Катерина Каращук: «Звання треба давати, коли людина молода і сили має»

Гостювання у Катерини Семенівни відлунило мені спогадами дитинства. Ті ж самі прості старі хідники на підлозі, вишиті подушки й подушечки, добротне давнє ліжко, шафа й креденс. І радісне розмаїття вишиваних рушників на килимі з одного боку кімнати та національних костюмів з боку протилежного. «Пані Катерина має на диво дзвінкий і молодий голос», – подумалось, коли охоча до розмови майстриня заходилася показувати свої взори.

– Ось зібралася до Великодня рушник вишити, та й не знаю чи встигну, бо здоров`я підводить, – бідкається господиня, проводячи мене в кімнату, котра єдина в її квартирі, до того ж облаштована під щось на кшталт виставкової зали вишиваних робіт. – Бачите, індиків вишиваю. Вони символізують добробут. Мереживом узор пересиплю, та ще й індичат по горі пущу.
– Це Ви з вишиванням так поспішаєте до якоїсь виставки Великодньої чи з іншої причини собі такі часові рамки встановили?
– Та на виставки у мене робіт вистачає. Завжди вистачало, ще навіть коли на звання «Майстер народної творчості» іспит складати їздила в Київський будинок художника, – то у далекому вісімдесят дев`ятому році було. Привезла своїх рушників трохи, аж чую дівчата перемовляються, що по людях вишиванки позичали, в інших майстринь брали, щоб цей іспит здати. А я приїхала з мережками, котрі як лишень комісія побачила, то більш запитань до мене не було – одразу «майстра» й дали.
– Я знаю, що Вам німці «допомогли» вишивальницею стати. В часи війни. Якщо не важко, розкажіть ту історію.
– Ми жили в хаті з земляною долівкою. А оскільки йшла війна і по селі горіли садиби, то мама склала усі вишиванки у скриню й закопала її. Німці як увірвалися в дім, то побачили, що земля в одному місці іншого кольору – викопали, бо думали, що там якийсь скарб приховано. Витрусили то все на землю. Для них воно ж хіба цінне – ганчірки, та й годі. Розтріпали, порозбирали собі, щоб зброю начищати та коней спітнілих витирати рушниками вишиваними. А мені ж так гірко було за тією красою, за маминою роботою. За стібком вишитими голубочками, що цілувалися на весільному рушничкові, за порічками червоними і чорними, за трояндами пишними. Досі пам`ятаю ті візерунки.
– Тоді саме затялися Ви стати вишивальницею? Щоб усе це відновити?
– Річ у тім, що я змалку мала великий потяг до малювання. Більш за все хотіла стати художницею. А оскільки з трирічного віку, відколи дитиною заснула на холодній землі в кущах, ноги вражені поліомелітом, то на дуже рухливий спосіб життя розраховувати й не доводилося. В школу ходилося важко. Зате непогано сиділося за вишиванням, малюванням чи іншим рукоділлям. Нас було в сім`ї семеро дітей. Бідували. То я своїх фарб чи ниток і не мала. Та коли вже подруги давали повишивати, чи помалювати, чи стрічки в коси заплести, то це для мене було справжнім святом.
– Батьки раділи Вашим здібностям до малювання?
– Наш рід багатий на здібних до малювання. Та рідні воліли б, аби я стала лікарем чи вчителькою. Я ж вступила до Київського училища прикладного мистецтва на вишивальне відділення. Важко батькам було у післявоєнні роки платити за моє навчання, але я дуже старалася і отримувала стипендію. Студентські роки були багатими творчо й духовно. Вчилась на Печерських пагорбах, «ходила на етюди» до схилів Дніпра, практикувалася у Львові, готувала диплом в Полтаві. Зачудовувалася творчістю К. Білокур, М. Приймаченко, Ф. Панка, Т. Пати, М. Тимченко, М. Мухи…
– Пані Катерино, а до Прилук Ви потрапили одразу після навчання? Так би мовити волею долі чи людей?
– Відучившись, пробула рік у селі в родичів. Знову хворі ноги підвели. Трудилась собі – вишивала, малювала для душі. Потім направили працювати до Решетилівської фабрики на Полтавщині. Вела активну громадську діяльність: лекції в цеху, редколегія стінгазети, народний хор, гурток в будинку піонерів, у школі, республіканська виставка у Києві та всесоюзна у Москві. Звідти приїхала у Прилуки на панчішну фабрику з надією на власне житло. Тут провадила таку ж громадську активність, знайшла своє кохання, тут його і втратила. Діточок нажити не довелось, то віддала всю себе вишивці, малюнкові й людям. Зробила ось виставку вдома, бо школярики приходять на екскурсії.
– Ваші вишивки вже були на сотнях виставок. На котрі Ви їздили з найбільшим задоволенням?
– Найважливіші, звісно, всеукраїнські. Щороку на них їжджу, щоб утвердити звання Заслуженого майстра народної творчості Чернігівського осередку. А оскільки пам`ять моя, зрозуміло, всього не вбереже, то за порадою нашого краєзнавця Георгія Гайдая, веду такий собі звітний зошит, куди записую роки, назви виставок і робіт. А в іншому пишу автобіографію. У прилуцьких газетах пишуть, що я народна майстриня, а я ще не народна. Не дали мені такого звання, але раз тут у рідному місті вважають народною, то нехай так буде, - мені досить. Бо якось бачила, як давали завння Народного майстра одній вишивальниці, а вона вже така старенька, що їй це й не треба. Було давати як молода була і сили мала.
– Точно кажете, це величезна біда нашої влади - запізно вона помічає людей, котрі насправді розвивають і примножують Україну. Мають такий божий дар, - от як Ви, знаходити в щоденному житті сюжети для свого вишивання. Звідки вони виринають, як оживають на полотні…
– Ну, наприклад, рушник на котрому вишито 2000 рік, називається «Урожай». Тут росте соняшник, виноград, полуниця й колоски. А цей – «Козацький», на ньому пнеться догори дерево життя. Ось «Мамина пісня» вишита, й сама матуся стоїть. Голосиста вона у мене була. Як пісню не раз співають усім селом на свята під церквою, то мамин голос найбільше й чути. Я коли малою на співу ще не розумілася, то на неї з осудом так зирнула й питаю: «Ти чого кричиш?» Ось така з мене тоді була поціновувачка.

У теплі й жартах поволі сплинув час. Пані Катерина показала фотоальбоми, мережані рушники, дозволила відзняти зошит з автобіографією, читаючи котрий, раз по раз наверталися сльози.