«Читець»: непрочитаний час

На новий фільм Стівена Долдрі «Читець» критика й глядачі звернули увагу через два, як водиться в таких випадках, позахудожні фактори: дражливу тему відповідальності за Голокост і присудження «Оскара» за краще виконання головної жіночої ролі Кейт Вінслет. Аналізувати саме ці моменти — значить перейти від кінематографії до політики; однак вже самого сюжету, базованого на книжці Бернгарда Шлінка, цілком досить, аби, говорячи про мистецьке, висловлюватися і про політичне. 

Стівен Долдрі добре відомий київській кіноспільноті: саме гран-прі нашого фестивалю «Молодість» 2000 року став однією із перших нагород, котрі здобув «Біллі Еліот» — блискучий повнометражний дебют британського режисера. 2002-го Долдрі підтвердив статус багатообіцяючого автора, випустивши напівбіографічну драму про класика сучасної літератури Вірджинію Вульф «Години»; цікаво, що виконавиця головної ролі Ніколь Кідман також отримала «Оскара».

Новий фільм є американо-німецькою копродукцією. Наголос тут слід робити саме на заокеанській складовій: герої розмовляють англійською, а за стилістикою та добором виконавців-зірок це типово мейнстрімний твір. Фабула «Читця» охоплює майже сорок років повоєнної історії Німеччини, від 1958 до 1995 року. 1958-го в Берліні підліток на ім’я Майкл Берг (Девід Кросс) випадково зустрічає старшу від нього красуню Ханну (Кейт Вінслет). Їхній зв’язок розвивається в таємниці, і господинею становища в ньому є Ханна. Серед усього іншого вона просить Майкла читати їй вголос, і він із задоволенням виконує її забаганки. Стосунки обриваються саме нею, так само несподівано і без пояснень, як і почалися. Майкл дізнається правду про своє перше кохання лише через вісім років, коли як стажер юридичної школи опиняється на процесі над нацистськими злочинцями — охоронницями таборів смерті. Ханна була однією з них: вона вирішувала, кому вирушати в газові камери. Саме в цю мить його життя ламається остаточно, і доля героя визначається тим надламом.

Тут, по суті, дві жертви, і в певному сенсі обоє невинні, однак дуже по-різному: Майкл є ще фактично дитиною з усіма відповідними наслідками, а Ханна просто має кришталево незворушне сумління. Вона дійсно не може зрозуміти, у чому її звинувачують, для неї робота охоронницею — те ж саме, що й робота на заводі. Але то страшна невинність — чистота від сумління, якої прагнули нацисти, той самий сон розуму, що породжує найжахливіших чудовиськ. Історія кіна вже знала фільм про хворобливі стосунки між нацистським катом (байдуже, колишнім чи діючим) та (потенційною) жертвою: скандальний та безумовно культовий «Нічний портьє» Ліліани Кавані (1974 р.). Невідомо, чи усвідомлювали автори «Читця» цю паралель, в будь-якому разі, літературне першоджерело надавало постановникові доволі широке коло можливостей. Можна було б, наприклад, обіграти сюжети або героїв тих книг, що Майкл читає Ханні, або дослідити неминучі стосунки влади і підкорення, що вочевидь мали б виникнути у такій парі; не виключалися теми спокути, невідворотної долі або кохання понад усе... Однак Долдрі лишив цей потенціал незадіяним, звівши все до банальної мелодрами. Кіно знало чимало нещасних жінок і нещасних чоловіків — а ось у високому сенсі слова трагічних героїв можна перелічити по пальцях. Можливо, для того потрібні інші виконавці: Ральф Файнс, котрий грає дорослого Майкла — чудовий актор, однак своїх можливостей уповні тут не розкриває, що ж до Вінслет, то мелодрама — це її межа, і нічого серйознішого вона при всьому бажанні зіграти не спроможна. Загалом «Читець» — надто розслаблене, надто доброзичливе кіно.

Долдрі завжди цікавила людина у часі. Так було і в «Біллі Еліоті» — типовому романі виховання та дорослішання, і в «Годинах» — витонченому дослідженні змагання між Хроносом і людським генієм. Цього разу матерія часу не поступилася.