«ТойХтоПройшовКрізьВогонь»: наш, перший і знову наш

Культурна екзистенція сучасної України багато в чому унікальна. Розтоптане чоботями постсовкових реалій, вітчизняне кіномистецтво ось уже третє поспіль десятиліття невпевнено балансує між стадіями зачаття та формування плоду, при цьому постійно ризикуючи задушитися власною пуповиною. Самі поняття «культура» і «мистецтво» на фоні середовища, в якому старі цінності вже померли, а нові ще не народилися, де еліта є самопроголошеною тусовкою плебеїв, де еталоном успіху виступають бабки, а еталоном краси – варварська розкіш, виглядають доволі гротескно. Українське ігрове або масове, якщо хочете, кіно постраждало чи не найбільше. Усі ці роки воно валялося в пилюці, збите з ніг, десь на узбіччі державних процесів, і слабким голосом жебрало про допомогу. Хоча якої допомоги можна дочекатися в країні, де розвивається лише футбол? Магічне словосполучення «новий український фільм» в умовах стабільного «покращення життя вже сьогодні» здається невдалим жартом. Але це не жарт. В Україні справді знімають власне ігрове кіно!

Не можна сказати, що тема історичного кіна взагалі і Другої світової зокрема є простою для екранізації. Натомість, дуже легко наламати дров і зняти яку-небудь епічну псевдоісторичну маячню, чим з успіхом займаються протягом останніх років наші північно-східні сусіди. В історичному сенсі фільм Михайла Іллєнка не розповідає нічого нового – зрештою, про штрафбати, табори і особістів знімали і раніше, – але показує війну війною, без притаманного російським стрічкам пафосу, показухи, надривного «чокання» (адже не всі солдати радянської армії були москвичами), без чорнухи, блатних діалогів, з іншого боку – без зайвого натуралізму, крові і тельбухів, чим так зловживають американці. Гадаю, більшості молоді не сподобається ця проста, романтична, місцями наївна і сентиментальна «балада про солдата». Фільм відверто дисонує з похмурими, цинічними трендами постмодернізму; попри всі складні сюжетні перипетії, він просто-таки просякнутий життєствердністю. Поза сумнівами, «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» – добрий фільм.

Слабкі місця у стрічці є і їх чимало, втім, зупинятись на них не бачу сенсу. Не слід забувати про те, що робота над фільмом декілька разів зупинялась через недофінансування (найбільша пауза тривала півтора року), внаслідок чого зйомки розтягнулися на період з 2007 по 2011 рік. Яскравою рисою «Того, хто...» є його українськість. Про нього можна впевнено говорити, що це – кіно, зняте українцями для українців і про українців. Так, з українським акцентом у фільмі говорять і зеки, і американці, і навіть окремі чукчі з індіанцями (загалом протягом фільму російської та української приблизно порівну, в чому також присутній певний символізм). Не скажу, що така дещо гіпертрофована, на мою думку, українськість стрічки заважає, але її точно буде складно сприймати глядачам, не знайомим з нашою національною специфікою. З іншого боку, Іллєнко ніби нагадує кожним кадром: «Не забувайте, це кіно – наше, його не було вчора і завтра воно знову може зникнути. Дивіться, поки є шанс...»

Важко бути об'єктивним, коли йдеться про внесок фільму «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» у світовий кінематограф. Але Україні він безперечно потрібен.

З використанням матеріалів, наданих компанією «Інсайтмедіа продюсерський центр»