«Клони»: Апофеоз захланності
Фільм «Клони» до видатних не зарахуєш. Зняв його Джонатан Мостоу, постановник третього «Термінатора», тож і нова стрічка звично виконана у жанрі роботехнічного бойовика. Сюжет цілком вкладається в одну фразу: Брюс Уілліс знову рятує світ.
Правда, спочатку світ почувається аж надто добре. Завдяки стрибку технологій було винайдено спосіб трансляції відчуттів через комп’ютер прямо у мозок. Тож поступово людей замінили сурогати (фільм в оригіналі так і називається «Surrogates», — на «Клони» перейменували, припускаю, для зручності дублювання, вочевидь, аби дати раду з такими словами, як surrogating) — точнісінькі копії людей, запрограмовані біороботи, котрі їдять, п’ють, злягаються, працюють, а всі відчуття отримують користувачі, під’єднані в себе вдома до мережі. Можна вибрати собі найпринаднішу оболонку. 98% людства користується отими манекенами. Бідність і злочинність впали до зникаючо-малого рівня. Суцільна ідилія. Аж раптом налагоджена система починає давати небезпечні збої.
Герой Вілліса, як водиться, – грубуватий мачо-поліцейський із напівзруйнованим через смерть сина родинним життям. Якраз йому і випадає розслідувати злочинні винятки — аби влаштувати зрештою справжню революцію.
Фільм не те, щоб геть поганенький, — просто безнадійно стандартний. Жодного свіжого рішення, жодного кадру, що насправді б запам’ятався. Є набір обов’язкових трюків та спецефектів: усі ті гонитви, стрілянина, бійки тощо виконані професійно, але не більше. Загалом, не вражає.
Але світ кіна, одначе, влаштований парадоксально. Інколи навіть у потоці щорічних посередніх розваг можна відшукати достоту цікаві речі. Власне, у «Клонах», попри всю їх банальність, є одна нетривіальна ідея. За це треба дякувати не Мостоу, а співавторам Роберту Ведітті і Бретту Велделе, за чиїм коміксом, власне, і знято фільм. Ідея ж така, що усі ті жахалки про повстання кіборгів, про новітні чудовиська Франкенштейна — дитячі дурниці. Бо якщо і опанує колись людством Матриця, то хіба лише через те, що люди самі, добровільно її створять і під’єднаються до неї. І такий варіант майбутнього здається куди ймовірнішим, аніж поява отого самовідданого відчайдуха-поліцейського, котрий зніме з усіх добровільні кайдани одним натисканням кнопки.
Історія, складена Ведітті та Велделе, це, по суті, опис пароксизму споживання, це сама ідея споживання, доведена до чистого, без домішок, апогею. Відключитися від дійсності, від самого життя, від усіх його бід, аби, втиснувшись у нове красиве тіло, насолоджуватися, насолоджуватися і насолоджуватися. І ніякого Апокаліпсису.
