«Коли цвіли гарбузи» Драґослава Михаїловича: попри дев’ятирічну заборону
«Коли цвіли гарбузи» не лише включений у шкільну програму країн колишньої Югославії, а є одним з тих творів, який студенти Белградського університету, за власним бажанням, обирають для самостійного опрацювання. А ніщо так об’єктивно не характеризує твір, як визнання його читачами, в даному випадку у світових масштабах.
Роман – це, в першу чергу, властива балканській літературі надзвичайно жива та темпераментна мова, якась така магія, що не дозволяє відірватись від читання, а в кінці доносить читачу позитивну енергію наших південних братів слов’ян. Для перекладача літератури цих народів завжди постає завдання якомога достовірніше, але водночас узгоджено з нашою цензурою, відобразити прийнятну, абсолютно звичну сербам, лайку в повсякденному спілкуванні. Як-от: «...Ну, чого ви хочете, мать вашу заслинену!», «...І бігли, дідько їх знає, чого, як заїкуваті.», «...А, так ось що, думаю собі. Почекай, мать твою.»
Вдало використаний ретроспективний метод, коли роман з самісінького початку стає таким близьким і зрозумілим читачу. Вміщує цинічно-сатиричний опис різниці шаленого сербського менталітету та закутого в рамки правил і законів шведського, де про сербів отак міркують «...Якщо ти йолоп, спокійно можеш ним бути, і маєш на це право, тільки не смій порушувати порядок».
Ми бачимо вічну проблему емігрантів про нерозуміння їх новим соціумом «Голову даю на відсіч, якщо хтось із них щось із того зрозумів. Вони просто думають, що ми всі прибацані, бігме! І коли прийдуть сюди і чують, як ми завиваємо наші пісні і які сльози проливаємо, вони думають, що в нас не всі вдома. Їй-бо, поняття не мають...»
Ще одним підтвердженням майстерності автора є влучність, відома як сестра таланту. На 122-ох сторінках розгортається глибока психологічна драма. І сюжет, ніби розростається в ширину, декілька сторінок повноцінно вибудовують в нашій уяві цілий етап з життя персонажа. Подібний принцип ми можемо відшукати в трагедіях В.Шекспіра.
Через насиченість твору спортивною термінологією з улюбленого заняття Люби Сретеновича, головного героя, (боксу), роман, ймовірно, припаде до душі більше чоловічій частині людства. Адже бійки, дівчата, бокс – це такі природні та близькі хлопцю речі. Хоча вічні філософські мотиви цінності життя на Батьківщині та у чому заключається просте сімейне щастя будуть доброю поживою для роздумів усім нашим читачам.
Завдяки львівській перекладачці Марії Василишин ми можемо пишатися першим перекладом роману східнослов’янською мовою і 17-м серед решти світових.
Написаний 1968-го року попри дев’ятирічну заборону роман блискавично розповсюджувався Югославією чернетками, а до Радянського Союзу доходив радіочитаннями з рідних приймачів «Маяк». Саме таким чином головний редактор видавництва «Факт» (Київ), один із найбільших знавців книжкового ринку, Леонід Фінкельштейн познайомився з романом сербського сучасника Драґослава Михаїловича.
І тепер ви вже трохи зрозумієте, чому ж на обкладинці книги ми бачимо цей рідний «Маяк» та склянку чаю в металевій підставці відповідного дизайну.
