Ксеня Харченко: «Як кіт завертає за ріг...»

Про книжку Ксені Харченко «Історія» вже говорено і писано багато. Твір якимось магічним чином звертає на себе увагу, зацікавлює та інтригує... Мені пощастило поспілкуватися із авторкою – людиною дуже щирою і безпосередньою.

– Які враження від виходу «Історії» у світ?
Правду кажучи, я нетерпляче чекала на цю книжку, а вже потім відчула щось схоже на спустошення, особливо після презентації в Києві, у «Бабуїні». Кажуть, так буває з нареченими на весіллі, коли молода несподівано починає ридати. Взагалі, я би сказала, що «Історія» була дуже доброю до мене, вона щедро віддячила мені за себе – насамперед хорошими людьми.

– Що принесло більше задоволення: процес написання чи відчуття того, що написане читають?
Писання і читання – різні речі. Мені було дуже приємно писати, а звикати до самого тексту довелося досить довго. Я відчувала і відразу, і гордість. А «Історія» жила собі. Пишучи, зазвичай, думаю про конкретну особу. Відповідно до цього знаходяться мова, стиль... Я ніби підлаштовуюся під очікування, які, як я гадаю, має щодо мене мій уявно-справжній співрозмовник. Моє діло – оповідати. І найбільше я зважаю саме на свого співбесідника. Коли ж потім (як у випадку з «Історією») виявляється, що мої оповіді цікаві й потрібні не тільки одній «моїй» людині, я радію.

– Чому саме visio?
Я теж себе запитала, звідки взялося це «visio», коли вперше побачила вже готове видання. Багато хто вважає назву «Історія» банальною, непромовистою, неоригінальною, ідіотською... Можливо, додавши «visio», видавці вирішили надати їй «середньовічної пікантності», вирівняти стиль. Книжка вийшла, але видавців про «visio» я ще не питала. Напевно, просто цим знехтувала...

– Не було відчуття, що хтось таким чином нахабно втрутився у Твою творчість?
Ні, не було, бо сам текст ніхто не редагував, а щодо отакого «розширення заголовка»... якщо я цим знехтувала, то воно мені не горить.

– Якби виникла можливість перевтілитися у котрогось з героїв «Історії», кого б Ти обрала?
Вони всі й сильні, й такі немічні, обмежені, що я не хотіла би бути жодним із них. Хіба що Вікторією, яка жила на рівнині.

– Чи ототожнюєш Ти себе зі своєю героїнею Гликерою?
Ні, з нею я себе не ототожнюю. Я, якщо можна так сказати, розпорошена по всіх героях «Історії», тому не можу «бути» кимось одним. Гликера має і вміє те, чого я не маю та не вмію. І, напевно, сама ніколи не матиму й не вмітиму. Тому я їй у дечому навіть заздрю. І все ж таки мене найбільше в іншому персонажі.

– Мається на увазі Вікторія?
Ні, мається на увазі інша особа. Тепер нам лишилося тільки методом поступового виключення з’ясувати, що ж це за один чи одна. Але зараз я вже ні в чому не впевнена...

– У тексті йдеться про те, що жінка –– це земля, що переходить у власність від одного чоловіка до іншого… А з чим би Ти порівняла чоловіка?
Там же йдеться про те, що чоловіки – орачі, копачі й сівачі. Їхнє діло – обробляти землю...

– Це можна сприймати як Твої уявлення про гармонійне співіснування чоловіка і жінки? Жінка як пасивний персонаж (земля), і чоловік як активний діяч (він же –– орач, копач...)
Не знаю, що це: у тексті ж не мої уявлення, а уявлення героїв плюс алюзії. Навіть якщо говорити про землю й орачів, то виходить, що жодна зі сторін не є пасивною, просто одна рухається, а друга – ні, але ж дія відбувається всередині неї...
А якщо серйозно, то я працюю в компанії, де керує жінка, але вона «залізна». Там є й чоловіки, але вони радше «м’які» –– ось тобі гармонія і рівновага... Де вона? Коли треба чогось досягти, маєш бути твердим, як чоловік, коли треба відступити, маєш бути м’якою, як жінка. Тут, напевно, йдеться про співвідношення чоловічого й жіночого в одній людині: хтось більше чоловік, ніж жінка, і навпаки. Кожен має бути собою, а до цього треба себе пізнати.

– Лесбійське кохання у Твоїй книжці –– це данина моді чи щось інше?
Про лесбійок мене й раніше питали, очікуючи, що я скажу, що «люблю жінок». Але ж це дурниця... Чоловіки навантажують жінок усім-усім тільки тому, що жінки насправді здатні все це зробити, а чоловіки тим часом займаються чимось іншим. Жінки намагаються викохати в собі чоловічі якості –– і виходять лесбійки. Чому так? У них немає рівноваги між чоловічим і жіночим? Не знаю... Я ніколи не була задоволена тим, що мала. Завжди мені хотілося щось вдосконалити, змінити в чоловікові. Хочу, щоб це був друг, перед яким я відчувала би любовний трепет. Отак поетично відповім.

– Кого з письменників читаєш?
Я дуже люблю Тараса Прохаська, Дзвінку Матіяш, Галю Ткачук. Коли ж ідеться про іноземців, то це Селінджер, Вірджинія Вулф, Маркес, Хемінгуей, Льоса, Ян Твардовський... Як бачиш, нічого надзвичайного. Кожен із них мене чогось навчив.

– Чого навчив, наприклад, Маркес? І як ставишся до того, що Тебе із ним порівнюють?
Мені лестять. Можна «вбачати певний вплив», але ж не порівнювати... Уже пост-фактум (себто після виходу «Історії») Маркес навчив мене того, що не можна в першу книжку увіпхати все, що знаєш. І ще навчив, як вчитися в інших. Наприклад, у Хемінгуея він навчився писати про те, як кіт завертає за ріг.

– Пишеш щось зараз?
Пишу, але не знаю навіть, коли себе потішу наступною книжкою. Я радше вчуся писати, ніж власне пишу. І це все триває.

Фото: Пьотр Калінський, Ольга Закревська
Фотогалерея >>>