Кризова драма: автор і видавець
Абсолютною істиною є те, що український читач бажає читати книги сучасних українських авторів. І абсолютною істиною є те, що сучасна українська література існує, яка не є, а наша, рідна. Але ці дві абсолютні істини перекреслюють українські видавці. У них є пільги і права. В українських письменників немає ні пільг, ні прав. І звичайно, грошей катма. Навіть на те, щоб поїхати на маршрутці на презентацію власної книги.
Такого ганебного стану з авторськими правами немає напевно ніде. Хіба що в Росії. Українські письменники, щоправда, можуть писати що завгодно, пропагувати ксенофобію, порнографію, насильство, апелюючи до свободи слова. Однак свобода слова – це ще не вся свобода. Свобода – це гарантія всіх конституційних прав, в тому числі на захист їхньої інтелектуальної власності й гідної оплати праці. Звісно, звичайним громадянам це не цікаво. Вони вважають, що праця письменника важка, а тому відповідно оплачується, бо ж вони бачать дорогі книги в крамницях. Книготоргівля – це мафія, яка б’є і по видавцях, накручуючи ціну. І якщо навести там лад, усім стане легше. Але чи виграє від цього автор? Щось не віриться. 
Так-от, насправді оплата письменницької праці мізерна, а відтак принизлива. Віддаючи рукопис видавцеві, він мав би більше нічим не перейматись. Він дав йому за копійки розпоряджатись правом на свій текст в середньому на 5 років, і це проблеми видавця – повертати вкладені кошти й заробляти. Але у нас письменника випихають на люди, змушують продавати власні книжки і сидіти на виставках, роздаючи автографи. Не з власного бажання, це передбачено в угоді. Колись мені підсунули угоду, де я мала дарувати свій твір на вічні-віки усього за 2 тисячі гривень. Збрехали, що це типова угода. Звісно, я не підписала її. Я знайшла типову угоду в підручнику з авторського права, де й близько не було нічого подібного. Цілком пристойний документ. Але...
Найслабше місце українського законодавства – це авторські гонорари. Якесь незрозуміле белькотання, яке можна розчути всіляко, але жодного слова про гарантію мінімальної оплати. Наші письменники поводять себе наче світські особи, вважаючи неделікатним питати, скільки вони отримають від видання.
Редагуючи Стівена Кінга, а за редагування я отримую більший гонорар, ніж за власну книжку, я лише зітхнула, прочитавши, як початкуючий письменник отримував у якому-небудь часописі кількасот доларів за оповідання. 
Фантастика, та й годі. Я не розумію, як ми докотилися до такого стану, коли держава ратифікувала Міжнародні угоди із захисту авторських прав, коли чимало українських письменників є членами Пен-клубу, коли існують дві письменницькі творчі спілки. Який у цьому сенс? І що вони взагалі роблять?
Очевидно, це наша проблема. Ми можемо лише створити чорні списки непорядних видавництв і оголосити їм бойкот. На тлі загального письменницького юридичного невігластва і при наявності штрейкбрехерів це виглядає, звісно, утопією.
А тепер послухаємо наших видавців. Вони не зацікавлені у виданні літератури, якої потребує українське суспільство. Як тільки до них приходить автор, вони починають плакатись на дорожнечу й вимагати від нього шукати собі спонсорів. І знаходять безліч причин, щоб відмовити. Якщо станеться диво і книгу видадуть, вони приховують від автора реальний тираж, і всіляко відтягують виплату гонорару. Процент з продажу – це не оплата, а приниження того ж автора. Гонорар повинен залежати від обсягу рукопису й накладу, як це було колись. Незалежно від того, який це автор – досвідчений чи початківець. Типовий хід, до якого вдається видавець – невеликий наклад, з проценту від продажу якого він виплачує гонорар. Реальний наклад буває значно більший, для цього існує подвійна бухгалтерія. Про додаткові наклади автор не знає, та й творчі люди не стануть перевіряти видавництва.
Наші видавці не вміють працювати і не хочуть працювати. Вони не зацікавлені в тому, щоб мати коло постійних авторів, і пристойних авторів, а не мушок-одноденок зі скандальною репутацією. Їм не потрібен престиж і бренд.Часто вони економлять навіть на редакторах, випускаючи тексти з помилками. А при рівні нашої освіти нормального редактора знайти дедалі важче.
Не можна захищати українське книговидання, тримаючи авторів у чорному тілі. У будь-якій іншій країні за талановитих авторів б’ються видавці, намагаються їх перехопити, але у нас навіть Шекспірові скажуть: «Хлопче, ти що, не розумієш, що у нас економічна криза?» Як на мене, криза у головах тих, хто це говорить.
Лишається сподіватись, що колись як не ми, то наші нащадки, житимуть в культурній державі, і видавцями у нас будуть не торгаші, а високоосвічені люди, знавці видавничої справи. Вони й зараз є, і їм теж нелегко. Але нам набагато важче усвідомлювати абсолютну свою правоту і продовжувати мешкати в кривому будиночку, який називають українською культурою.
Галю, величезні "ліві" наклади – це, на жаль, письменницька легенда, яка піднімає самооцінку, але не сприяє душевній гармонії. Забудьте про це. Страшна правда в тому, що вони й наклади в 1-2 тис. не можуть продати роками. А ви ще й не хочете брати участь у промоційних акціях – не розумію, чому.
Угоди на 5 років не підписуйте ніколи – три максимум.
Гонорари залежать від накладу і продажів скрізь у світі (єдине, завжди беріть авансом). Гонорари в залежності від обсягу рукопису можливі лише за умови планової економіки та державного фінансування (і контролювання) сфери, тобто у тоталітарній державі. Ви впевнені, що вам цього хочеться?
А сьогодні більшість наших видавців і справді у величезній, перепрошую, дупі. Вони оце вас читають, я думаю, і сміються, але дуже-дуже криво.
А які проблеми з авторським правом в Росії? Особливо галузі книги. Аргументацію будь ласка.
А російськи письменники не можуть писати про що завгодно? Ви давно продивлялися тематику сучасної російської книжки окрім ідеологічного сміття?
Пц, Ви так пишете, наче книговидавцям сьогодні дуже добре живеться. Ви про які видавництва пишете? От тільки не кажіть що усі видавництва працюють через дупу, бо є ті, які дійсно працюють. Уся проблема зводиться до питання наявного капіталу на руках і якщо Вашу книгу чомусь зарізали це ще не причина обсирати все і всіх.
для того, щоби вимагати пристойний гонорар, письменник має пропонувати видавцеві продукт, який ГАРАНТОВАНО ПРОДАСТЬ. Тут не слід говорити ні про те, чи потребує його суспільство, ні про те, чи залишить він слід, відповість на запитання і вкаже життєву путь. Тут йдеться про одне: читачі мають бути зацікавлені про нього взнати, знайти його і віддати за нього гроші.
Над продаваністю себе і своїх творів має працювати письменник. Не видавець. Оскільки всі автори люди переважно інертні, важкі на підйом, часто ненадійні, а ще й нерідко запойні – то включення в угоду участь в промо-акціях виглядає найбільш гуманним вирішенням питання.
Це бізнес – якщо вони заробляють з людини, то і людина мусить з них вимагати заробітку. Але якщо видавець за два-три роки (!!!) продажів заледве повертає суму, яку вклав видання твору – то автор приніс видавництву лише збитки, і нема за що вимагати гонорарів.
Це не погано і не добре, це мусить так бути. Бізнес або існує за законами бізнесу – або не працює.
А про угоди... Якщо всі ми навчилися писати, то очевидно мусимо навчитися й читати. Ніхто не змушує підписувати погані угоди під дулом пістолета. З угодами завжди можна ознайомитися наперед та відмовитися.
Люди, котрі підписують угоди про повну передачу прав за 1000 грн чи про те, що гонорар отримають після продажу всього тиражу, а також про інші правові дурниці – це люди, сліпо охоплені хотячкою видатися пошвидне, на будь-якийх умовах, тільки видатися.
До таких людей треба ставитися з гумором :)
Над продаваністю себе і своїх творів має працювати письменник. Не видавець.
Катю, не впадайте у протилежну крайність. Над продажем мають працювати всі, хто має (хоче мати) з книжки прибуток. З якого це дива видавця викреслювати?
Галє нізачот, Янє +1.
Так, репліки дошкульні, а часом сповнені злости. Злитися так можуть не творчі люди, а комерсанти. Вони завше відчувають тваринну злість, коли бачать, як зменшується прибуток. Вони готові за це вбити одне одного, а зараз для них -- важкі часи, тому вони зляться в квадраті. Книжки справді менше купують. За деякими даними -- на 40 відстоків зменшилися продажі. Люди відмовилися в часи кризи від купівлі автомобілів, візитів до ресторанів і... придбання книг. Значить, книги, які видають українські видавці, покупець розцінює як розкіш. Чи видавці не вміють працювати в таких умовах. Чи такі книги покупцям не потрібні. Фраза такої собі Бабкіної про те, що промоцією повинен займатися автор, -- класика жанру. Так і чуєш Аннету Антоненко з Петром Мацкевичем -- похмурих "Кальварійців" з великої дороги.
Основна проблема українських видавців у тому, що вони не люблять українську літературу. Вони уміють з неї кпинити, але не вміють нею захоплюватися. Вони хочуть, аби українська література змінилася під їхні смаки, і видають зразки такої літератури. Цю літературу не купують. Насправді ж змінитися потрібно самим видавцям. Сучасні видавці маю два шляхи: вимерти як динозаври або еволюціонувати. Наразі вони обрали шлях вимирання. Прощавайте, "тіпа видавці", торгувати так, як ви, можна тільки джинсами й майками. Українські автори виживуть і без вас: є притомні іноземні видавництва, є власні кошти (слава Богу), є інтернет. Український автор шукає нині нового вітчизняного видавця, готового знати і любити свою літературу, працювати разом із автором на його успіх, готового уміло проводити маркетингові кампанії та плавати на хвилях ринку (благо, усі "рятівні кола" уряд їм уже дав). Матюки -- це останній зойк українського недовидавця, який він може ще видушити замість крику "рятуйте!"
хм... да...
шо називається – повний набір ниття всякого невдахи в усій своїй красі
"нас обманюють", "за мене все зробіть, шоб я тільки сиділа і їла ікру"
і це пише письменник "середньої руки", що називається
Шановна Олено-анонім, це ви Галину Пагутяк обзиваєте "всяким невдахою"? Мабуть, у вас більше надрукованих книг та літературних премій. Але дуже сумніваюся: рівень вашого поста і на "середню руку" не тягне. Якщо справді хочете подискутувати, то говоріть по суті, а не переходьте на особистості. Можливо, ваш досвід спілкування із українськими видавцями більш райдужний? Чи, крім образ, не маєте що сказати?
ЩОб не писати коментар, довший за статтю: http://instytutka.livejournal.com/190947.html
Статті треба змінити назву на "Де моя радянська влада?"
Я уважно стежила за дискусією на іншій сторінці, й рада, що нарешті здоровий глузд переміг і дискусія спрямувалась в правове поле.Що цікаво,цю статтю я спершу опублікувала на російському сайті, і можу порівняти культурний рівень в обох країнах, що власне й хотіла зробити.Якщо не вдариш довбнею по голові, ніхто не почне ворушити мізками.Велика сила – мозковий штурм.Тільки не переживайте за мене: у мене все чудово наскільки може бути чудово в нашій країні.Тільки я б попросила хамів раз і назавжди забратися звідси.Тут вас просто не помічатимуть.
початкова фраза «Абсолютною істиною є те, що український читач бажає читати книги сучасних українських авторів.», після якої ще й «І абсолютною істиною є те, що сучасна українська література існує, яка не є, а наша, рідна.» відбило будь-яке бажання читати далі, але я таки домучив.
хоча і бажання читати, і те, що укрсучліт – це саме літ, викликає абсолютні сумніви, хотілося б також запитати, а за що, власне, мають платити видавці? за цей овєщєствльонний брєд, який автор називає своїм твором? беріть 2000, поки дають. я б не дав.
Дорогенькі мої.. Яке щастя, що маємо в українській літературі таких письменників як Галина Пагутяк та Петро Яценко. І як добре, що Ви всі небайдужі: читаєте, спілкуєтесь, сперечаєтесь. Значить: живемо. Так, нам нелегко всім нині. Треба вижити. Треба.. Сумно, коли лауреата Шевченківської премії називають автором "середньої руки", сумно, коли помирає Іван Гнатюк, також лауреат Шевченківської премії, і про нього народ мало знає. Багато сумного в цьому світі. Але добре, що ще можемо про це говрити вголос. Бо згадаймо; "Кожна піч українська фортеця міцна. Там на чатах лежать патріоти...".