Галя Ткачук: «Я би пишалася, якби мені вдалося написати попсовий жіночий роман»

Галина Ткачук – одне з відкриттів 2006 року в українській літературі. Ця двадцятиоднорічна дівчина створила навдивовижу цікавий, оригінальний, щирий дитячий світ у своїй першій прозовій книжці «Славка». Після захоплених відгуків у літературних виданнях можна впевнено пророкувати Галі велике майбутнє.

– Ти написала незвичайну книжку – «Славка». Чим зумовлено вибір саме такої, дитячої тематики?

Річ у тому, що я завжди вважала, що я пишу для дорослих, і пишу щось доросле. Але останні п’ять років усі відгуки, що я чула, були, що я дитяча письменниця. Я просто тоді вирішила, що раз воно так сприймається, то хай те, що я вважала раніше мінусом чи непорозумінням, я оберну собі на перевагу.

– Ні, от мені якраз не здається, що «Славка» – дитяча книжка. Я маю на увазі, що тематика – дитяча, але книжка – вочевидь не для дітей.

Ну так. У мене один з перших задумів був – якісь речі сказати з уст дитини, через першу особу, дитячу. Воно тоді інший має аспект і інше, взагалі, звучання. Навіть найбанальніші речі.

– Ти описувала в книжці власні дитячі спогади про Боярку, про все?

Так, але це, з одного боку, мої дитячі спогади, а з другого боку – те, як я зараз бачу, як там діти живуть. Тобто насправді книжка, якщо подивитись, не є історична. Я там не згадувала всі ці реалії початку дев’яностих, коли я була маленька. Там є щось і з початку двотисячних, і з початку дев’яностих. Тобто час у книжці дуже химерний. Так само і з простором. Тому, хто не знає Боярки, можливо, все там здаватиметься логічним. А моя сестра не може це читати! Каже, я починаю уявляти, де це могло бути, і виявляється, що там усе переплутано, те що має бути зліва, в тебе справа, і так далі.

– Я ще таке помітив, що у «Славці» велику роль відіграє кров. Чому так? Чи має це значення для тебе?

Ну, я б не сказала, що я це спеціально використовувала… Але я давно помітила, що в Старому Заповіті образ, чи поняття крові вживається в контексті, з одного боку, якихось почуттів, а з другого боку – як чогось зумовленого, чогось, що стосується людської природи. Можна сказати, що я просто це помітила і собі використала. Це було свідомо.

– До речі, а чи впливали на написання якісь релігійні мотиви, Біблія? Це помітно з деяких образів, імен…

Я думаю, дуже впливало, але, мабуть, більше стилістично, ніж ідейно.

– Я знаю, письменники не люблять себе з кимось порівнювати, але чи могла б (і чи хотіла б) ти назвати аналоги своїй книжці й взагалі своїй творчості в українській або світовій літературі?

Ну, порівнювати – це все дуже відносно, але… Мені от дуже подобається сайт amazon.com. Я там ніколи нічого не купувала, але якщо мені подобається якась музика зарубіжна, я люблю знайти її на амазоні і подивитись, що «тим, хто купив цей диск, ми також радимо…», і подивитись, що там ще подібне є :). Тобто якби у нас був інтернет-магазин, дуже відомий, як amazon.com, то я б дуже хотіла, щоб тому, хто переглядатиме мою книжку, вискочило вікно: можливо, вам також сподобається «Історія» Ксені Харченко, «Вишивані гарбузи» Олени Захарченко… Я думаю, також і книжки Тані Малярчук. Це не означає, що я від них усіх в якомусь захваті, але суто для читача це було б корисно.

– А з якого віку ти відчула, що хочеш стати письменницею, і з якого відчула, що ти вже нею стала?

Я навіть не пам’ятаю, в мене постійна була установка на складання віршів… Не знаю, я скільки себе пам’ятаю, завжди мала дурну, абсурдну мрію, що я повинна стати письменницею. А почала себе вважати, мабуть, коли в мене перша книжка вийшла.

Це поетична книжка була, вона вийшла, здається, 2002 року, коли я перемогла в конкурсі «Гранослов». Можливо, в глобальному розумінні це не є якесь велике досягнення, але суто психологічно, коли книжка вийшла, ти вже починаєш думати, що це є якесь надбання.

– А от скажи зі свого досвіду: для того, щоби бути надрукованим у видавництві на кшталт «Кальварії», потрібно просто написати хорошу книжку, чи треба мати якісь зв’язки, певну відомість?

Ну, можливо це з розряду пліток, але останнім часом повидавали багато книжок молодих письменників, і я б не сказала, що ми всі друзі, але ми спілкуємось між собою. А взагалі, там все неоднозначно. В одному видавництві, я не казатиму, в якому, одному молодому письменникові сказали: так, це хороша книжка, але піди спочатку розкрутись, а потім принесеш нам це, і ми надрукуємо. Але це залежить від видавництва. А «Кальварія» мене якось сама знайшла, промоніторила, так би мовити :).

– Ти – студентка Києво-Могилянської академії. Чи вплинув вибір саме цього вишу на твою особистість та творчість?

Ну, «Славку» я написала, коли мене вигнали з Могилянки :)…

– Ану, може детальніше розповіси :)?

Тобто насправді я сама пішла, за власним бажанням. Я тоді перший раз була на третьому курсі, але після весняної сесії пішла, бо вчилась на історії й психологічно просто не витримувала. І от саме тоді я пішла, і саме тоді в мене з’явився час, і я сіла і написала «Славку»!

– А потім ти на філологію вступила?

Так. З одного боку, Могилянка дуже впливає на творчість, а з другого – поки ти тут вчишся, дуже важко сісти і щось толкове написати. Навіть якщо не дуже старанно вчитися – на четвірки чи трійки, і здавати всі реферати, і то – це забирає багато часу.

– Ти одружена з Олегом Романенком. Чи вплинуло життя саме з цим поетом на твою особистість та творчість? :)

(сміється) Я думаю, вплинуло, і знайомство, і ще до одруження… З Олегом ми познайомились в дві тисячі… якомусь дуже далекому році в Коктебелі, на семінарі Спілчанському, для творчої молоді. Я там читала вірші, і в принципі всі казали, що це дуже класно, по-новому, і тільки Олег один сказав: ну так, можливо, щось там нове є, але я в цьому нічого не бачу! З того моменту я почала писати вже більш серйозні речі, і з того моменту починається вплив Романенка :).

– Як воно взагалі живеться з поетом? Не буває такого, що він серед ночі будить тебе з дикими криками і біжить написати рядки, які щойно народилися в голові?

Ну, в таких гіпертрофованих формах – ні, але буває всяке. Ми ж живемо в «комуні», нас там четверо письменників – я, Романенко, Артем Захарченко й Олена Захарченко. З одного боку – живемо, як усі, нічого екстраординарного. А іноді зафіксуєш цю ситуацію, задумаєшся: ну і брєд, ну і маразм! :) Хоча дуже цікаво, звичайно. Іноді робиш щось побутове серед цих людей, а в них раптом якась ідея з’являється, і вони тобі це ґрунтовно, захоплено починають розповідати… Дуже класно, насправді.

– Уявляю собі. А тобі для писання творів потрібне натхнення, чи ти можеш просто сісти за клавіатуру, чи де ти пишеш, і написати щось?

Спочатку треба, щоб усе це продумано було, щоб був якийсь первинний задум…

– Ні, а от коли задум уже є, ти можеш просто в будь-який момент сісти й писати книжку, чи все одно потрібне натхнення?

Це залежить від багатьох речей, але як правило я можу просто сісти десь в куточку, з якимось зошитом, не обов’язково за комп’ютером, і писати щось. Питання, перш за все, вільного часу. Головне знати, що в цю годину тобі не треба нічого робити, ніхто тебе не смикатиме, ти не маєш ніяких обов’язків. Почуття свободи!

– Ось ми тільки що згадали про комп’ютери, а як ти взагалі ставишся до все активнішого вторгнення цифрових технологій в літературу? Наприклад, не боїшся, що твої твори будуть в інтернеті розповсюджуватися піратами, і це зменшить продажі?

Ну, я думаю, на музику – так, цифрові технології впливають, у тому числі на гонорари музикантів. А на письменників, мені здається – ні. Не так багато людей роман можуть прочитати з монітора, а роздрукувати його – це все одно, що купити, та й навіть дорожче буде. І то, з одного боку в тебе книжечка буде, а так – якась роздруківка! Тож мені здається, що книжковому бізнесу це не дуже загрожує.

– Невеликий бліц: 5 музичних виконавців, які тобі найбільше сподобались за останній час.

«Пропала грамота»… «Даха Браха»… Катя Chilly. А з українських мені більше ніхто не подобається :).

А я не скажу (сміємося). Я взагалі дуже люблю музику з дитинства, і вважаю, що співаки – це якісь такі люди, надістоти! В мене до них такий пієтет…

– А до письменників у тебе ніколи не було пієтету? Чи відчувала, що сама станеш такою?

Не знаю! Письменники – це інше. Вони сидять собі вдома і щось пишуть, і це не видно. А коли людина в тебе на очах співає, це так класно… Це щось архетипове.

– Бліцу не вийшло :). Тепер назви 5 письменників, які найбільше сподобались за останній час.

Останнє-останнє? Беккет; Метерлінк; Василь Портяк; Володимир Діброва… треба ще п’ятого когось… Ну нехай вже буде чотири!

– У нас на форумі зараз активно йде обговорення теми про PRукраїнських письменників. На твою думку, письменник повинен сам себе рекламувати, чи все-таки це справа видавництва?

Ну ось, наприклад, мою презентацію в «Бочці» організовувала «Кальварія». Але з другого боку, саме я домовилась із Павлом Нечитайлом з «Пропалої грамоти» про те, щоб вони в мене виступали. Тобто і без моєї участі PR, мабуть, був би дуже класний, от тільки я не впевнена, що він мені би подобався. Але своїми силами я не змогла би з’їздити у Львів зі своєю книжкою.

– Ти хотіла б стати комерційно успішною письменницею? Все-таки книжка, як і будь-який товар, має передусім приносити прибуток.

Це 100% має приносити прибуток! Мені здається, якщо ти даєш якийсь енергетичний посил людям, то тобі це має вертатись. І якщо тобі не вертається, то це значить, що ти щось неправильно робиш.

– Але в Україні практично нікому з письменників не вертається!

Значить, усі неправильно роблять :).

– Ну тут річ в іншому, очевидно. Низькі наклади українських книжок, засилля російськомовних… Як ти взагалі вважаєш, держава повинна законодавчо притіснити права російськомовних книжок?

Звичайно повинна. Це вже переходить межі здорового глузду, мені здається. У нас якось виникла навіть така ідея, не пам’ятаю, чи в мене, чи в Олега, що потрібно накладати штраф за помилки в українській мові у рекламі. А щодо російської мови – хтось із філософів чи письменників сказав таке: «Людина, яка розмовляє в своїй країні чужою мовою, це або загарбник, або гість, або не сповна розуму». Треба чітко сказати: в Україні повинна бути українська мова.

– Повернемось до тебе. Чим ще, крім літератури, ти займаєшся або плануєш займатися?

Ну, я намагаюсь займатися якоюсь фрілансерською журналістикою, але мені дуже важко щось сісти і написати. Просто в деяких виданнях це справді творча праця, але в більшості випадків пишеться все однаково і передбачувано. Це нецікаво. Рецензії також у деякі видання писала. Але тут постає проблема з часом, і видань бракує…

– Чи вважаєш ти себе частиною укрсучліту?

Мені не подобається цей термін, оце «суч»…

– А незважаючи на термін, чи вважаєш ти себе частиною літературного життя, мейнстріму можливо?

Мені не дуже цікаво спостерігати за цим ось дискурсом навколо «мейнстріму». Я вважаю, що в сучасній літературі є ще багато незаторкнутих тем, і намагаюсь власною творчістю ці ніші заповнювати.

– Я помітив, що тема дітей у нас ще майже не використовувалась. Є в сучасній літературі багато підлітків, молоді, сексу, наркотиків, алкоголю…

Я думаю, все це минеться з часом. Я не проти цього взагалі, я проти надміру. На кожну тему можна написати щось дуже гарне, але не потрібно зациклюватися на одному!

– Можливо цього потребують читачі? Попит породжує пропозицію.

Ні, у нас є ще дуже багато потенційних читачів, які б хотіли читати сучасну літературу, але придбавши будь-яку книжку, не знайшли б нічого для себе. Багато хто хотів би почитати щось історичне, можливо жіночі романи, езотеричні книжки, словом, популярну літературу. І вони читають, але те, що не українцями писане. Я взагалі вважаю, що масова література – дуже важливий сегмент, і я би пишалася, якби мені вдалося написати попсовий жіночий роман.

– А ти себе не вважаєш постмодерністкою?

Не знаю, я б утримувалась від якихось таких визначень.

– Яких сучасних письменників ти можеш назвати своїми друзями?

Ну, їх багато – наша комуна, Світлана Богдан… Спілкуюся з дуже багатьма. А взагалі я називати нікого не буду, щоб нікого не образити :).

– Ну що ж, дякую, Галю, за приємну і цікаву розмову! Щасти тобі!