Література - пасербиця добродійності

Відсутність державної підтримки поставило сучасну українську літературу на коліна. Там де не спрацьовують уряди своє плече, зазвичай, підставляють меценати. В Україні, яка за кількістю мільйонерів і мільярдерів іде попереду всієї Європи, здавалося б – про що мова? Адже в письменника, який не має особистих взаємин з видавцем, лише одна дорога донести свій твір до суспільства на папері – видати книгу за свій рахунок. Та тож-бо й воно, що частенько немає в творчої людини ніякого розрахункового рахунку. І хто знає, чи читали б ми зараз «Кобзар», якби його видання не сплатив цукрівник Платон Семиренко.

На перший погляд, меценатів в Україні — хоч греблю гати. В 2009 році газета «Дело» пафосно зібрала експертів (докторів філософських наук, акторів, музейників та оцінювачів) і представила громадськості рейтинг «Кращі меценати України». Українському письменникові лишається тільки пройтися строго за списком зі сподіванням, що хоч хтось з меценатів газети «Дело» не пошкодує на українську літературу декілька тисяч гривень.

Та тут ми трохи поміркуємо. Ким є творча людина й меценат одне до одного? Антиподи. Перший вміє створювати, та не вміє заробляти іноді навіть на хліб, інший — точнісінько навпаки. Перший витрачає свій час і життя на дослідження навколишнього світу, часто конфліктуючі з владою та суспільством, а інший націлений винятково на збільшення своїх статків. Однак, на якімсь етапі заможні люди починають розуміти (примусово або добровільно), що своїми надприбутками треба ділитися з суспільством. Меценатство – вищий пілотаж добродійності, коли забезпечена людина славиться ще й тим, що культурна.

Через брак яскравих особистостей серед письменників, які б підняли роль літератора у суспільстві, сучасні крези витрачаються відповідно до своїх приватних інтересів. А інтереси ці відомі – власна колекція картин і, як наслідок, дружба з галеристами, які вказують на художників, чиї картини, куплені за безцінь, поступово виростуть у ціні. Або ж колекціонування антикваріату, від чого перепадає музеям і «чорним» археологам... «Так звані сфери особистого добробуту більш популярні серед благодійників», — підтверджує сказане президент Центру филантропії Світлана Куц.

Теперішній мир часто-густо захоплюється підміною понять, і філантропія тут не є виключенням. Сутність меценатства полягає в безкорисливій допомозі творчій особистості (в області літератури та мистецтва), яка потребує (sic!) підтримки. Тобто меценатство не є рекламною акцією. Це – вчинок, який не афішується широким колам громадськості. Справжньому меценатові навіть необов'язково бути особисто знайомим з творцем, і якнайменше він розраховує на якусь подяку. Класичний приклад меценатства – Надія фон Мекк, яка утримувала композитора Чайковського своїм коштом, аби той не витрачав дорогоцінний час на уроки різним телепням, а геть-цілком присвятив себе створенню музики. Саме в цих умовах Петро Ілліч написав свої кращі твори, разом з «Лебединим озером». Причому, за все життя фон Мекк і Чайковський жодного разу не зустрілися, а лише листувалися.

В Україні сам факт наявності конкурсів «Меценат року» свідчить про бажання нуворишів засвітитися, розрекламувати себе, розпіарити. Інше дуже цікаве питання — у чию культуру вони вкладають свої кошти? І питання це — неабияке. Адже ті крихти, які виділяються нашими мільярдерами на культуру, переважно йдуть на підтримку іноземних проектів, у які й так вкладаються чималі кошти їхніми співвітчизниками. Важко собі уявити, щоб у Франції, наприклад, схвалення громадськості отримала людина, яка фінансує англомовного співака або письменника. А в Україні пан Пінчук за рейтингом газети «Дело» вважається меценатом № 1 лише за те, що сплатив послуги й без того не нужденного сера Маккартні, збагативши останнього ще на кілька мільйонів. Звідси два риторичних питання: чи потребував сер Маккартні фінансової підтримки, і скільки українських книг можна було б видати на ці гроші? Ще приклади: в 2009 році в рамках конкурсу «Людина року» власником премії «Меценат року» стає голова правління Міжнародного фонду «Единый мир» Едуард Прутник, який пріоритетом у своїй благодійницькій діяльності вважає книговидання, що, на перший погляд, варто похвалити. Однак, які книжки фінансує пан Прутник? За словами працівника фонду -«корисні й практичні». Наприклад, дуже корисні у якості снодійного «Інавгураційні промови президентів США». Ще приклад. Федір Шпиг посприяв випуску 4 томів перекладів класиків світової літератури на українську мову, чим проштовхує закордонних письменників у наш дім. При тому, про вітчизняних белетристів, які потребують підтримки, пан Шпіг і чути не хоче.

У світі добродійність називають філантропією. Вважається, що в Європі філантропія менш розвинена через те, що там і уряди скрізь «встигають» зі своїми соціальними програмами. А от у США філантропія – це життєва філософія. Там з пелюшок втовкмачують, що треба ділитися останнім центом, тому й «гуляють» у цій сфері мільярди доларів. Фонди Білла Гейтса, Уоррена Баффета й інших свідомих заможних людей мають величезні бюджети. Вони працюють лише з великими благодійними організаціями і далі за ієрархією мільйони організацій поменше розподіляють потоки грантоотримувачам. Справа дійшла до того, що в 2008 році Білл Гейтс навіть закинув свій програмний бізнес на користь фонду Bill & Melinda Gates Foundation. Та й статки свої він заповів туди ж. І суть усього цього одна – дати можливість розвиватися тому члену суспільства, який бажає це суспільство поліпшувати. І це все на тлі того, що в принципі для середнього американця не проблема виділити зі своїх доходів 3000-5000 доларів на видання скромної книжечки. Саме тому американська література й розвивається, а їхніми книжками завалений увесь світ.

В Україні з відомих навіть немовлятам причин, держава не встигає ніде. Втім, скрізь устигають доблесні оліхархи, збиваючи собі немислимі статки на злиденному українському народі. Деякі з них розуміють, що настав час ділитися із суспільством, яке їх збагатило, і вони створили благодійні фонди.  Проте, на культуру ті фонди виділяють мизерні кошти.

Отже, з оліхархами розібралися. Рейтинг газети «Дело» автор української книжки може сміливо викидати на смітник: книговидання від них одержує крихти, які спрямовуються на розвиток зовсім не національної культури, а тим паче не літератури. Але Бог з ними, цими олігархами. В Україні – купа мільйонерів. От де невичерпне джерело! Та тут перешкоди «ліпші» ніж попередні. По-перше, цілковита неприступність. Мільйонери ніяких фондів не створюють і достукатися до них все одно, що стукати у рейку: пробитися до них скрізь охорону й секретарів практично неможливо. По-друге, коли і просунешся до якогось мільйонщика, то вони скажуть: «Грошей нема» і відішлють до Тарути та Ахметова, просадивши перед цим у ресторані суму, еквівалентну виданню двох-трьох романів. Що ж, діри в комсомольському вихованні... По-третє, більшість з них мають тіньові доходи й звідси – їхні вічні бідкання. Таким чином, маємо сумний факт – в Україні великий платоспроможний бізнес аж ніяк не задіяний у фінансуванні української культури.

Заради правди скажемо, що культура – пасербиця й у закордонних країнах. Навіть у США на неї спрямовується близько 5% коштів благодійних фондів. Але там інший порядок цифр і полегшений доступ до фінансових потоків. Якби в нас на постановку українських спектаклів і книговидання йшло хоча б 5% витрат на добродійність, то видавництва й театри росли б як гриби по дощеві, а і конкуренція призвела б до сплеску все нових і нових талантів.

Таким чином, українське книговидання має потребу в меценатах, як і 300 років тому (хоча тоді ситуація була кращою, бо відомих меценатів, які опікувалися літераторами, було аж декілька: Семиренко, Тарновский, Кониський та ін.). І якось не завадило б зрозуміти мільйонерам середньої руки, що спрямовувати кошти на книговидання не менш важливо, ніж на медичні й інші благодійні програми. Просто не можна їх протиставляти, як це робиться зараз у всіх благодійних фондах. І те й інше важливо. Помилковим є ставитися до культури як до чогось другорядного і низькосортного. Крім того, що здобутки літератури й мистецтва привертають увагу до суспільства й збагачують його життя, вони розвивають економіку за допомогою створення й збереження робочих місць. Адже гроші, спрямовані на видання книги, ідуть на зарплату коректорам, редакторам, видавцям, працівникам друкарні...

Час стирає все. Імена всіх наших олігархів воно зітре також, хоча їм і здається, що хто-хто, а вони залишаться в пам'яті людській. Ніколи їм не увійти в історію, і далеких нащадків цікавитеме лише ім'я творця. Адже цукрівників у ХІХ столітті було незміряно, та знаємо ми тільки родину Семиренків, і не через те, що вони цукор з буряка вичавлювали, а через те, що Василь Семиренко регулярно передавав десяту частину свого прибутку на українську культуру: сплачував борги журналів «Київська старовина», «Літературно-громадський вісник», «Україна», газет «Рада», «Громадська думка» і видавництва «Вік». Крім того, він фінансово підтримував українських діячів і письменників – Драгоманова, Коцюбинського, Грінченка... Все своє майно Василь Семиренко заповів Товариству допомоги українській літературі, мистецтвам і науки. Тому й висновок відповідний: іншого шляху залишитися в пам'яті нащадків, крім того, як промайнути в біографії талановитого письменника, художника, режисера, скульптора, у представників великого бізнесу немає й бути не може. Як би кривдно це їм не здавалось...