Гра у Нью-Йорк

Потрапляючи вперше до Нью-Йорка, не те що втрачаєш дар мови, а твоя власна напрацьована система опису чи відсторонення оточуючої реальності застигає, перестає працювати — просто під тиском надто різноманітної інформації.

Не допомагають ані іронія, ані захват. З усім тим, що бачиш або чуєш довкола себе, треба щось робити, але що? Як про це почати говорити? Відштовхуватися від міфів про знамените місто, які ти притяг за собою наче незриму додаткову валізу, напхану звичним, хоча й непотрібним мотлохом? Зосередитися на головних, очевидних — читай, туристичних — принадах? Удавати досвідченого фланера?

Після цього шаленого тижня особисто мені здається, що Нью-Йорк дуже співмірний окремому людському існуванню. Звичайно, місто пнеться вгору до хмар, пірнає глибоко під землю й т. ін. Та, насправді, тут як ніде є справедливою сентенція про демона (або божество — як завгодно), що ховається в деталях. Місто грає з вами в певну гру — щоденну, геть непередбачувану, зі змінними правилами, однак із мінімумом неприємних сюрпризів. І це забава саме у людському масштабі, на відстані витягнутої руки, на рівні очей. Так раптом спалахують бузкові проблиски з-за декоративної решітки хмарочоса, коли проходиш повз — причому видно це сяйво лише під певним кутом. Так тінь від куполу зимнього саду Світового фінансового центру раптом лягає на стіну там, де її не мало б бути за всіма законами оптики — геометрично чітке павутиння намальоване на білосніжному полотні та сховане за вітриною всередині того ж саду — просто так, як картина-подарунок для очей. Так в районі Сохо світяться металеві тротуари — вони вкриті прозорими цятками, а світло йде із захованих під бруківкою складів; вдень же, навпаки, вулиця ділиться світлом із підземеллям. Ви не знайдете двох цілковито однакових будинків навіть у діловій, здавалося б, найбільш стандартизованій частині Манхеттену. Цей різнобій сягає інколи колосальних перепадів, коли поруч з футуристичною стоповерхівкою тулиться цегляна таверна XVIII століття — але це воістину, за Сковородою, «нерівна усім рівність», коли хай наскільки завгодно висока споруда не пригнічує меншу, а всі вони разом ніяк не тиснуть на городян. Жоден з хмарочосів не здається зависоким, бо їхні площини й кути або зламані, або витончуються вгору уступами, мов велетенські сходи, або просто ховаються у неосяжних дзеркальних площинах вікон, що відбиваються одна в одній. Сонце в таких скляних коридорах сяє одразу з обох боків, занурюючи всю вулицю в химерний ритм блиску й тіней. І поруч з лискучими дивами утопічної архітектури завжди знайдеться обшарпана, старовинна, часто навіть дерев’яна міська натура — наповнена історичною гордістю аж ніяк не менше за Рокфеллер-центр.

І так усі подібні подробиці, про котрі можна ще писати, писати й писати, складаються в рухливу багатовимірну сіть, по якій ви вільні рухатися в будь-якому напрямі. Можна сказати й інакше: що Нью-Йорк — то неозора просторово-світлова партитура, і диригентом для неї може бути хто завгодно — достатньо лише ступити на ті вулиці з любов’ю.

Ілюстрації: Henri Silberman