Кшиштоф ЗАНУССІ: «Режисер, як хірург, має постійно вправлятися у своїй справі»

 Днями до Києва завітав видатний польський режисер Кшиштоф Зануссі, аби презентувати український переклад своєї книги «Час помирати», яка побачила світ ще 1997 року. Цікаво, що цей її варіант не схожий ні на польський, ні на російський переклад, адже спеціально для українців митець написав новий розділ, де розповів про своє ставлення до України, її історії та культури.  

 На зустрічі в Києві Кшиштоф Зануссі перебував у чудовому настрої, розповідав не лише про книгу, а й про режисерську роботу, особисте життя. 

 – «Час помирати» – назва, м’яко кажучи, неоптимістична. Що спонукало вас до таких думок?

– Насправді я зовсім не збираюся на той світ, у будь-якому разі – із власної волі, оскільки дуже люблю життя. Тому назву цієї книги варто сприймати з оптимізмом. У ній я покладаюся на біблійний сюжет, адже святий Павло сказав, що потрібно, аби стара людина померла в мені, щоб народилася нова. Це є певною алегорією до вмирання усього радянського. Бо цей совок, який є в нашій історії, досі сидить у нас. Мусимо з ним урешті попрощатися. Час звільнитися від гіркої спадщини старої епохи – «померти», щоб народитися оновленим.

– Ми в Україні свято віримо, що Польща й поляки пішли вперед, а ми залишилися на «совковій» мілині. Як ви оцінюєте ситуацію в Україні?

– Можливо, це погляд поверховий, але до Помаранчевої революції я майже не зауважував різниці між Україною та Росією. Ці країни видавалися чимось одним і тим же. А після революції українці дуже змінилися. Я суджу із їхніх переконань, із того, як вони висловлюються про свою країну. Зокрема, й заробітчани (я з ними часто контактую) стали турбуватися про Україну. За часів совєтів цього не було.  

 Еволюція триває і цей процес нешвидкий. Але, повірте, що ті, хто емігрував з України, повернуться з новими набутками, принесуть якісь нові цивілізаційні надбання, і передусім – новий спосіб мислення. Тому варто певною мірою журитися, що склалася така ситуація, але варто цінувати те, що вдалося. А вдалося дуже багато.

– А чи є щось, що може допомогти не зневіритися кожній окремій людині?  

– Людина не завжди хоче миритися з усвідомленням власної скінченності, тлінності. Останнім часом ця ідея прогресує і в культурі. Ми з вами живемо доволі забезпеченим, заможним життям, користуємося величезною кількістю матеріальних благ, себто живемо краще, ніж будь-коли. Не голодуємо, дозволяємо собі багато такого, про що наші предки в XIX столітті і не мріяли. При цьому навіть не замислюємося над цим. Цивілізація призвичаює нас до такої собі безвідповідальності, до певного роду зречення від своєї метафізичної перспективи. Заманює нас втекти від невідомого, від того, що буде по той бік життя.

 Покоління мого часу не могло собі такого дозволити. Ми чудово розуміли, що від смерті не втечеш. Сучасна ж культура, передусім американська, дозволила собі демонструвати перспективу нескінченності. Існування, яке не має меж. Гадаю, Європі це не властиво. Ми маємо глибше культурне коріння, і усвідомлення власної смертельності має повертати нас до самих себе, наштовхувати на роздуми: чи є щось після життя…

 – Ви зняли фільм із нині покійним Богданом Ступкою «Серце на долоні». Але в Україні він чомусь так і не вийшов…  

– Я теж хотів би знати відповідь на це питання. Річ у тім, що мої продюсери в Україні не встигли зробити дубляж фільму, як обіцяли. А хто тепер озвучить героя Богдана Ступки? Я сподіваюся, що нам усе-таки вдасться щось зробити. Можливо, голос Богдана зміг би підробити його син Остап? Для мене це дуже болюче питання. Адже стрічка з успіхом «гастролює» світом, а в Україні, де її мали б побачити передусім, її не було.

– А ще ви ставили виставу «Маленькі подружні зради» в Театрі ім. Івана Франка. Як вам працювалося з українськими акторами на сцені? Не плануєте повторити цей досвід?

– На основі цього досвіду і багато інших я вже розробив власний метод: ставлю вистави лише за умови, що ваші актори репетирувати приїжджають до мене, у Польщу. Маю великий будинок, де час до часу гостюють актори з різних країн. Ось недавно теж удома поставив виставу для Театру на Таганці. У мене там досить місця, дев'ять собак, зимовий сад. Моя дружина всіх нас годує, вже знає смаки кожного гостя. Актори, перебуваючи там постійно, можуть репетирувати з ранку до ночі. І в таких умовах виставу можна поставити всього за три тижні. Актори дивуються, адже репетиційний процес у театрах тягнеться місяцями, що є теж спадком «совка».

– А ми вважали, що ви більше, усе ж, кіно знімаєте…

– Режисер – це як хірург. Він має постійно вправлятися у своїй справі, інакше випаде з професії. Коли я не можу знімати фільм, то беруся ставити вистави. Я дуже хороший театральний глядач. Що більше наше життя заполонює техніка, то більше радію, коли бачу на сцені живих людей. Приємно усвідомлювати, що вони грають для тебе. Гадаю, в цьому й секрет довголіття театру.  

– Але хто вам, режисерові з таким статусом та досвідом, не дає знімати кіно? Чому раніше виходило по два фільми Зануссі на рік, а тепер інтервал затягнувся на три роки?

– Я вам скажу чесно: мене переслідують феміністки. Вони, як холестерин. Є хороший холестерин, а є поганий. З фемінізмом те саме. І от мене переслідують якраз погані феміністки. Я дуже довго готувався до створення нової картини, але мені заборонили її знімати. А все тому, що головна героїня – одна з таких огидних жінок, метафорично виражаючись, з ножем у зубах. Це жінки, які ненавидять свою жіночність, а хочуть бути, як чоловіки, тільки ще більш егоїстичними і зосередженими на кар'єрі. У новому фільмі головна героїня намагається рознести в пух і прах дуже порядну молоду людину. І саме такі жінки зупинили роботу над картиною. Вони не захотіли, щоб я показував їм подібних, і проголосували за те, щоб мені не дали грошей. Утім, на щастя, фільм я таки зніматиму, беруся за роботу буквально за місяць.