Червоний ренесанс: Яскраве палахтіння невідомої епохи

«Кровожерні більшовицькі банди Муравйова на початку 1918-го року вдираються до Києва і безжально нищать тих, хто відважувається розмовляти українською мовою». «У 30-х роках почались масові арешти та розстріли української інтелігенції». «Голодомор 1932-33 років – свідомо організований більшовицькою владою геноцид українського народу». Завдяки сучасній державній пропаганді ми знаємо, що більшовизм – це погано, більшовики – це загарбники, пригноблювачі, самодури тощо, радянська епоха – доба національного занепаду, відповідно, і українська література того часу нам здається чимось не надто вартим уваги. Нечисленні ж талановиті письменники, що спершу були співцями комунізму, звісно, швидко зрозуміли свої помилки і надалі, акі Хвильовий, почали волати «Геть від Москви!» та героїчно конати у сибірських таборах або просто собі звалювати за кордон.

Всі ці мульки не позбавлені певної рації, але це лише один з боків медалі, ще й до того ж відполірований до блиску. Все, як і в житті, – значно складніше. Так, радянський період нашої історії приховує багато темного й трагічного, але разом з тим він дав нам чудове мистецтво 20-х років, коли ще цензура була відносною, радянська держава – ще не такою централізованою й тоталітарною, як у пізніші періоди, а пафос революційного відродження нації ще дуже навіть мав місце і давав відчутні паростки – особливо в порівнянні з тодішнім становищем на підпольській Західній Україні. Коротше, існувало безліч того, що трохи не вкладається у сучасну державну доктрину та світосприйняття більшості з нас. При спробі поглянути на історію, і зокрема історію літератури, під заломленням сучасності затирається одне – всього-на-всього ціла епоха, яку зараз прийнято називати «Розстріляним Відродженням». А головне – естетичний досвід, що мав місце у державі, під назвою «Українська Соціалістична Радянська Республіка» у перші п’ятнадцять років її становлення, і якого зараз якось не прийнято враховувати.  А дарма – адже це був, даруйте за штамп, період бурхливого становлення модерних матриць українського суспільства, і можна ще довго пісяти кип’ятком від історично-літературної аури Міста Лева, захоплюватись духовністю й незламністю шістдесятників або пафосом Грицька Чубая, «торчати» від Андруховича і його «Рекреацій», але без глибокого осмислення феномену двадцятництва ми матимемо чимало білих плям у нашому мозку. Дивина – ми добре знаємо «двадцятників» Булгакова, Ільфа й Петрова, Гашека, нарешті, Ісаака Бабеля, але мало чули про наші національні здобутки тих часів.

Для мене українське «двадцятництво» – це літаки, що летять у Нью-Йоркські хмарочоси у 2001-му. Це бомба, спалах. І величезна енергетика, що від цієї бомби розходиться навкруги. Енергетика народжує якість, кайф, що межує з божевіллям. Це треба смакувати. І відкинути при цьому світогляд, а натомість вклинитися в епоху, залишити внутрішні забобони – і вперед!

Знову ж-таки, назва «Розстріляне відродження» і близько не відображає суперечностей, а отже, і суті цієї літературної епохи – це просто пафосна констатація факту, що а) «вони були кльові», б) «потім їх, таких кльових, усіх зрівняла могила». Придивіться до них: вони – дуже різні, часто ці чуваки із азартом цькували один одного. Як і в Біблії, у «двадцятництві» можна знайти все, що завгодно, чого ви, можливо і близько не чекали. Хочете чекістську романтику  з українським колоритом? Відчути гримучу суміш віри в «загірню комуну» і пафосу національного відродження? Будь ласка – уважно читайте Хвильового і Яновського. Бажаєте поринути у богемний світ київських Липок чи посмакувати вином з коханою у вірменському закладі Дніпропетровська? Тоді читайте Віктора Петрова-Домонтовича – суперового письменника, інтелектуала, діаспорника, вченого, сноба та енкаведиста, що урочисто похований у 60-х на Байковому цвинтарі. А може, ви хочете галасливо-футуристичну поезію міста, що, наче хамелеон, постійно міняється у настроях і рефлексіях? Тоді візьміть вірші Михайля Семенка. Ну а може вам просто закортіло стьобу над вищепереліченими паетамі і пісатєлямі? Тоді до Ваших послуг – незрівнянний Едвард Стріха. А ще є три цитати Сталіна в «Україні чи Малоросії» Хвильового, де той і проголосив свою знамениту фразу «Геть від Москви», «Березіль» Леся Курбаса, тверезий і до деякої міри цинічний київський інтелектуальний роман,  дискусії про «Європу», «Просвіту» та чарівний Азіятський Ренесанс. Є проза, що співає, і поезія, що б’є. І Харків як майбутня духовна столиця світу (комуністична!!!! як наслідок майбутньої світової революції!!!) та альтернатива «міщанській» Москві.

І це все – ЕПОХА. Епоха яскравих творчих вибухів талановитих людей. Епоха шукань, палахтінь і поневірянь. Віри і ненависті. Захоплення й розчарування. Спроба подолання провінціалізації через освоєння простору міста та його ствердження як питомого та українського. Написання текстів модерних українських Харкова, Києва, Одеси та Дніпропетровська, відхід від «просвітянської шароварщини», творення культури світової якості та шарму.

Але не зациклюймось на одній літературі. Як би нам цього не хотілося, її все-таки важко відокремити від тогочасної злободенності, а власне, від політичного контексту: за незначими винятками, митці творили літературу з відома, а часто й з благословення тодішніх ВЛАСТЕЙ – серед них були не тільки «кровожерні» Сталін, Постишев чи Каганович (який, до речі, чудово знав українську мову), а й чуваки, справді пройняті ідеєю національного відродження – чого варті одні лишень боротьбисти – легендарний революціонер Василь Еллан-Блакитний та нарком освіти Олександр Шумський, а також полум’яний комуніст та один з ідеологів «українізації» Микола Скрипник: всі вони були талановитими людьми та чудовими організаторами і щиро вірили у те, що робили. (До речі, славетний режисер Олександр Довженко теж із «боротьбистів».) Це не означає, що ганебні чи трагічні явища на той час не мали місце – ми лише робимо спробу наголосити на позитиві, а його було багато.

Насолода, кайф власне в тому, щоб самотужки сробувати розмотати цей ядерний клубок – у всіх його парадоксах, суперечностях, божевіллях і раціях. Повірте, воно того варте. І якось блякло на цьому тлі виглядає, приміром, сучасник Еріх-Марія Ремарк, співець післявоєнного синдрому, в порівнянні, наприклад, із «післяреволюційним синдромом» «Повісті про санаторійну зону» Хвильового…