Линовиця

«І покликав полковник Прилуцький козака свого славного, котрий на справі риболовецькій розумівся, і наказав, щоб брав той до гурту товаришів собі милих та щоб рушали вони в бік правий од Удаю, на ріку блаженну Рудку, і мали щоб справу потребну — для всього полку лина доставляти. Поїхали козаки, «де лин ловиться», і оселилися там. Так розрісся добрий хутір понад рікою. Два курені козацьких там стояли. Та спершу звели козаки церву православну.» — десь приблизно так, не у згадці писемній, а в переказі народному про подвиги Прилуцького полку постала назва знана — Линовиця. Хоч не найпершою була ця мова людська про краї лином багаті, але про поселення попередні відають лиш кургани прадавні,— про друге-третє століття до ери Христової.

Аж в 1629–му році перепис міст та сіл Лівобережної України возрік народові, що Линовиця — то хутір, де війтом Василь Линовицький. Та не відкрив документ таємниці: чи то линам завдяки, чи лиш Василеві та лінивому писареві в угоду Линовиця набула свого ймення.
Далі, у 1639-1648-их роках, в переписах Речі Посполитої, хутір значиться власністю Яреми Вишневецького. В 1654-му, опісля Ради Переяславської, налічено в Линовиці сімнадцять дворів. Полюбилися лини і протопопу Іоанну Магерівському, що, придбавши хутір в 1697-му році, заснував тут слободу. А гетьман Іван Скоропадський, наступний власник Линовиці, в 1713 році нарахував у себе більше тридцяти дворів. І ось у 1735-му на кошти славних полків козацьких Батуринського та Переяславського зведено в селі дерев’яну церкву Святого Луки.
А коли у 1781-му році частину території Линовиці купила Марія Башилова, за право молитися в церкві їй довелося боротись з власником другої половини села – Іваном Стояновим, на землі котрого залишився храм Луки. Задум Марії побудувати церкву на своїй території викликав немалі суперечки. Але попри все, у 1809-му році вона отримує дозвіл Єпископа Полтавського Пилипа; і в 1819-му новозбудований кам’яний храм Успіння Пресвятої Богородиці стає окрасою села та духовним його центром, яка виділила Линовицю з ряду подібних поліських поселень.
Через десятиліття мати, Марія, віддасть свою Линовицю в придане Якову де Бальмену. Але сьогодні лиш 29 липня 1813 року, день хрещення хлопчика, і на свято зібралися усі близькі й далекі родичі та сусіди линовицьких де Бальменів. І це не випадкові люди — вже скоро-скоро вони будуть осередком культурного та політичного життя і не лише Прилуччини. Линовиця стане привабливою родзинкою для культурницьких діячів усієї Лівобережної України.
І так хочеться опинитися в тому далекому початкові дев’ятнадцятого століття, щоб їхати пирятинським шляхом до де Бальменів разом із Шевченком, Котляревським, Гребінкою, етнографом Афанасьєвим-Чужбинським чи декабристом Муравйовим-Апостолом… І щоб написати про ту дорогу, як написав краєзнавець-художник Левко Жемчужников: «Понад широкою пирятинською дорогою, обсадженою з обох боків вербами, тягнулися рівні поля пшениці. Широко дорога завертала у Линовицю, а вже далі вела абсолютно гладенька і пряма дорога. Ліворуч виднілося в зелені село з білою кам’яною церквою, а прямо — маєток власників. Білий кам’яний будинок з колонами і мезоніном стояв посередині. Пірамідальні тополі й біла акація облямовували огорожу та в’їзні ворота». А як би хотілось потрапити у багатющу домашню бібліотеку Якова де Бальмена, у його картинну галерею з роботами того ж Шевченка, Жемчужникова та інших відомих художників; у величезний домашній музей мисливської зброї, де головним експонатом був особистий письмовий стіл Наполеона Бонапарта!

А якби ж хоч раз зайти до парку попід сторожовою аркою в’їзних воріт! Разом з гостями підійнятись на її башту, щоб поспостерігати через різнокольорові люстерка за тим, як сідає сонце. А потім податись углиб парку, де посеред штучного, викопаного за бажанням господарів озера, облаштовано затишний острів. Поплисти б з усіма туди човном на чаювання. На жаль, від чайного острова залишились тільки згадки. Але ще можна прогулятися алеями парку де Бальменів, в котрому й по сьогодні росте чотирьохсотлітній дуб-велетень, і під ним сіріє камінь, на котрому так любив посидіти-помислити чи помалювати Т. Г. Шевченко.
Дружніми були Тарас із Яковом — саме де Бальмена Шевченко попросив зробити ілюстрації до поеми «Гайдамаки». Саме про де Бальмена в поемі «Кавказ» написано: «І тебе загнали, мій друже єдиний, мій Якове добрий!». Саме про Якова де Бальмена, котрий, будучи ад’ютантом генерала Лідерса і спостерігаючи безглуздя російсько-кавказької війни, малює жорстку карикатуру «Соте і останнє завоювання Кавказу».
Яків гине саме через ці даремні, необдумані військові дії під час наступу в 1845-му році на місто Гагро, коли корпус генерала Лідерса було відрізано від основних частин армії генерала Воронцова, і з проханням про підкріплення був відправлений Яків де Бальмен. Саме це послання не судилось довезти молодому графу — в дорозі його убито снарядом, який розірвався біля його ніг.
Не менш знамениті жителі Линовиці – князі Жевахови. Чудовими були їхні маєток і парк. Давній рід Жевахових походив від грузинських царів та володарів Кавказу. Князі купили маєток на території Линовиці у сімдесятих роках дев’ятнадцятого століття. Жемчужников описує епізод, коли князь Дмитро Жевахов посварився зі своєю матір’ю і вдарив її. Отямившись, син почав просити пробачення, наказав слугам негайно привести священика, сповідався йому, причастився. Потім пішов на конюшню, покликав дванадцять слуг і наказав їм, щоб різками нанесли йому двісті ударів. А якщо хтось відмовиться чи битиме в півсили, того він сам заб’є до смерті. Довго лежав князь, одужуючи від свого покарання. І, звісно ж, більше не те що не піднімав руки на матір, але ніколи навіть не сперечався з нею.
Сини князя Жевахова Володимир та Микола росли в маєтку свого батька, працювали на рівні з простими жителями Линовиці, а після – отримали юридичну освіту в Київському Університеті Святого Володимира (тепер Університет ім. Шевченка). Після закінчення навчання Володимир лишається служити за призначенням у Києві, а Микола їде до Санкт-Петербурга, де очікує його посада радника Священного Синоду. Володимир на свої кошти проводить археологічні розкопки Звіринецького монастиря, з часом стає старшим радником Київського Генерал-губернатора.
Змушений рятуватись від радянського терору, Микола Жевахов виїжджає за кордон, де видає книгу «Мои воспоминания», у 1930-му році. В ній він розповідає про винищення більшовиками цвіту нації, про глум їхній над святинями, про руйнацію храмів, численні розстріли священиків та простих людей.
Та не залишив батьківщини брат його Володимир Дмитрович. В 1924-му році він приймає чернечий постриг. А в 1926-му році ченця Іоасафа возведено у сан єпископа Дмитрієвського вікарія Курської єпархії. А далі – арешт, Сибір, суд НКВС і розстріл в 1937-му році. Через 65 років після загибелі, в 2002 році, єпископ Іоасаф долучений Православною Церквою до лику святих.
Відважною була пастирська діяльність князя Жевахова. У дореволюційні 1916-1917-ті роки розпочав будівництво монастиря поблизу Линовиці, в урочищі Росош: «Приїхавши на місце, відведене мною під будівництво монастиря, я побачив лиш високий стовп, розташований на місці майбутнього престолу Божого. Сюди, як мені стало відомо, приходили люди з сусідніх сіл, обливались коло нього слізьми, молячи Бога про якнайшвидше будівництво монастиря. А тепер і стежка вже до цього місця заросла, і скрізь панувало запустіння, нежданий смерч революції спустошив селянські душі, і майже в кожному будинку точилися суперечки, ішла війна між батьками та дітьми. Про монастир ніхто вже і не думав».
Дивом божим славиться парк Жевахових — порятунком Сергія Нілуса, автора «Протоколу сіонських мудреців». На території маєтку, основні приміщення якого вже конфіскувались радянською владою і були віддані під зерносховище, архімандрит Іоасаф разом з ченцями, вигнаними з монастирів, тулилися в закинутому будинку Жевахових, переховуючи в себе Нілуса з 1918-го по 1924-ий роки. Однієї осінньої ночі десять більшовиків-бандитів, озброєних ножами та сокирами, прямували углиб Жевахівського парку, щоб розгромити житло і вигнати монахів. Але несподівано злодії натрапили на старенького сивобородого сторожа, що обходив будинок і голосно вистукував дерев’яною калаталкою. Більшовицький ватажок наказав убити старого. Найжорстокіший з ватаги кинувся на сивобородого старця і замахнувся сокирою, щоб нанести смертельного удару, але раптом... сторож зник. В ту ж мить замертво упав ватажок розбійників. А нападника тут же схопив параліч. Решта наляканих бандитів схопили тіла своїх товаришів і кинулись геть.
Ніхто б не дізнався про цей випадок, якби не жінка паралізованого бандита. Вона того ж дня прийшла до будиночка, щоб просити прощення у схимника Іоасафа. Коли принесли на покаяння паралізованого, монахи піднесли йому перед очі ікону Святого Серафима Саровського. І переляканий паралітик кричав: «Це він, той сторож!»
Та більшовики не зважали на знаки Божі, – Іоасафа, Нілуса й ченців вигнали з Линовиці у 1924-му році. Будинок використовували як гуртожиток, а у 1960-их роках зруйнували взагалі. І це не перша знищена більшовиками пам`ять історії села. Спочатку в селі постраждала в 1918-му році капличка Святого Луки. Линовицька Успенська церква була повністю пограбована у 1932-му. Більшовики не погребували навіть вдертись в церковний склеп, забрати з домовини Дмитра Жевахова коштовності, а рештки князя розкидали по церковному подвір’ю. Маєток графів де Бальменів розібрали на цеглу під будівництво двору для худоби на хуторі Павлівка. Бібліотеку, картинну галерею та музей розікрали й понищили. Основну територію маєтку перетворили на машино-тракторну станцію. На основі князівських маєтків утворено радгоспи. До фундаменту знищена Успенська церква вже в 70-ті роки початку 20 століття. І тільки залишки сторожової вежі при в`їзді в парк, його крислаті дерева і кремезний Шевченківський дуб нагадують про колишню велич.
1899 рік став часом перетворення Линовиці в промисловий центр цукроваріння — бельгійці, брати Стевенар, будують тут завод. Зручність залізничних та річкових шляхів сприяє розквітові цукроваріння. За астрономічну суму в три мільйони карбованців завод купує Корюківське товариство цукрозаводства у 1915-му році. Але вже через три роки більшовики виробництво націоналізували, а власників розстріляли.
Та саме цукровий завод рятував жителів Линовиці від голодомору 30-тих. А часи були страшні: «…пам’ятаю,/ як на село налетіла/ комуністів зграя./ Вивертали мамі руки,/ Нам малим — кишені/ Вимітали, вигрібали/ зернятка до жмені…» — пише у болючому своєму вірші линовичанин Володимир Марухненко.
Після Другої світової війни Линовиця відроджується до нового життя. При цукровому заводі утворюються театральні, хорові та спортивні колективи, облаштовується музей. Хранителем історії Линовиці стає Олексій Власенко (1910-1997), котрий створює рукописи «Исторические заметки о селе Линовица». Продовжує і примножує справу відновлення линовицької минувшини хранитель Прилуцького краєзнавчого музею Георгій Гайдай (1935-2004). Народжений у Линовиці, він доклав великих зусиль до відновлення історичних відомостей не лише про своє село, але й про весь Прилуцький край.
Ім`я Гайдая носить нині Линовицьке історико-краєзнавче товариство, котре існує вже два роки поспіль, об`єднує місцевих краєзнавців. Головою товариства є Володимир Латуіль. Поет Микола Турківський, написав «Навіки рідну книгу про Линовицю». Товариство посприяло також встановленню в Линовиці пам’ятного хреста жертвам голодомору та політичних репресій. Завдяки їм біля линовицької школи постав бюст Шевченка. Їхніми стараннями у 2008-му році Линовицю включено до туристичного кільця Чернігівської області.

Офційний сайт автора www.linovitsa.at.ua