Фредерік Бегбеде: «Якби я був у Facеbook, то перестав би писати книги»

Фредерік Бегбеде – досить неординарний письменник. Народився у елітному буржуазному NeuillysurSeine, закінчив університет політології SciencePo, понад десять років пропрацював у рекламі. Його батько – відомий «мисливець за головами», а брат – підприємець, котрий відомий завдяки декільком аферам, а останнім часом скуповує українську землю.

 Власне, неординарність письменника полягає у тому, що він першим відкрив людям очі на те, як справді відбувається маніпуляція споживачами й на особливості його робочого оточення.

 Після «99 франків» у Франції безліч людей почали описувати свою роботу і те, які технології вони використовують для продажу певних товарів чи послуг. Деякі сучасні російські та українські письменники намагаються наслідувати творчість Бегбеде.

 Але головна риса Фредеріка Бегбеде – розважальний спосіб життя з кокаїном та дівчатами. Подвійний стандарт і парадокс полягає у тому, що він начебто критикує цей спосіб життя та водночас насолоджується цим.  

 Окрім його «99 франків» дуже популярними серед французів залишаються «Кохання живе 3 роки» та «Вікно у світ», де автор уявив свою дружину і дитину мертвими.

 Фредерік Бегбеде – типовий представник JetSetPeople, тобто гламурних тусівок серед «бомонду», про які пишуть ЗМІ. Брендовий одяг (піджак накинутий на сорочку, з верхнім розщібнутим гудзиком), ділова небритість і довге волосся, зачісане назад – ось характерна зовнішність французької успішної людини. Справді, саме прізвще Бегбеде вже стало брендом, тому Фредерік може писати що завгодно – це читатимуть, він може недолуго жартувати – йому сміятимуться, а його навіть довгу і нудну розмову залюбки слухатимуть.

 Остання книга «Французький роман» була написана під вартою, адже Фредерік Бегбеде вживав наркотики у публічному місці. За «Французький роман» автор отримав премію Ренодо, що викликало неабияку полеміку. Ось що з цього приводу сказав Бегбеде на зустрічі зі студентами Паризької бізнес-школи ESCP:

«Я писав цей роман під вартою. Мені треба було чимось зайняти себе, адже я давно хотів написати книгу. Чималий шматок твору я присвятив головному прокурору Парижа, описавши все, що я про нього думаю. Хоча я описую своє життя у Нойі-сюр-Сен, однак мій герой (зрештою, як і всі мої герої) – це не я, це трохи кращий або гірший (сміливіший) персонаж. Єдиний персонаж, котрий найбільше комусь відповідає – це Марк Мароньє. Я створив його після трагічної смерті мого хорошого друга й директора.

 Найкраще мені пишеться у літаку чи в поїзді. Також мені гарно писати у стані сп’яніння. Я завжди маю з собою записник і ручку й записую думки навіть під час бурхливих вечірок. А коли прокидаюся зранку і читаю написане, то ніяк не можу второпати, чи це справді писав я.

 Мені подобається перебувати у Москві і Нью Йорку, Париж натомість мені здається найсоннішою столицею світу. Справа тут не тільки в метро, котре працює до 1-шої ночі чи нічних клубах, які зачиняються до 7 ранку. Напевне, Парижу слід повернути борделі.

 Мене часто запитують, чи я створив профіль на Facebook чиTwitter. Ні. Адже якби я був на цих соціальних мережах, то я би постійно те і робив, що змінював свій статус (наприклад, «зараз я в бізнес-школі ESCP, ввечері я DJ на Полях») і перестав би навіть писати книги. Я вважаю, що всі ці персональні блоги і сторінки типу MySpace, Livejournal, Facebook або Twitter створені для того, щоб люди запевняли себе й інших, що їхнє життя цікаве і заслуговує уваги

 Я звик багато читати. Це допомагає мені шліфувати власні фрази, робити їх більш красивими і насиченими. Остання книга, що мене вразила – AmericanPsycho Бреда Істона Елліса 1993 року. (За книгою відзнято фільм з Крістіаном Бейлом — прим. автора). У книзі йдеться про голден-боя – банківського трейдера, у якого є все: гроші, дівчата, кокаїн. Але він вбиває людей: ріже їх, рубає їм голови і все таке. Нині французький уряд хоче оподатковувати банківських трейдерів, якщо сума їхньої премії перевищує 35000 євро. Напевне, така ідея прийшла до урядовців після прочитання цієї книги. Французький уряд хоче надавати стипендії для 30% іноземних студентів. Урядовці, напевне, прочитали мої книги.

 Мої колишні кохані також читають мої книги. На презентації «Французького роману» одна пані попросила мене дати автограф для її дочки. Як виявилося, її дочка – це дівчина, з якою я навчався у школі. Коли я її бачив, то червонів за кілометр і не наважувався підійти. Зараз – навпаки. Це вона червоніє і соромиться підійти й посилає свою маму як посередника для автографу.

 А ще на тій презентації до мене підійшов колишній одногрупник і дав мені свій телефон. І знаєте що я зробив? Я йому не зателефонував...»

 Після цих слів майже всі штучно, зате голосно розсміялися і заплескали в долоні...

 А на запитання українського студента «Що ви думаєте про дії вашого брата відносно закупівлі землі на Україні? Чи це не є неоколоніалістське мислення?», Фредерік Бегбеде розвів руками і сказав: «Я і мій брат – це різні речі. Про це я написав у останній книзі. А відносно землі... У світі багато голодних, тому треба вирощувати зерно для того, щоб їх нагодувати».