Голодомор і українці Білорусі

Коли пам'ять передається від людини до людини, із покоління в покоління, вона не зникає, не стирається, вона стає вічною. Так уже 80 років українців пече гіркими сльозами спогад про Голодомор. 

Колись дідусь розповідав батькові мого чоловіка, що була велика біда у них в Новопетриківці Донецької області. У 1932-33 роках від голоду могла померти вся їхня сім'я, якби не вірний пес, котрий десь відкопав сховок качанів кукурудзи. Вижили, ще й не побоялися в часи СРСР розказати про це своїм дітям-онукам.

І скільки таких історій! Свого часу я відвідала відкриття свічки-пам'ятника Голодомору на Печерських пагорбах у Києві. Там мала честь познайомитися із більш ніж 90-річною бабусею, котра плакала стоячи під дощем, серед заболоченого парку: «Мені було десь п'ять рочків. Пам'ятаю, йду по вулиці голодна-голодна, а під парканом сидить трирічний хлопчик, плаче, просить їсточки і помирає...»

Моя знайома дитяча поетка Анна Василівна згадує, як вона була висохла від голоду, а братик — спухлий від того ж голоду. На території Росії це було, там де густі поселення українців.

Ще одна бабуся з Чернігівщини признавалася, як наче контрабандистка переповзала бур'янами, полями, кущами в сусідню область. Діти легше могли сховатися в траві, то вони так переносили голки, каблучки, ще щось металічне, зашите в поділ спідниці. Обмінювали на хліб в сусідній області, де голоду не було. А між областями стояла охорона ...і ловила.

Інший дідусь згадує, як мама добиралася в «неголодні» області й назад, лежачи зверху на вагоні поїзда... Діставала поїсти діточкам.

Ось так українці Голодомор згадують... І ми сім'єю щороку згадуємо. Беремо участь у акціях "Запали свічку" хто б з нас де не опинився 23 листопада. Вже два роки живемо в Мінську, тож минулого — світили з синочками вогник у вікні мінської квартири. І горів він одиноко-одиноко — жодного вікна зі свічкою більш в окрузі не видно було.

Цьогоріч, в День 80-ліття цієї трагедії ми вирішили знайти в інеті й зателефонувати у котрусь із українських спілок. Так відбулося наше аудіознайомство із головою Білоруського громадського об’єднання українців «Ватра» Гутовським Віктором Миколайовичем:

— Ми сходимося зазвичай на площі перед Костелом Святих Симона та Олени… Будуть усі об’єднання українців, представники Посольства України в Республіці Білорусь, сам Посол…

Тож позбирали ми дітей і прибули о 17-ій годині на площу (це коли 16-та в Україні). Холодно, дощить, на площі порожньо. Виявилося, що всі українці всередині у костелі, чекають Богослужіння, і не дуже мало їх, але й не багато. І всі поокремо, далеченько один від одного сидять, не згуртувалися, не перемовляються — хоч відправа ще не почалась…

На Богослужінні отець говорив про людей, що «згоріли від голоду». Вів мову білоруською мовою, знаючи, що кожний присутній українець його зрозуміє. Згадав також святих загиблих мученицькою смертю в нацистських таборах:

— Дивувалися кати такій великій духовності простої людини, що вони її мордують, урізають пайки, не годують зовсім, а та живе й живе… Нині при здоровому глузді навіть уявити собі неможливо, що одна людина так катувала іншу заради якоїсь ідеї.

Наголосив отець, що в бібліотеці у півпідвалі костелу, проходить виставка присвячена Голодомору 1932-33 років. Ідейником та екскурсоводом виставки виявилася чудова Галина Юхимівна, голова Мінського громадського об'єднання українців "Заповіт", заступник голови БГОУ «Ватра», редактор газет "Українці в Білорусі" та "Український вісник":

— На нашій виставці представлено лиш ті видання та поліграфія, що були надруковані ще при президентстві Віктора Ющенка, бо за ось теперішнього Віктора Януковича нічого ж не робиться. Наприклад, книга Джеймса Мейса — американського журналіста, історика, який перший в світі підняв питання Великого голоду та вніс на розгляд конгресу США пропозицію визнання його геноцидом. Інші дослідницькі роботи, також плакати з портретними світлинами свідків Голодомору та цитатами з їхніх спогадів: «..голодомор страшніший, ніж війна.., ніж Освєнцім…»

Ще Галина Юхимівна показувала нам велику карту України, «карту Голодомору», на котрій хрестами відзначено загиблі від голоду села. Новопетриківка таким хрестиком не відзначена, бо вижило там декілька родин, як от і пращури нашого тата Миколи.

— А знайомі Ви особисто зі свідками, пані Галино..?

— Так, тут в Білорусі у Молодєчно є жінка-лікар, вона плаче, згадуючи: «Сусіди варили померлих молодших діток і годували старшеньких та нас, сусідських…» Я сама пам’ятаю лиш голодні повоєнні роки, коли дитиною стояла в черзі за пайком з шостої години ранку, та й не знала чи дістанеться мені того хліба або цукру, або ще чогось..

— То вже в Білорусі Ви жили?

— Ні, то ще в Україні. В Білорусь я приїхала п'ятдесят років тому на навчання. Постудентувала, одружилася тут. На українцеві! – на останніх словах пані Галина гордо наголошує. – Багато ми з того часу різних проукраїнських акцій тут провели, серед усього й таких, що стосуються Голодомору. Вже зранку сьогодні мали Богослужіння у православній церкві, бо ж у Мінську є українці-православні і ті, що греко-католики. То якраз для українців-греко-католиків зараз служив отець тут, у костелі. Колись ми ще лампадки хрестом на площі викладали, зараз ось виставку організували… То все марудна робота. Потребує написання різних заяв, збирання паперів, випрошування дозволів. Дуже непрості відносини білоруських українців між собою, дуже неоднозначні також із представниками Посольства України в РБ, і з самими Послами. Я їх стільки за життя побачила, що вже можу писати книгу спогадів про тутешню українську посольську діяльність. Зараз ось візьмусь готувати газету з великою статтею, присвяченою Голодомору, але навіть не уявляю, де гроші на її видання брати — надії нема ні на кого.

— А ми теж лампадки принесли палити, то в кого, кажете дозволу питати?

— Та в отця-настоятеля костелу треба… — Почала було пані Галина, а потім передумала. — Знаєте, ні в кого нічого не питайте. Викладіть, засвітіть, та й усе…

Так і зробили: взяли ті двадцять вісім лампадок, намалювали у зошиті в клітинку схему, і разом з Мирославчиком та Світозарчиком, достеменно дотримуючись схеми, виклали на площі перед фігуркою Ісуса Христа цифру «80». Підійшов отець, постояв, подивився на вогники:

— Прыгожа. Дзякуй. — Тільки й промовив, посміхнувшись, і задумливо погладив Світозарчика по голові. Потім упівголоса подумав-порахував, чого ж це саме «80» викладено. Здогадався. Кивнув на прощання і пішов геть.

Дощ уже не лив. А лиш по кілька дрібних крапелиночок падало з неба, потеплішало. Отак і природа з нами. З костелу долинали звуки органного концерту, що почався одразу після Богослужіння за «згорілих від голоду» мучеників. До лампадок і до Ісуса підходили люди. Скрикнула й аж підстрибнула від захоплення маленька дівчинка. Може то були й не українці, але дивилися розуміюче. Ставали помолитись разом з нами…