Ірена Карпа: «Мій чоловік займається зброярством, банкінгом і читанням Гемінгвея мені перед сном»

8-го грудня Ірена Карпа мала уродини. Не скажу котрі, бо то не файно. Але... Дівка вже велика, то факт, багато всього пережила, зовиділа, відчула і почула, і чоловіка встигла поміняти. Отож і з першим, і з другим міцно Карпусю вітаю. (Щастя, здоровля, розуміючих тобі людей навколо, любві і всього решти і побільше, і без прикростей). Ось...

Але я не про те... я про те, що не пройшло і півтора роки, як письменниця, фронтфрау гурту QARPA Ірена Карпа знову вийшла заміж. Таємно і далеко – у США. Куди подівся горе-муж-письменник Антон Фрідлянд історія замовчує, а от нового чоловіка і свою велику любов Карпа гордо вперше продемонструвала українському світові не так і давно на одній із столичних зіркових тусівок.        

– Хто він?

– Норман Пол Хансен. Зріст 185 см вага 83 кг. Очі карі. Волосся теж.

Знак зодіаку: скорпіон. Освіта вища економічна. Місце народження Північна Каліфорнія. Етнос: Норвегія+Данія+Англія+Україна. Власне, цим своїм далеким українським корінням він мене і взяв. Довгий час він стежив за музикою нашого гурту – спершу «Фактично самі», а потім QARPA, а тоді наважився написати нам лист із респектом, закінчивши його фразою «слухаючи вас, я пишаюся своїм українським походженням». А я взяла і відповіла на цей  «фанатський» лист. Хоча зазвичай просто пишу «дякую», і мовчки тішуся, що людей пробило наше музло, значить, я не просто так картоплю жеру і асфальт топчу.

Норман Пол Хансен займається трохи зброярством, трохи приватним банкінгом, трохи виноробством у Напі, у Каліфорнії, а також читанням Гемінгвея мені вголос перед сном. Збулися мрії ідіотки!

Ми вже втигли побувати у Парижі, поїздили по Норвегії і Каліфорнії, де якраз і одружилися секретно в Сан-Франциско. А потім поїхали на озера, у скелі і гори. Другу частину хані-бані-муну провели у князівстві Мустанг. Їздили туди з української паніки в непальські заколоти...

– І якою була історія вашого знайомства?  

– Бувають такі моменти, коли бачиш людину вперше, розумієш, що знав її усе життя. Тому важко робити відлік якихось історій.

– Чому так трапляється, що чоловіки кличуть заміж саме тих жінок, які туди не дуже й рвуться?    

– Тут все так само, як і з тваринами. От я на собаку вчора кричала і била її трекінговим капцем, бо вона мене вкусила, коли я чистила їй вухо. Так вона потім підлизувалася весь вечір. А коли її чешеш, любовно пестиш, тоді вона вважає себе царицею Савською, і лізе мені на голову. Отак і з людськими садо-мазо колізіями. Бачить він неприступну снєгурочьку – і всіма силами хоче розтопити її серце на желе. Отже будь-якій сердезі-желе, яка мріє порядно вийти заміж, слід деколи прикинутися снігуркою з задатками лизунця. Але, зрештою, сама я жодного разу не виходила заміж таким обманом. Полювання на чоловіків не для таких лінюхів, як я. Так, то так. А нє – то будь здоровий, чорнобровий. 

– Твоє бачення ідеального подружжя, тобто враження і висновки на основі власного досвіду?

– Не буває нічого ідеального. Якщо все видається надто солодким і в глазурі – є ризик цьому тортику засмердітися без холодильника. Тут важливо, що в сім'ї всередині, а не виставлено на позір про людське око. Важливо цінувати особистість іншого і його приватний простір. Ідучи на компроміси, не заходити надто далеко – це повний булшит, коли заради комфорту іншого треба пожертвувати собою до останньої крихти.

Приклад.  

Іванко: Люба, я би так хотів піти з пацанами в гори, подертися на скелі. На п'ять днів.

Оленка: Але ж я не люблю гори.

Іванко: Та я знаю... То, може, я з пацанами?

Оленка: А я що тут буду, сама вдома стирчати?!

Іванко: Ну, ти теж можеш кудись, із подружками...

Оленка: Куди?! Я тобі шо – блядь якась? Я не для того заміж виходила, щоб із цими профурами по барах тинятися. Хочеш якусь суку виїбати – так і скажи. І не горлай мені тут.

Іванко: Оленка, я ж тебе люблю...

Оленка: Я бачу.

Іванко: Ну...

Оленка: Якби любив, то проводив би час із дружиною.

Іванко: Альо, Вася? Я не йду нікуда. Передумав. Ага. Нічо. Щасливо.

Оленка: Мені не треба так, щоби ти через силу. Мені за власним бажанням треба!

Іванко: Та я за власним.

Оленка: Ага. Канєшно.

Іванко: Та бігме, Оленко. Мені без тебе нічо не треба. Я ж тебе люблю...  

... вона ще довго ображається, поки вони дивляться телевізор. Через три місяці, два тижні, один день і три години Іванко розуміє, що ця падлюка задушила його, як кільце краківської ковбаси шию товстого директора ресторану. Він ненавидить її і вирішує піти до страшної, але завзятої Марічки, що завжди здавалася йому класним пацаном.

– Коли заходить мова про гламурних тьоть ти одразу кажеш, що вони з манікюрами, розцяцьковані. Розумію, що тут поняття манікюру  є дуже символічним... А як у тебе справа з відвідуванням всяких салонів краси?    

– В мене є моя прекрасна Наташа. Косметолог з успадкованими генами бабці-ворожбитки. Коли я тільки-но прийшла на МTV, моє безневинне лице там почали мастити важкими телевізійними мастилами, і від того воно стало швидко подібне на наждак із намальованими на ньому очима. Тоді мене й відвели до Наташі. З того, що і як вона говорила, стібалася і розповідала, як одного разу з дикого бодуна виграла змагання з греблі (Наташа закінчила інститут фізкультури), я зрозуміла: наша людина. Не довіряю гейчикам-перукарям, що гидливо перебирають моє не вельми густе волосся, не знаючи, що з ним робити. Тут, як і в усьому, важливо, яка людина торкається твого лиця, і який у неї рівень професіоналізму. Я довіряю своєму косметологу, бо в неї, окрім бабці-відьми і звання майстра спорту з греблі, є ще й медична освіта.  

 А щодо манікюру, то я не зраджую Маші – дуже якісна робота і дуже багато смішних історій. І те, як ці дівки в салоні обсмоктують чергову телепрограму про життя зірок – треба чути. Будь-який жовтий сайт за такі матеріали би вдавився.

– Ти не найкраще відгукуєшся про контракт з MTV? Поганий досвід роботи на поганому каналі чи просто тб – не твоє?   

– Не моє – вставати щодня за графіком і відмовляти собі у свободі пересування світом. А ще – телевізор – це занадто мілко. Розповідати про життя чужих зірок і наших дутих звйозд – шкода мого безцінного життєвого часу. Я ліпше своє щось робитиму, ніж коментуватиму доробок інших. А щодо людей, що працювали зі мною на МТВ, там дехто дуже кльові були. Їх теж трохи вернуло від кон'юнктурного тупняка. З деякими з колег ми залишилися добрими друзями – а що може бути ціннішим. Були там, звісно, й офісні пизди-підлизи, котрі просто всіляко заздрили і своїми курячими лапками намагалися зробити мені каку. Але рівень офісних драм – не моя парафія.

– Ти згадувала про гейчиків. Нещодавно презентація збірки  ЛГБТ-поезії «120 сторінок Содому» потягла за собою ряд неприємних подій…

– Це піздєц. Чуваки які це робили, показали усьому світові свою українську дрімучість. Вони ж так і не зрозуміли, що їхні вчинки рівноцінні тому, якби вони підняли над головами плакат: «Ми хочемо сексу з чоловіками, але ми собі цього не можемо дозволити. Тому з заздрості повбиваємо тих,  хто робить, те що хоче». Таким чином продемонструвавши, що вони латентні підараси, що застрягли у розвитку у середньовіччі,  і що вони біологічно безграмотні. Їх кредо було щось на зразок «Не дамо поширитися заразі гомосексуалізму». Ну це ж не свинячий грип, не вітрянка.. У теплокровних тварин є похибка, відсотків 2,5-3 народжується з налаштуванням на одностатеву любов. Всі ці люди, незалежно від того, хто з ким спить – інтелігентні і освічені. Давайте в такому разі не слухати Чайковського, не читати Рембо... Видається, що після фільму «Бруно», який, звісно, заборонили у нашій державі, в той час, як у інших країнах він збирає зали і касу абсолютно нормально, що можна ще від підарасів хотіти – я не знаю. Як можна виступати проти когось? Виступайте проти тих, хто дибілами людей робить, проти того, що проросійська політика ведеться, забруднюється повітря, вирубується незаконно ліс… Це ж значно нагальніші речі. Оцим далбайобам з мускулами треба поїхати в Яремче і послухати, як там працює пилорама, а не тут поезію слухати і намагатися винищити творчих людей. Думайте, ідіоти, головою, потім вас Бог спитає, якого біса ви потратили своє життя.

– У творчих людей оголені нерви... Як реагуєш на образу?

– Ціджу в пику. 

– На одній із зустрічей під час Форуму видавців ти сказала, що моральним авторитетом є Ісус Христос, а ще що тебе вразив Гузар. Що ти мала на увазі?  

– Мені важко в форматі розважальної розмови повністю розкрити таку велику тему. Християнство – не перекручене малокультурними попами і театралізованими церемоніалами  – дуже потужна, містична, жива річ. До його суті треба доходити власною волею, мозком і покликом душі, а не просто вчащати до церкви, бо «так прийнято». Якщо береш щось за таке, що ніби «усім само собою ясно», навряд чи щось зрозумієш.  Під час моєї роботи в телешоу Савіка Шустера я надивилася на чимало різних персон. Але з усіх, котрих мені довелося там зустріти, лише кардинал Гузар був дійсно живою, непідробленою особистістю. Я тоді спитала в Блаженнішого щось приблизно таке: «Чому наші великі мужі, котрі поголовно прокрадаються й забріхуються, як тільки-но я прямо питаю в них про речі, невигідні їм, відразу починають верещати, що «занепала суспільна мораль» і голосять: «А як же діти?! Ви – аморальна. Вам наплювати на наше майбутнє!» А він мені відповів десь так: «Але ж ви самі знаєте, для чого ви все робите. До того ж, вам має бути відома ціна слів сьогодні».  Є такі рідкісні люди, від присутності котрих стає світліше і ти дійсно відчуваєш ту чесність, що в них і довкола них існує.

– Те що мама з татом тобою гордяться на всі Карпати – зрозуміло. Але ж у тебе є ще сестра Галька…

– Галька моя – людина складна. Я її деколи боюся – і всі мої друзі також. Дуже вже вона скептична й безжальна. В дитинстві глибокому ми билися, звісно. Ябеди всякі, ревнощі, поділ шоколаду. Але потім якось все втряслося. Як письменниця вона дуже перспективна. Мені подобається роман, який Галя зараз пише. Побільше би вона писала, і поменше б реагувала на недосконалість навколишнього світу.  

– А ти щось пишеш свіженьке?

– Не хочу відноситися до тих людей, які випускають по книжці в рік. Література для мене – це не бізнес. Хочу, щоб мій продукт був виважений, спокійно написаний, і водночас – драйвовий. Зараз пишу паралельно якісь короткі історії і роман – довгий і великий. Про гори, любов, про особистісні  трансформації, як з безтолкових людей в кінці кінців виходять толкові... Головне – зрозуміти на будь-якому етапі життя, про що була мрія.  Ще є купа всього початого… З музикою те саме. Наступний альбом буде англомовний. Він зараз у роботі, і обіцяє стати категорично іншим від усього, що ми робили, від усього що є на ринку. Платівка буде тоді, коли наш аранжувальник буде задоволений результатом. Перфекціонізм – то страшна зараза, бо вона надовго затримує такі речі.

– Ти була зазначена у програмі «Ночі поезії» на цьогорічному Форумі видавців, але почути тебе так і не вдалося. Що ти готувала до виступу?

– «Дзиґа» замала для таких імпрез. Народу напхалося по дах, дихати не було чим. То ми махнули на все рукою і звалили. А читати я збиралася вірші своїх улюблених поетів. Сама ж пишу щось таке типу «Жизнь коротка – я уродка!» або «Я не поет, нє? Зате їбу я поетесу». Але щось Жадан не оцінив мої потуги.

– Малюєш?

– Розмальовую столи, пляшки. Недавно прийшла до думки, що на старості я би із задоволенням конструювала табуретки, полички, стільці, столи. Мене чогось дуже почало перти робити форми, придатні для життя. А то всім хочеться парфуми конструювати, одяг…