Коротко про головне, або Стьопа таки радить відвідати Дрогобич

Юрцьо Дрогобич, на прізвисько теж Котермак,
поночі крався у вежу, з якої все видко… (с)

Розкажу тобі, хазяйко, практичні речі про паркет. Тема в умовах ремонту надзвичайно актуальна. В старих радянських готелях зась ходити босоніж, ми Вам не гобіти, ми Вам середньостатистичні українські ведмеді. Принаймні не ходи, хазяйко, безкапцевою в готелях Дрогобича. Вловлена скалка буде довго в тобі жити своїм скалчиним життям. Це я так тобі толерантно і прозоро натякаю на своє місцеперебування.

Пам’ятаєш наші неквапливі розмови стосовно подібності невеликих містечок? Дрогобич нагадав мені Севастополь, і не тому, що останнє місто, яке я згадував, – це місто-герой С., натомість обидва виглядають як порт. Причому в Севіку вода перебуває у вигляді плеса, а в Дрогобичі падає з неба. Дядя Серьожа правильно відзначив, що в кожному порядному місті має бути вода і пагорби. У Дрогобичі води багато. Як співа безсмертний Віктор Робертович:

«Третий день с неба течет вода,
Очень много течет воды.
Говорят, так должно быть здесь,
Говорят, это так всегда.»… (с)

Обмірковуючи, що саме написати про ярмарковий і солеварний центр, чомусь подумалося: «Відкривши вікно свого готельного номера я впустив у кімнату трамваї». Не знаю, звідки таке відчуття, в Дрогобичі трамваїв немає (я перевірив). Такі в мене акустичні марення.

Головна перевага готелю «Тустань» – він порожній. Перебуваючи тут, зустрів лишень електриків, що порпались у стелі, заплутавшись в різнокольорових дротах, і собак (собак багато). Мало фотографував, лінувався вишпортувати камеру з «чотирьох сезонів»*. Сподобалися місцеві заклади харчування, де можна замовити морозиво і каву, а ананаси-апельсини принести з собою. В Києві за таке, думаю, били б. Натомість у гастрономах корпоративна культура – як у супермаркетах, фотографувати не вільно, хоч я знимкував, ясна ж річ, не бляшанки з кукурудзою.

Вікна власного балкона виходять на крамниці, а от спільного – на пам’ятник молодому Тарасу Григоровичу (стоїть фронтально), синагогу (просто) і ратуш (праворуч). Ратуш як ратуш, хороший, а поруч, під парасолями, заклади харчування, в які можна заносити з вулиці абрикоси-і-горілку.      

Здається, Дрогобичу в моєму переказі бракує історії. Зара… Місто засновано раніше від обох столиць нашого молодшого північного «брата». Що ще? Ага, Дрогобич встиг бути в складі Київської Русі, Литовсько-Польської держави, Австрійської імперії, ЗНР, Польщі (тоді і звели ратуш), ну і згодом, коли дяді сіли, взяли ножиці і перекроїли карту Європи, відійшов до СРСР (коктейль Молотова кинутий в Ріббентропа)**. Чи недвозначно буде тепер згадати, що в 19 столітті Дрогобич перетворився на нафтовий центр?
Виявилося, що досліджуваний мною адміністративний центр надзвичайно багатий на історико-архітектурні пам'ятки. Бачиш на фото будинок, оздоблений майолікою (ріг вулиці Мазепи і площі Ринок), ну точнісінько наші кухонні кахлі. А ота будівля, яку показує мені з вікна, – це дрогобицька велика хоральна синагога, її будували, спираючись на німецьку синагогу в Касселі. Колись чула про мандрівні церкви? А вони є. Наразі церква святого Юра розташована у Дрогобичі на вулиці з чудовою назвою Солоний ставок, в той час як «прийшла» вона з багатших сіл, з села Надіїв. Хотів би я побачити, як це відбулося. Думаю, якось так дерева в романах Джона Рональда Руела Толкіна мігрують. А тут храми пересуваються, дивина! Ось як дядь Юра в своєму вірші цю церкву згадує.

Спурхнули нетопирі. Юрцьо побачив
на небі Дрогобич: залатаний мертвими мур,
два костели, дзвіниця і церква св. Юра. (с)

Про два костели не зрозумів, один – то костел святого Варфоломія, а який другий,  ти знаєш?
Львівський академічний обласний музично-драматичний театр ім. Юрія Дрогобича покажу тобі тільки з середини. Як уже писав – дощить, лінуюся діставати камеру назовні.

А ще Дрогобич – перше місто в Європі, яке стало освітлюватися нафтовими ліхтарями, тут їх почали використовувати з 1788 року. І хоч у «Знедолених» (розділ «Що було б неможливо при газовому освітленні», пам’ятаєш?) Віктор Гюго доводить перевагу звичайних свічок і олії, ми ж із тобов звикли до прогресу, ну там Інтернет, супермаркети з марципанами…

Сіль у Дрогобичі варили завжди. Варять і досі, продовжуючи її випарювати з ропи. Ось, певно, звідки в мене стійке ставлення до Дрогобича як до міста-порту. До слова, тут досі працює одна жупа. Не дупа, а саме жупа. Це слово означає в нашому випадку не об’єднання племен, і не середньовічну державу сербів, і навіть не соляну копальню, натомість солеварню. Це так здалеку я почав пояснювати значення герба Дрогобича, що зображує 9 топок солі. Мало яке місто може похвалитися незмінністю герба з часів магдебурзького права аж до сьогодні. Певно, уряд СРСР не побачив нічого крамольного в солеварінні, а з тих би сталося.

Ну і на останок про головне. Годували добре картоплею топтанкою без «грудок», рибою і корейською морквою, а ще був борщ і компот. Ну не про Юрія Дрогобича, Івана Франка і Бруно Шульца ж розповідати. Останній – це той нудний письменник, якого ще дядь Юра*** переклав.

Па-па, хазяйко, мушу бігти завантажуватися в бусик і повертатися до Львова. Твій Степан.

P.S. Приїжджаю 112 потягом, той, що «Слобожанщина», він стає в Києві о 2:38, так що не чекай на мене, лягай спати, а я візьму таксі, побачимося вже зранку.

* Чохол, який захищає фотоапарат від дощу і снігу

** Степан іронізує з приводу угоди про ненапад між Німеччиною та Радянським Союзом, або Пакт Молотова-Ріббентропа.

*** Очевидно, Стьопа має на увазі переклад книги творів Бруно Шульца «Цинамонові крамниці та всі інші оповідання» у перекладі Юрія Андруховича.

У тексті використано вірші Ю.А. та В.Ц.

Автор фото церкви святого Юра і костелу святого Варфоломія – Сергій Криниця.

У Дрогобичі Стьопі допомагали моделі агентств «Dogs» і «Анн і Серж Голон».