Елегія про перстень молодості, навіяна «Літнім дощем»

І знаю тільки те, 
що треба пісню, наче тінь, нести з собою, 
що треба йти, невпинно йти 
назустріч мертвій тишині 
за зовом вітру — за зовом ночі, 
аж попіл сну засипле очі. 
Спочине серце під крилатим кленом, 
порине в море трав зелене, 
і тільки пісня вільна, спіла, 
жива, нестримна, горда, сміла 
ітиме далі вже без мене.

Богдан-Ігор Антонич

Початок 70-х. Мадрид. Франциско Франко обдумує рішення про коронацію Хуана Карлоса Першого. Провінційна Малага. Четверо друзів їздять на красивій машині в басейн, зависають в барі, розпивають алкоголь та ганяються за місцевими дівчатами. А на дворі крапає літній дощ та  іспанський мачо Антоніо Бандерас, голосом радіоведучого за кадром, розповідає нам історію мрійника, що хотів стати поетом... Хто він, цей радіоведучий - режисер, що говорить вустами персонажа, чи Доля, що говорить вустами режисера?! 

Яскраво вибілені розмови про високе змінюють сцени, де пісяючий пів фільму кров'ю від проблем з нирками Мегіліто декламує у ванній Данте Альгієрі. Кохання до місцевої красуні, знойної 18-річної сексуальної іспанки, і хтивий секс із викладачкою літератури. Словом, картини життя молодого хлопця, революціонера в душі, хіпі-без-Вудстока, пацифіста та поета.

Мрійники, молоді, красиві, сповнені сил, люблять життя, насолоджуються ним. Це - ми. Життя проноситься крізь цей літній дощ. Сповнене купою дрібних моментів, купою оргазмів. Нас заполонює ейфорія. Вчора ми простягнули руки догори й ловили краплини теплого, приємного дощу, а сьогодні - під цим самим дощем ми стикаємось із Роком. Із нагромадженням подій, ситуацій безглуздих, дурнуватих, але таких непереборних, безвихідних. А тим часом дощ закінчується, настає ранок, виходить сонце, а поет-радіоведучий своїм облесливим голосом оголошує прогноз погоди на сьогодні.

Ні. Ніколи. Ми не побачимо берегів Африки. Ні з дахів будинків, ні з гір, ні з вулиці, ні з маяка.
Проходить дощ, кінчається ніч, місяць, рік, а береги Африки лишаються недосяжними, міфічними. Життя не стоїть на місці. Воно рухається далі. Воно ллється на нас літнім дощем, опадає крихким снігом, злітає жовтим листям. Ніколи і ніде не можна про це забувати.

Все навкруги відбувається саме так, як і мало статись, жодним чином не інакше.

Це наших днів звичайна тут дорога,
не падає ніщо до безвісті води.
Віддати треба нам життю щомога,
а треба кожному, ще поки молодий.

Богдан-Ігор Антонич

В житті ніколи не буває важкого ранку після нічної вечірки, ніколи не буває розчарувань, життя ніколи не опускає руки. В житті є тільки «тут» і «зараз». Ейфорія. Насолода. І крапка.

Береги Африки значно ближчі, ніж здається. Так само, як іспанськи й українських поетів як щось і розділяє, то це не кордони і не десятиліття.

Містечко в сяйві ночі біле. 
Невже ж тут друзів не згадать? 
Росли ми разом і п’яніли, 
кохаючи палких дівчат. 
Таїлися від мрій бентежних, 
вдавали гордих і твердих 
і рвались в обшири безмежні, 
що нам стелилися до ніг. 
Дарунків повна юність світла, 
мов скриня сповнена скарбів, 
та мрія — ночі тьмяна квітка — 
вела, де обріїв межа 
манила, мов любовний спів. 
Щербилась леза на ножах, 
і спалювались поривання. 
Квітчались місяцем доми, 
і тремтячи кохали ми, 
хоча соромились кохання.

Богдан-Ігор Антонич