх шкіл необхідно прививати любов до читання та книжки, формувати їх поступову інтелектуальну еволюцію, в рамках якої вони з часом, вступивши до вищого навчального закладу, зможуть вивчати всі ті методологічні, літературознавчі тонкощі, які їм намагаються дати в школі.

Як голова ЛО «Кобзар» я не можу залишатися осторонь даного питання, тому ми будемо ініціювати публічне громадське обговорення, не на сайті МОН, а на загальних інформаційних майданчиках. Для поглибленого вивчення проблеми ми вже працюємо над створенням альтернативної вченої ради, до складу якої ввійдуть знані науковці та педагоги-практики.