Ґранд Ґвiньйол 2: Перекладацька клептоманiя чи текстовий тероризм?
Літературний переклад завжди нагадує той фантастичний апарат з культового фільму Кронненберга «The Fly». Книга й перекладач потрапляють до його кабіни, наче вчений Сет Брандл та муха, і ось із других дверей вже виходить синтетичний покруч, невиправна мішанина з молекул одного та другої. Отака мутація загалом і призначена сприяти адаптації мандрівного твору в чужомовному ареалі. Та поки текст пройде той карантин, де він має позбутися неперетравних нашою лексикою сенсів, у ньому нерідко селяться такі злоякісні новоутворення, що до нашого читача вже мало що з живого первісного твору доповзає. Ворушачи в пам'яті картотеки рецензованих мною іноземців, все частіше буваю не певен, чи завжди було варт цитувати, в якості написаних ними, фрази, вийняті з їхніх перекладених, тобто вже з не зовсім їхніх, а можливо, вже й зовсім не їхніх книг.
У пастці лінгвістичного сервісу
Свого часу я вже брався за роман букерівського лауреата Девіда Мітчела «Сон номер 9». Почав з перекладу російського (наш тоді й не анонсувався), а продовжувати вирішив, уже маючи на руках «кальварійське» його видання. Український переклад належить Олексі Негребецькому, товмачеві, передусім відомому роботою над серіалами «Альф», «Телепузики» та багатьма заморськими мультфільмами.
Перший розділ роману постав переді мною нездоланним бар’єром: це була інша книга. В знайомому сюжеті наче проросли новими повноцінними епізодами глибоко заховані раніше деталі, а Мітчелове почуття гумору раптом заховало півкулю, яку я добре вивчив, підставивши натомість досі незнану. Підозрюючи росіян у лінощах, я й утретє стартував з першого речення – тепер озброївшись текстом оригіналу.
Виявилось, головний герой навіть жартома не збирався красти бейджики в працівників офіс-центру. Не доводилось йому і визнавати помилку в уявному конструюванні адвокатського кабінету – оскільки фантазія його не так іскрила, як фантазія нашого перекладача. Бойова сцена в першому розділі теж наполовину поставлена знавцем джіу-джітсу Негребецьким, і це саме він дозволяє герою проявити холоднокровні шпигунські навички, та за дві сторінки вже змусить його понад норму побути невигадливим страшком. А фільмовий наглядач аж ніяк не запевняв, що пусті на позір камери в його в’язниці містять в’язнів-невидимців.
Це все лише впродовж того самого першого розділу.
І першi два десятки діалогів додають упевненості, що в книзі немає жодної розмови, до якої би перекладач не вписав своїх реплік або й тем для обговорення.
Задумавши описати цей трапунок, я намірився був оздобити матеріал епіграфом з книги Карлоса Руїза Сафона «Тiнь вiтру». Доля знущалася: я пам’ятав той роман також за російським перекладом, а знайшовши відповідний епізод в українському, вжахнувся: «Дурниці. Нещодавно те саме я почув від одного туриста, який був переконаний, ніби Гемінґвей винайшов тушковану фабаду під час кориди на день святого Ферміна. То цей дивак купив примірник «Гамлета» з автографом Шекспіра, поставленим кульковою авторучкою! Уявляєш? Тож пильнуй — у нашій справі не можна довіряти навіть алфавітним покажчикам!»
А причина мого подиву отака: у відомій мені раніше історії йшлося не про «Гамлета», а про «Фуенте Овехуну» Лопе де Веги.
Чим далі просувалося порівнювання перших розділів обох варіантів роману Сафона, тим гірше я розумів сюжет: «ті часи» там описані чи «наші», «шкіряні гетри» чи «штопані шкарпетки», «туша» чи «скелет», «сім котів» чи «шість», «літературні здібності» чи «зайва рослинність на обличчі»?
А розшукавши врешті іспанський оригінал, я зустрівся із загадкою ще глибшою.
Магія чисел
Якщо хто вважає, ніби числівник перед лицем перекладача – то нудна й передбачувана справа, він просто не знайомий з методом Олекси Негребецького. Виявляється, англійські вісімнадцятий та дев’ятий поверхи українською мають бути «десятим» та «шостим» (пропорція малозрозуміла). Перекладач хижо відібрав у головного героя чотири з точно підрахованих 7290 прожитих днів, а потім одразу передумав і додав 1464. Можливо, ця непевність спричинена вдвічі збільшеною Негребецьким кількістю цигарок у пачці героя: невідомо, чи перекладач підкинув зайві, чи не дозволив персонажу курити настільки інтенсивно, як те задумав Мітчел.
Різниця в часі – теж поняття неоднозначне. Наприклад, дві англійські години складаються з шістдесяти українських хвилин. Надалі такий розрахунок потвердиться й у другому розділі книги, де шість місяців випробовувального терміну зробилися «тримісячним іспитовим строком». Ну, що ж, це гірше хіба для росіян, вони живуть швидше за інших, адже, як свідчить, їхній переклад «Сну номер 9», дев’ять тижнів підданих Її Величності дорівнюють «двум с половиной месяцам». Після ж конвертації в український час, ці самі «nine weeks», певно, виявилися настільки мізерним відтинком часу, що Негребецький не удостоїв їх і згадки.
Втім, подекуди ми спостерігаємо хитріші розходження: «за шість хвилин третя» («six minutes to three») – це по-нашому «14:58», а «five to one» – то вже «12:51». Тому, певно, й вівторок в українському перекладі довелося перенести на «четвер». Дивно, що Негребецькому не вдалося замінити цифру «9» у самому заголовку Мітчелового роману.
Натомість від Мітчела Негребецький вимагає більшої розважливості у використанні числівників. Жарт героя про те, що він після не найвдалішого початку телефонної розмови продовжує говорити вже на п‘ять октав нижче, – це, на думку нашого вірного тлумача, зайве перебільшення. Тому нехай буде «на три октави».
Всі ці арифметичні трансформації – лише легенький текстуальний візаж і аж ніяк не впливають на сенси сюжетних подій. Але ж, погодьтеся, доволі цікавить одне: НАВІЩО?! Можливо, це якесь незначне особисте відхилення, на кшталт клептоманії – поміняти якомога більше пазлів у довіреному тобі тексті. Дрібне диверсантство чи проба своєї могутньої влади співавтора?
У згадуваному вище перекладі Сафонової книги «Тінь вітру» часопростір теж роз’їдено перекладом, наче концетрованою кислотою: грудень 1935 року зробився в нас червнем 1936-го, сорок солідних грошових одиниць дуже несподівано (але адекватно) подрібнилися на двісті песет. Український переклад також дещо збрехав, ніби автор мав упевненість, що в тогочасних книжкових анотаціях замість рекламної приманки могла міститися сувора критика презентованого твору. До речі, жодного Шекспіра в оригіналі не було, тож український читач перетворився на висміяного Сафоном туриста, що не надто обізнаний з роками життя Лопе де Веги.
Цікавість моя до цього феномену була така, що розслідування лінгвістичне я продовжив журналістським. З'ясувалося, в цьому випадку нарікати на нашого фахівця не слід: переклад доволі правдивий, просто робився він, як i забаглося видавництву «КСД», з перекладу англійського.
Ласкаво просимо до реального світу
Негребецький має власне тверде розуміння реальності, й це змушувало його раз-по-раз конфліктувати з повним фантазмів та ілюзій романом Мітчела. Ось, наприклад, офіціантка. В Мiтчела вона допрацьовує зміну та перевдягається: «She is wearing a purple sweater and white jeans». Про що в нашої людини читаємо: «В реальному житті вона носить фіолетовий светр та світлі джинси». А робота у фартуху та гумових рукавичках – це життя нереальне? Мара, Майя, Матриця? Аж пригадалося, як одна порноактриса розповідала в інтерв’ю емісарові журналу «Maxim», що в реальному житті (!) вона значно розбірливіша. Ось тобі й відповідь на канонічні роздуми Сартра про те, чи є офіціант під час роботи справді офіціантом, чи це тільки камуфляж особистості.
Та невеличкий недолік у тому, що до Мітчелового твору ці екзистенційні алюзії не мають жодного стосунку. Тим більше, це в його, Мітчеловій, реальності светр може бути суто «purple». А в нашій він «фіолетовий» (Негребецький), «пурпуровий» (варіант з російського перекладу) чи й «багряний», тобто точність цієї «реальності» не виставлено на максимум.
Згадана офіціантка особливо розпалила Негребецького. Тож, коли автор пише, що вона просто стоїть до героя спиною і що в неї найпрекрасніша в світі шия, то перекладач, про всяк випадок, кидається переконувати недовірливих: «Серйозно. Цілий синдикат любовних поетів не опише, яка гарненька і вигнута в неї шия. М’яка, мов свіжозварене яйце». Негребецький взагалі знав більше за Мітчела про зовнішність Мітчелових офіціанток, але особливо героя подивує хлопчачий гаманець, який власниця гарної шиї носить у сумочці. Дізнавшись про це, здивувався би й автор.
В оригіналі героя вибуховою хвилею викидає з дверей офіс-центру, він скочується сходами вниз і бере таксі. В переказі Негребецького героя шарахкає вибухом, аж він забуває повторити Мітчелів жарт про пістолет, здатний підірвати свого власника; далі так само долає сходи, але замість пірнути до таксівки, біжить повз кафе, щоби знов мати нагоду милуватися гарненькою шиєю офіціантки. Ось як бачить перекладач те, що не помітив менший за нього поет, Мітчел: «Шия її – оаза м’якого спокою в цьому розбурханому світі».
Колись моя дружина Юлія рецензувала це «кальварійське» видання для київського сітігайду «Афиша» і звернула увагу на епізод, де знайома нам офіціантка лишає головному герою свій номер, але, коли він телефонує, то дівчина чомусь дивується, звідки ж він той номер узяв. Я перескочив більше половини книжки з метою перевірити цю сцену. На жаль для Мітчела та його читачів, такі вибрики – цілковито його британських рук еквілібристика. Але й тут не обійшлося, щоб Негребецький не подарував своїй улюблениці зайву жартоподібну репліку, аби посилити конфуз головного героя, над чим і без того непогано постарався автор.
Ситуація була би зрозумілішою, якби Негребецький не знав тієї англійської. Насправді ж він зовсім не схильний перечіпатися через численні фразеологічні бар’єри, як це стається з російським перекладачем Нуянзіним: «black marketeer» у нього, звісно, просто спекулянт, а не «чорношкірий торговець», а молодиці не купляють сандвічі попід піцерією, як нас у тому переконує російський варіант, а таскають на собі рекламні щити.
Але при цьому Негребецький з якогось дива не може втриматись, щоб не перекласти племінницю як сина, чоловіка – як дружину, чорний стіл – як гіацинт, китайську армію – як військо Об’єднаної Кореї. Та, попри лінгвістичні й зоологічні дані, сома поміняти на щуку.
Зазвичай, як у випадках з офіціанткою, Негребецький намагався додати тексту послідовності (зрештою, коли офіціантка просить когось підійти до телефону, логічніше припустити, що це саме вона набрала номер, а не відповіла на дзвінок, як в оригіналі роману) чи експресії (наслідучи авторську стилістику, перекладач урізноманітнює книгу своїми деталями: «Голос її нагадує штучний алмаз»). Та іноді його метод працює точно проти Мітчела. У випадках, на зразок заміни «This is not a supermarket» на «Це тобі не сільський базар», перекладач потихеньку скасовує нав’язливе бажання письменника змалювати безвихідну урбаністичну атмосферу, яка і є домiнантною в його баченні сучасного Токіо; Негребецький натомість пропонує нам якусь ґрайндхаусну феодальну Японію.
Коли минулого разу я піднімав питання адекватності українського перекладу (див. мій матеріал «Переклади мене через паркан. Фокуси-покуси українських драгоманів», Український тиждень, 2009, 31), мої опоненти більш-менш справедливо нагадували, що перекладач зазвичай отримує мізерну, як на таку масштабну роботу, платню. Але ж, як бачимо у випадку «Сну номер 9», перекладачеві відверто переплачували, коли він так натхненно підійшов до роботи.
Як читач я не проти багатшого тексту. Та, сподіваюся, British Council і Міжнародний Фонд «Відродження», котрі допомагали «Кальварії» у цій справі, вмовили й Мітчела теж.
Негребецький не автомат, не якесь там онлайн-віконце, а насправді вдумливий читач. Він детально, детальніше, ніж те описано, уявляє світ роману. І вже не може позбавити нас яскравішого варіанта. Втім, він має справу з букерівським лауреатом, як би мало це для нього не значило. І ми, за великим рахунком, хотіли б теж мати справу з букерівським лауреатом. Та, щоби ця зустріч відбулася, нам слід братися до оригіналу, або ж погоджуватися на значно правдивіший російський переклад.
Впевнитись може кожен: Олекса Негребецький провів грандіозну роботу. Читаючи обидві книги, ми уявляємо вправного імітатора з надлишком фантазії та схильністю до текстового тероризму.
«Відродження» у відрядженні?
Нещодавно я вже мав привід дивуватися подібній «підтримці» з боку фонду «Відродження» (в тій самій статті «Переклади мене через паркан…»). Нагадаю, що, крім іншого-різного, розповідав, як 2004-го року побачив світ український переклад книги Умберто Еко «Роль читача. Дослідження з семіотики текстів», де перекладачка Мар’яна Гірняк – під пильним наглядом наукового редактора, тобто своєї колеги з кафедри теорії літератури та порівняльного літературознавства, відомої знавчині Еко Марії Зубрицької, – магією бурхливої уяви прикликала до життя цілого письменника, якого ще не знало світове літературознавство. Навряд хтось провадив справжнє редагування, але тримаймося офіційних даних: перекладач, редактор, науковий редактор, два художні редактори та експерти Міжнародного Фонду «Відродження» зійшлися на думці, що за аналізом Еко такі персонажі, як Майк Хаммер та Джеймс Бонд, були синтезовані своїми авторами під враженням від творчого доробку маловідомого в нас, але знакового на всенькому Заході, містера Ґранда Ґвіньйола. Навіть не помітивши, що ім’я цього майстра надто схоже на доволі поширений у вжитку мистецький та мистецтвознавчий термін «гран гіньйоль», вони не забарилися виділити цій таємничій постаті почесне місце в іменному покажчику. Десь між Гемінґвеєм та Ґалілеєм.
Загалом, книжка відбулася. Ніхто тепер, за всіма звичайними правилами, не заборонить вам написати дисертацію про «вплив творчості Ґранда Ґвіньйола на гуманітарну думку ХХ ст.» I щоб ви не були занадто голослівними, для початку я підкажу вам навіть одну книгу, Ґвіньйолом писану. Дякувати Міжнародному Фонду «Відродження» маємо змогу, принаймні опосередковано, потроху вивчати вражаючий доробок цього жорстокого літерата.
Зазернімо до 54 стор. Бодріярової «Божистої лівиці» (Київ, Кальварія, 2006), перекладеної гарним стилістом Леонідом Кононовичем за такої самої експертної підтримки того самого Міжнародного Фонду.
Серед численних яскравих за дотепністю та образністю знущань Бодріяра над французькими комуністами, особливо мене вразив такий пасаж: «Власне, це ні революція, ні історичний поворот, а щось на зразок постісторичних і дуже запізнілих родів (якщо такими можна вважати остаточний викидень), щось на кшталт дуже своєрідної появи на світ побічної дитини, яку капітал нагуляв із французьким суспільством. Ось воно зароджується, росте, вибухає – і одним махом захоплює геть усе. Точнісінько як в «Альєні». Лівиця – чудовисько з «Альєну».
Що ж це за «Альєн», який не лише не потребує роз'яснень, а й сам прикликаний Бодріяром пояснити суть політичного явища? Можливо, це балада Війона чи Ґете, маловідома картина Босха, середньовічний же бестіарій або назва цирку-шапіто? Гадаю, експерти фонду все поставили на те, що «Альєн» – хрестоматійне дітище Ґранда Ґвіньйола, його знаменита gore-елегія (шановні перекладачі, увага: в цьому рядку не йдеться про жодне «горе»).
Тут Бодріярове бідкання «Отак ми, інтелектуали, потрапили у пастку» набухає додатковими смислами.
Цей Ґранд Ґвіньйол зі своїм «Альєном» уже зробився моїм, читача, ідеальним автором. Тож мене не дивує, що Мар’яна Гірняк, перебуваючи під таким самим враженням, слухняно спостерігала, як Умберто Еко протиставляє одного лише Ґвіньйола всьому феноменові «нового роману». Гірняк не помітила, що Еко просто дозволив у цьому реченні обійнятися двом старезним хрестоматійним поняттям, що обидва походять з Франції, – «Grand Guignol» та «le nouveau roman». (Добре, «роман» тут писався з маленької літери, бо й сюрреалісти з магічними реалістами обзавелися би додатковим попередником).
Так само й Леонід Кононович – упізнав бо ж в іншому місці Бодріярової книги фільм Стенлі Кубрика «2001». Упізнав і читачу це приміткою пояснив. Якби Кононович поділяв з Бодріяром не лише зневагу до ірраціонального іміджу лівих партій, а й відзначився схожою на бодріярівську увагою до маскультури (і в цьому не було б нічого ганебного, адже ще не потонув у Леті той час, коли Кононовича відзначала «Коронація слова»), то він би помітив, що іменитий філософ мав свої сантименти з кінострічками про космічні вояжі, несподівані побудки з кріогенного сну та патології штучного інтелекту. Доживи Жан Бодріяр до 2009-го, то, скоріш за все, за інерцією переглянув би й «Пандорум». Але ні Кононович, ні редактор Григорій Латник, ні науковий консультант Олег Білий, нi безiменнi експерти «Вiдродження» не дозволили собі припущення, що «невичерпна духовна і політична скарбниця, жрець критичного й філософського вогнища», як Бодріяр сам себе величає, прирівняв політичну ситуацію до сюжету кіножахливчика «Чужий» («Alien»). Бачимо, як титулований філософ, користуючись якомога простішим порівнянням, наче стає навшпиньки, тягнеться до менш підготовленого читача, а тут раптом приходить суворий Кононович – і лінійкою йому по руках.
Згадую один дотеп Леоніда Кононовича, який я почув від нього під кінець його спільної з Василем Шкляром автограф-сесії. Кононович застібнув куртку, але не спішив покидати книгарню, вдивляючись у нерівний шрифт назви на книзі Жадана «Anarchy in Ukr.». I коли Шкляр повернувся поцікавитися, що ж так затримало його колегу біля стенду, відомий перекладач Бодріяра та Бланшо відповів: «Та, щось не по-нашому написано». Як бачимо тепер, щодо англійської Кононович навряд жартував.
До речі, обов’язковий для Негребецького «транссексуальний» переклад стрічається і в перекладачів-науковців. Всезнайко Умберто Еко в перекладі Мар’яни Гірняк натякає читачам, буцім письменник Кінгслі Еміс нині повинен вважатися матір`ю, а не батьком письменника Мартіна Емiса (скандальне таке літературознавство вийшло).
Випадки з «Роллю читача» та «Божистою лівицею» просто змушують оприлюднити таке-от оголошення: шановні перекладачі! Остерігайтеся поліглотів. Розумієте, цій інтелектуальній еліті чомусь видається за гарний тон, коли ти італієць, який пише англійською, ввернути французьке слово, коли ж француз – дозволити собі бодай раз англійське.
Рано чи пізно помиляється кожен, та всі ми також пам'ятаємо прислів'я про те, що тричі – це вже закономірність. Ну, скажімо, перекладач свою справу зробив, перетягнув з однієї мови до зовсім іншої не найпростіший есей. Можливо, цей перекладач антиглобаліст або боїться техніки, тож принципово не зазирав до Вікіпедії крізь жоден браузер. Але чому інституції, що так переймалися освітою українців і напинали широкі груди фахівця, обіцяючи нам на виході високоякісний продукт, цілком задоволені, коли мислитель не в змозі донести до нашого читача просту, здавалося б, думку? Боюся, на нас чекає банальна відповідь: робота, на яку з гордістю зголосилися ці експерти, їм просто не по зубах. Я описав веселі трапунки, але, зізнаюся, самому мені не дуже кортить кожного разу підставляти щоку під тоту «лівицю», що нею одною така робота і виконується.
Жорстко :) Але все одно гарний текст, актуальний, дякую
розкішно)))
Спасибі!
я в шоці. навіть не знаю, як до такого ставитися. І реально, текст цікавіший став?
У вельмишановного критика, либонь, якась інша редакція роману. У моєму оригіналі все так, як перекладено. Ось, наприклад, про полічені дні: decide to calculate the number of days I have lived. It comes to 7,286.
І про годинник: The clock says 12:51.
Оцього я не придумував: I mean it. A syndicate of love poets could not describe how smooth and curved this neck is. Soft as a peeled egg.
Ось про крадіжку бейджиків: coming back tomorrow and stealing an ID tag
І "менший за мене поет Мітчел" таки помітив, що: Her neck is still an oasis of soft calm in this sandblasted world.
Ось про октави: fake a cough, and restart three octaves below
Ось про військо Об'єднаної Кореї: entire United Korean Army
І так далі, і так далі.
Навіть Гоголів "Тарас Бульба" виходив у різних редакціях, чули про таке? Що дозволено Гоголю, думаю, дозволено й Мітчелу.
Дякую, що хоч з саме з романом Мітчела порівнювали, а не з Сартром яким-небудь.
НІ ОБІЦЯНОК НІ ПРОБАЧЕНЬ?
Агов! Півдня минуло – і ніякої реакції. Чекаю вибачень.
Дійсно автор, ви б спочатку все точно з"ясували щодо оригінального текста, може в вас і немає права обсирати людину?
А якщо кидаєтесь какашками, так відповідайте, вилазьте, чого ховатися?
Льоню, це ти?)))))))))))))))))))))))))))))
Ні, в мене інший псевдонім.
у статті висловлено те, що вже давно підозрювалось )))))
а Негребецький особисто для мене є одним із кращих перекладачів
Даруйте, що підозрювалось? Що я не перекладаю, а пишу всі сценарії та книжки сам, наново? Запевняю, це не так.
підозрювалося, що іноді перекладачі роблять «Альєн» з «Чужого», от що! :)от повірте, що я, хоч і знаю англійську, ніколи б не здогадалась про що йдеться у випадку «Альєн» )))))) просто тому, що ніколи не дивилась цього фільму, але знаю, що «Чужий» це фільм жахів
у статті ж не лише ваш переклад розглядався...
до речі )))) ви чудово переклали Лафкадіо Шела Сільверстейна...а я брала участь у кіпівлі прав на цю книжку. я не думаю, що подібного роду статті якимось чином "підмочать" вашу репутацію, читачі і глядачі вас знають і люблять. АЛЕ те, що настільки деталізовано автор розглядає проблему якості перекладу, це теж дуже потрібно :)
Знаєте, слово "алієн" тепер активно проникає в нашу мову, бо воно семантично відрізняється від слова "чужий", але то таке. На жаль, автор розглядає не проблему якості перекладу, а невідомо що. Ну невже в нього не виникло підозри, що тут щось "не теє"? Я розумію, коли перекладач ВИКИДАЄ цілі абзаци й сторінки, але щоб додавав? І який сенс мені було міняти «six minutes to three», ще й написане буквами, на «12:51», написане цифрами?
не проста ситуація склалась
і доволі неприємна
для обох – автора і вище згаданого перекладача
але хіба на перших сторінках не пишуть, яке видання – перше чи друге, і під якою редакцією????
тут треба розібратись
Отож бо й воно, що пишуть. Чому автор не додумався це перевірити – для мене загадка.
Люди, будьте об'єктивними – якщо мені дають для перекладу роман, не буду ж я рити землю в пошуках інших пере- і просто видань, котрі, МОЖЛИВО, відрізняються від мого. Хоч якби мені, як автору, трапився екземпляр з такою кількістю неточностей, не факт що я не зацікавилася б причинами глибше. Виходить, видання у нього якесь над-скорочене
Мені дали для перекладу саме це видання. Я й переклав. А от якби я не перекладав, а писав про перекладацькі ляпи і натрапив на таку страшенну кількість розходжень, то перша б моя гіпотеза була: я звіряю з іншим виданням. І далеко не друга – що перекладач вирішив стати співавтором і подописував те, чого в книжці не було.
Пане Леоніде (пане О. Негребецький), поки що я готовий вибачитися лише за те. що не сиджу цілодобово в інтернеті, як це зараз у багатьох прийнято, тож і не відповів одразу. Ще багато чого цікавого й корисного для роботи лишається суто на папері, не переведеним у цифру.
Як, наприклад, і згадане Вами, по-іншому редаговане видання Мітчела. Більше того: навіть в офіційний паперовий варіант Вашого перекладу не увійшло згадки про інакшу редакцію. Ми з Вами обидвоє послуговувалися Мітчеловим копірайтом 2001 р. Або Ви припускаєте інше: на відміну від Гоголя, котрий переписав «Бульбу» за сім років, Мітчела нічого не гребло в його романі аж тринадцять (!) років з моменту отримання прав на рукопис, а потім за один рік він раптом спішить видати аж два зовсім різні варіанти книги.
Легко уявити, що Ви й дійсно перекладали дещо інший текст, але в такому разі питань до всієї цієї справи постає не менше (також лишаються деякі з уже названих мною, що Ви їх обійшли своїм «і так далі»). В мене занотовано понад 27 випадків додавань до тексту і 6 викреслень з нього (в тому числі не стало симпатичного зауваження «Those ferns look too perfect to be real» і непоганого сюжетного жарту про пістолет «Зувр») за 1,5 розділів роману. Цілком можливо, це все – робота Мітчела над помилками.
Припустімо ж-таки, що Ви робили переклад, послуговуючись не своїм звичайним творчим підходом, якого здебільшого й вимагають широкорозважальні мультяшки, а просто Мітчеловою редакцією, недоступною росіянам (саме тому «Voorman smiles» повинне читатися «Фоорман сміється, аж ліжко пищить»).
Давайте поглянемо, що ж тоді виходить.
Продовження.
Вірогідно, під впливом співачки Мадонни, як і його земляк Гай Річчі, Мітчел тимчасово зробився каббалістом, тож йому було принципово по всій книжці міняти номери поверхів, 14:54 на 14:58, 10:35 на 10:30, 12:55 на 12:51, одну цигарку на дві, Thursday на четвер, сім років на вісім років тощо (ЖОДНА з цих змін не має ЖОДНОГО впливу на сюжет або сенсові навантаження роману). Цей Мітчел не Гоголь, а цілий Булгаков – так текст допрацьовувати. Але це ще півбіди.
Персонаж Мітчела питає, яка різниця між адвокатом та сомом (catfish) і сам відповідає: «One is a scaly, bottom-dwelling scum-sucker, and the other is a catfish” (хто сприймає лише на слух, а не оком, тримайте рос. варіант перекладу: “Один покрыт чешуей и ползает по дну, собирая падаль, а другой – просто сом”). I тут раптом Мітчел – після більш як десятирічних роздумів, – не помінявши структури цього жарту, котрий не обійдеться без порівняння з характером харчування сома, вирішив відредагувати останнього в ЩУКУ! Пане Нергебецький, у Вас же ж біологічна освіта, Ви ж маєте уявляти, як щука харчується. Коли навіть Мітчел би взяв та й після трьох гранчаків скотчу переписав “catfish” на “pike”, то я ані слова не мовив би проти того, щоб Ви таки переклали це ніби там “сом” було.
Продовження.
Невже у пізнішій редакції Мітчел до такого уривку ‘Of course she heard it!’ snorts Dowager. ‘My Aunt Otane heard that thunder, and she’s been dead for nine years’ додав фразу “У Токіо всі чули!”, але при цьому викинув слова автора, щоби ця репліка походила не з вуст Вдовиці, а від молодої офіціантки (проте надалі тітка Отане знов чомусь робиться тіткою Вдовиці, хоча щойно була тіткою молодиці)?
В «мого» Мітчела є просто програмна фраза: «Tokyo turns you into a bank account balance with a carcass in tow. The size of this single number dictates where the carcass may live, what it drives, how it dresses, who it sucks up to, who it may date and marry, whether it cleans itself in a gutter or a jacuzzi» (ось цілком схожий на правду переклад Нуянзіна: «Токио превращает тебя в банковский счет с привязанным к нему телом. Величина этого счета диктует телу, где оно может жить, на какой машине ездить, как одеваться, перед кем пресмыкаться, с кем встречаться и на ком жениться, мыться в канаве или в джакузи»). Та Вам, пане Негребецький, на нещастя, випало перекладати геть абсурдну лабуду з «іншого» Мітчела: «Токіо змушує тебе до хиткого балансу з довіреним тобі тілом. Сам тільки розмір міста диктує, де тіло має жити...». Як це собі Мітчел уявляв такий диктат з боку геометрії населенного пункту?
Продовження
Порівняємо ще. Доступний мені оригінал: «My girl is going from table to table emptying ashtrays into a bucket. Come this way, empty mine. She doesn’t”. Хто вивчав німецьку, тому адекватний російський переклад: “Моя девушка ходит от столика к столику и высыпает пепельницы в ведро. Подойди сюда и высыпь мою. Она этого не делает”. I от, як виправляє Мітчел свій живий, лаконічно-емоційний текст: “Моя офіціантка обходить столи, спорожняючи у відро попільниці. Iди сюди, наказую їй телепатично, висип з моєї. Мою попільницю, єдину на всю кав*ярню, вона забуває” (може, Мітчел і вирішив замінити свій простий і гарний художній прийом на розжовування про телепатію, але з якого дива попільниця робиться єдиною на всю кав'ярню, якщо тільки-но вичищалося кілька інших – чи це просто українська фраза побудована надто двозначно?).
Невже автор поміняв цілком логічне прискіпування старшої офіціантки ‘I hope,’ warns Dowager, ‘you aren’t blaming Eriko-san for this crisis?’ на оце неадекватне “Сподіваюсь, ти звалюєш вину на Еріко”?
Мітчел вирішив, що не всі допетрають і без того випуклий натяк жінки ‘The time has come to evacuate. Ladies and babies first’, і тому додав розжовування “тому геть з моєї дороги”?
Продовження.
Мітчелові просто кров з носа було поміняти “He captures the tip of a carrot in the bowl of his spoon” на “Доктор нахиляє ложку й дивиться на смужку капусти” (tip of a carrot – це кінчик (хвостик моркви)?
I це саме Мітчел подумав, що його жартівливий неологізм “snobology” буде незрозумілий широкій публіці, тож його слід замінити дитсадівським “задавакою”?
Та знов закликаю триматися офіційних даних. Одним словом, у мене немає “якоїсь іншої” редакції роману, тобто мої питання до українського видання лишаються правомірними. Хтось із двох – Мітчел або Ви – повівся не надто адекватно. Давайте закликати до розборки не пані Сладкевич, як Ви пропонуєте в блозі, а усю Британську Раду разом з автором. Бо ж це пахне шкандалем: Британська Рада з вулиці бере чолов'ягу, який каже, нібито він Мітчел і вручає їм дискетку, типу це славнозвісний “Сон №9”, а сам чолов'яга це робить, аби висміяти справжнього Мітчела – наче той ні в зуб ногою, в чому різниця між pike та catfish.
Або британське видавництво й Мітчел разом розробляють такий піар-хід: випускають два варіанти роману та оголошують конкурс, мовляв, знайди 1550 відмінностей, і отримаєш третій, ексклюзивний, єдино правдивий роман Мітчела безкоштовно. I Вам, значить, пане, той приз таки не дістався.
На додаток: ВИДАВЕЦЬ НЕ ВИНЕН! (1)
Пане Негребецький, перш ніж Ви відповісте, я поспішу звернути увагу всіх читачів на один істотний момент. У вищенаведеній своїй статті я жодним чином не звинувачую видавців у недостатній якості продукту, що побачив світ з їхньої ініціативи або просто за їхньої допомоги. Ви ж, пане Негребецький, у своїй ЖЖ-шці, написали, буцім «завдано шкоди не тільки Вашій діловій та професійній репутації», а й відповідним чеснотам видавництва пані Сладкевич і пана Мацкевича. Насправді це не так: видавництва в усіх описаних мною випадках мали справу з публікованими текстами, над перекладами працювали люди з певним стажем, їхня робота перевірялася різного штибу редакторами, а в деяких випадках і науковими консультантами та експертами фонду. Видавець не зобов'язаний перекладати за перекладачем, він має справу з готовим продуктом, виробленим цілою командою начебто фахівців. Справа видавця – видавати, тож «M&S» та «Літопису» можу (та всiм iншим пропоную) висловити лише серйозну подяку. I не слід перекладачеві перекладати на плечі пані Сладкевич потребу розв'язувати питання, які стосуються зовсім не її роботи.
До того ж, прошу не приписувати мені й справді малоадекватних інсинуацій у Ваш бік. У своєму блозі, описуючи висновки моєї статті, Ви добрали попурі з цитат, остання з яких Вами отак-от, м'яко кажучи, переінакшена: «робота, на яку з гордістю зголосився цей експерт, йому просто не по зубах». Як кожен може бачити вище, я такого про Вас не писав, моя (не в усьому схожа на цю!) фраза стосувалася конкретно «експертної підтримки» фонду «Відродження», яку я й протиставляв роботі перекладачів. Отже моя цитата і її контекст у Вашому переказі геть неправдиві, отже бачимо текстові клептоманію й тероризм. А це ж Ви цитували з української... Як же тепер людям повірити, що те саме не відбувалося з текстом Мітчела?
На додаток (2)
Також Ви іронізуєте: мовляв, більше трьох років минуло. Що Ви маєте на увазі? Я не встиг? Минув “термін злочину”? Я сам дивуюся, як за чотири та шість років науковці-гуманітарії, яким і адресувалися переклади Еко й Бодріяра, мовчали, що знамениті філософи штовхають їм повну байду. Ну, а я ж – звичайний собі критикан, пане Негребецький, а Мiтчел – звичайний премiйований писака.
Також Ви іронізуєте щодо моєї роботи: “Ретельно перелічив сигарети в пачці головного героя, кількість днів, прожитих ним на світі, кількість поверхів у будинку навпроти, кількість октав у голосі касирки, звірив покази годинників...” Але ж Ви припустили, що за всіма цими змінами стоїть сам Девід Мітчел. Значить, те саме турбувало письменника. Давайте у наступному своєму пості Ви, з цього виходячи, посмієтеся над Мітчелом. Можна двома мовами.
Наостанок Ви передбачаєте два виходи для мене: вибачитися або впертися “гіллястими пантами”. Перше, я Вам скажу, можливе лише після відповіді щодо усіх наведених мною вище аномалій у Вашому варіанті роману та у Ваших контраргументах до моєї статті. Про страшну загрозу перетракацій з пані Сладкевич в іншому випадку – я все сказав раніше.
На додаток (3)
Тепер – іншим читачам-коментаторам, що підтримали Ваш пост. Один з них зазначив отаку дивину: “а рецензії, як і публіцистика часто пишуться за принципом альтернативної історії: береться якийсь текст і переписується навпаки”. Цей коментатор не помітив, що в мене і в пана Негребецького йдеться про текст роману, який саме й “переписується навпаки” – або перекладачем, або автором. Що й породжує якраз текст “альтернативний” (в інших моментах статті я розповідаю і про письменників з альтернативної реальності).
Другий дописувач попав у десятку, вивів мене на чисту воду: виявляється, “Ваш переклад слугував тільки приводом авторові” здеіншого “блиснути літературознавчою обізнаністю”. Авжеж, гадаю, жоден рецензент ще ніколи не досягав подібної “мети” (насправді літературознавча обізнаність – це завжди лише інструментарій), не використавши задля цього чийсь текст як “привід”. Боюся, бажання критикувати критика, як це часто стається в Мережі, передує тут самій наявності приводів для такої критики.
Що вас так душить, шановні? Невже не зрозуміло, навіщо мої статті пишуться? Я й дійсно радію, що моя “літературознавча обізнаність” дозволяє мені годинами реготати, читаючи про різних Ґрандів Ґвіньйолів, але я й наспраді не хочу, щоб український читач, зібравшись розширити обізнаність свою, і далі вівся на усю цю шизу.
Ну, і нарешті для історії. Ще чіткіший варіант відповіді панові Негребецькому знаходиться тут: http://galderran.livejournal.com/6833.html
Мабуть, подам на вас у суд.
послуговуючись не своїм звичайним творчим підходом, ???
Ви хочете сказати, що я не перекладаю "широкорозважальні мультяшки", а вигадую цілком новий текст? Ви так глибоко знайомі з моїм "звичайним творчим підходом"? Чи ви просто ниций брехун?
РІЖКИ У ВАС ТАКИ ГІЛЛЯСТІ.
Отут я кинув дві сторінки тексту, з якого перекладав. Дивіться, робіть висновки, якщо можете.
http://nehrebeckyj.livejournal.com/107928.html
фу, як ницо переходити на особистості і розглядати чиїсь там роги..
Маються на увазі роги впертості, а не ті, що ви подумали. Бо чоловік таки дуже впертий. "Сон номер 9" англійською мовою виходив ШІСТЬМА виданнями! Кількість сторінок коливається від 320 до 429! Я навів зразок англійського тексту – а він усе одно не хоче визнати, що помилився, що звіряв мій переклад не з тим виданням, з якого я перекладав.
Ваш опонент говорив з вами лише про текст, а ви пишете про його гіллясті роги (неважливо, роги впертості чи які інші). Давайте достойні відповіді, без нервів і пихатості – і буде вам щастя))))))))))))
Е-е, даруйте, даруйте. Оця фраза: "Припустімо ж-таки, що Ви робили переклад, послуговуючись не своїм звичайним творчим підходом, якого здебільшого й вимагають широкорозважальні мультяшки, а просто Мітчеловою редакцією..." – це що, про текст? Це брудний наклеп на мене, як на перекладача і як на людину – буцімто я завжди вигадую й брешу. Чоловік обізвав мене КЛЕПТОМАНОМ у журналі Всесвіт – це теж текст? І я ще пихатий – бо захищаю свою честь і гідність од особи, яка не сприймає найпереконливіших аргументів? Невже наведені дві сторінки англійського тексту – не достойний аргумент?
Давайте вже завершувати це коломбо. В українському виданні зазначено 2001 рік, а ви даєте посилання на 2003.
Дискусія видається безпідставною – автор вікрив, що небо синє – про це вже розповідав якось Чуковський. Виходячі за межі особистих стосунків критика і перекладача дозвольте висловити переконання в тому, що переклад – завжди авторська робота, навіть найкращий, хоча б тому, що не існує жодної ідентичної мови – кожна відбиває світогляд окремої нації і в буквальному перекладі виглядає для носія іншої мови як мінімум дивно. Висновок – книжки треба читати в ОИГІНАЛІ. Автор, якими іноземними мовами володієте? Умберто Еко в оригіналі читали? Оппонентам автора – все ж треба намагатися бути максимально чесним із читачем :-)
http://www.randomhouse.com/highschool/catalog/display.pperl?isbn=9780812966923&view=excerpt
Отут уривок з тексту (з офіційного сайту видавця), який цілком виправдовує Негребецького. Непогано б автору станні й вибачитися за неправомірний наїзд на нього.
Так, видання справді 2003 року, а не 2001, але ж копірайт до року видання не має жодного стосунку. Копірайт вказується за першим виданням (або оновлений, якщо таке оновлення робилося).
Дякую. Ще не встигаю продивитися повністю, але вже бачу, що є там фрагменти, які пан Негребецький вже тут наводив. Тоді я просив перекладача пояснити моменти, які не могли би з'явитися через редагування: про сома і щуку, про банківський рахунок тощо. Писав я тоді панові Негребецькому, що це ледве не єдине (крім потрібної у такому випадку спроби пошуку видання 2003), що утримує мене від вибачень.
Тепер, коли бачу, завдяки Вам, уривок не лише в коментарях чи ЖЖ перекладача, я згоден, що все це слід назвати своїми іменами в наступному матеріалі (ще подивимось, про що то буде, бо тема перекладів нині епічно реанімована; можливо, і Ви тут опинилися, надихнувшись читаним про Кінга). Боюся, щоправда, ці вибачення не обійдуться без повторного "наїзду", бо сом/щука, хоч інакше характеризують перекладача, ніж пропонує ця стаття, але все ж таки характеризують.
...можливо також, докину цю тему в ФБ, тегнувши кого слід.