Довге поневіряння українського короткого метру

В рамках Одеського міжнародного кінофестивалю було дві програми короткометражних фільмів. Це «Українська національна кінопремія. Короткий метр» та «Одеські кінематографісти представляють». Сама постановка питання штибу є українські короткометражки, а є одеські вельми цікава. Хоча це склалося само собою, – за словами програмного директор ОМКФ Аліка Шпілюка одеські короткометражки виділилися в окрему програму, тому що їх було достатньо багато, тож організатори захотіли показати, що тут теж щось відбувається в кінематографічному середовищі. 

Одеська програма подається як щось колоритне,  та й покази відбуваються на відкритій площадці – Ланжеронівських сходах, що, з однієї сторони, дозволяє показати фільми якомога більшій аудиторії, а з іншої, може просто вбити весь трагізм чи романтичність певних картин, втопивши їх у галасі та гуморі дотепників. Все ж таки відкриті площадки краще приймають класику або вже добре відомі фільми режисерів, які встигли реалізуватися. Це щось на зразок того, як змусити театрального актора виступати на площі: може бути тріумф, а може й закінчитися фіаско. Також, одеський короткий метр – це не конкурс, а просто покази одеситам та гостям фестивалю про одесців на одеські теми в одеських екстер’єрах. Тож чим різняться ці дві програми окрім суто формальної ознаки: одеська та українська (тобто всі інші короткометражки)? 

Хто ці люди – режисери фільмів?

Українська програма: Більшість учасників так чи інакше пов’язані із КНУТКіТ ім. Івана Карпенка-Карого.

Одеська програма: Майже ніхто з режисерів не має освіти режисера.

Основна тема:
У: Соціальні проблеми та їх ревізія (звідки вони беруться, як розвиваються та до чого призводять).

О: Романтичність. Емоційні переживання.

Ціль:
У: Відображення реальності такою, як вона є, застиглою в певний момент часу.
О: Розповісти історію та показати зміни героя.

Вид кіно:
У: Документальне та ігрове кіно.
О: Виключно ігрові картини.

Технічна складова:
Приблизно на однаковому рівні.

Кількісна складова:
Очевидно, що відібрати якісних фільмів для української програми можна суттєво більше, ніж для одеської. 

Здавалося б, чому тоді Одеські короткометражки не виграють суттєвих європейських фестивалів, якщо з першого погляду вони не дуже то й поступаються своїм всеукраїнським колегам? Розглянемо це на прикладі славнозвісних «Ядерних відходів» Мирослава Слабошпицького, які якраз і виграють. Чому ця картина викликала такий ажіотаж за кордоном, проте у вітчизняного глядача, якщо й збудила якесь захоплення, то хіба що як переможець  кінофестивалю в Локарно. Суть фільму полягає в розкритті майже кафкіанської метафори: ядерні відходи – це насправді самі люди (тобто герої фільму). Для західного світу подібні соціальні пошуки є екзотикою, чимсь на зразок того, як ми споглядаємо картини про засуху в Африці чи поневіряння ромів світом. Для українців же ця тематика є або болючою, або великим куском цільного інформаційного простору депресивності. 

Вельми парадоксальним є той факт, що фільми молодих одеських режисерів суттєво ближчі до західного контексту короткометражних фільмів. Зазвичай головним у імпортних режисерів є бажання розповісти історію та передати емоції, переживання і розвиток. Саме цим займаються одесити, відмінно від своїх українських колег. Взяти хоча б історію «Тиша», яка розкриває метафору: кожна людина вбиває те, що вона любить. Більшу частину екранного часу перед нами розгортається вельми романтична картина у вигляді історії прихованих мотивів, яка врешті закінчується жорстоким холоднокровним вбивством. Якщо порівнювати досить буквально, то, зніми цей сценарій режисери з українського конкурсу, з великою долею вірогідності можна було б очікувати на концентровану злість, пустоту та логічне завершення у вигляді вбивства – ніякого здивування, виключне нагнітання.

Це не добре і не погано, проте це зовсім інший підхід. Чому так є? Справа в тому, що майбутнє завжди нападає ззаду. Одесити за великим рахунком не мають де навчатися ремеслу, позаяк в перлині біля моря майже не існує пристойних кіношкіл чи кінокурсів, тож більшість інформації здобувається або з інтернету, або з власного польового досвіду. Як вже згадувалося вище, більшість учасників української короткометражної програми здобули академічну освіту в Києві. Тож, найвірогідніше це пов’язано безпосередньо із контекстом та середовищем режисерів. Хто їх навчає? Викладачі старого гартування, для яких у радянські часи аналіз соціального положення був чи не головнішим та болючішим (як для більшості митців взагалі), – вони або знімали те, що мусили, або уникали табуйованих тем. Тож якщо розгорнути метафору про ядерні відходи трохи більше, то ними виявляться не головні герої однойменної короткометражки, а ми з вами – українські глядачі. Особисто я з певною нетерплячістю очікую на зміну покоління викладачів у профільних Вишах країни. Як мінус, ми отримаємо лекторів, які підковані суттєво слабше з точки зору теорії, проте вони будуть суттєво вільніші від певних рамок та забобонів, не кажучи вже про вміння переконувати спонсорів та розповідати історії вже на пітчингах, а не за старою радянською системою жалітися на країну та очікувати поки хтось прийде та допоможе, – дупа згнила вже давно, а вони досі сидять і жаліються. Має змінитися перш за все прагматична складова, бо з такими векторами розвитку ми матимемо лише чудове минуле у вигляді геніїв світового кінематографу, проте так ніколи і не впишемося у світовий контекст і зніматимемо чорнуху на поталу любителям екзотики з Європи або важкий вітчизняний тягар суму, від якого в нас врешті виросте горб і ми так ніколи й не випрямимося.