Маріанна Кіяновська: «Я – не Рембо і не Чубай»

Маріанна Кіяновська — українська поетеса, письменниця та перекладач. Народилася 1973 року у Жовкві Львівської області, сьогодні живе і працює у Львові. Авторка поетичних збірок: «Інкарнація» (1997), «Вінки сонетів» (1999), «Міфотворення» (2000), «Кохання і війна» (у співавторстві із Мар’яною Савкою, 2002), «Книга Адама» (2004), «Звичайна мова» (2005), «Дещо щоденне» (2008) та «Стежка вздовж ріки» (2008)  перекладає поезію з польської та російської мов. Лауреат премії ім. Нестора Літописця за найкращу літературну публікацію в журналі «Київська Русь» (2006).

- Пані Маріанно, ви – авторка кількох збірок поезії, численних публікацій у періодиці, критик, перекладач. Чим є для Вас робота зі словом?
- Мабуть, це дуже складне запитання. Найбільш патетична - і водночас найбільш правдоподібна відповідь мала б, напевно, звучати так: робота зі словом є для мене життям; або, принаймні, робота зі словом нерозривно пов’язана із моїм життям. Я редагую книжки, перекладаю книжки, читаю книжки, пишу книжки… Це - з одного боку. З іншого боку, в цьому запитанні є одна - але суттєва - неправильність. Неправильність - у слові «робота». Робота зі словом - це набагато складніше, ніж просто робота. І водночас - набагато невимушеніше. Письменник не може не бути грайливим. Література - це неминуче гра, принаймні якоюсь мірою. Мене дратує мій же власний образ, який формується численними інтерв’ю. Це образ просвітленої духовним досвідом перекладачки-космополітки, містички і мислительки, багатої на високі емоції та почуття, і водночас аскетично суворої. У житті я набагато спонтанніша, набагато лінивіша, набагато зліша, набагато більш непослідовна. Я дивачка. І це радше добре, бо в «роботі зі словом» тільки диво має для мене сенс. Слово як диво. Усе, що не є дивом, у «роботі зі словом» - різновиди експлуатації людини людиною. Письменник змушений обмінювати свої здібності й уміння, свій час, радість свого життя і т. д. на гроші. Брати Капранови, акули українського книжкового бізнесу, в одному з польських своїх інтерв’ю, говорячи про можливість робити гроші на книжках в Україні, дуже прикольно висловилися про письменників і перекладачів як про дешеву робочу силу (саме тут, саме у нас). Що ж, вони мали на увазі саме «роботу зі словом». Як український перекладач, я змушена з цим станом речей миритися, але як письменник я намагаюся залишатися сороканіжкою, намагаюся не думати, яким був мій попередній крок і яким буде наступний, не думати про гроші - і взагалі, якнайменше замислюватися над тим, як і чому. Бо письменник не може знати про себе правди - не може знати її в принципі. І до цього не треба прагнути. В премногому знанні занадто багато печалі. Можна прожити 37 років, і з них лише 4 роки - писати. Так жив Рембо. Я живу 34 роки, з них майже 25 років пишу - і десь 4 роки мене запитують, що, як і чому я пишу. Ну, і в цьому - для мене - немає нічого доброго. Тому що я все менше пишу - і все більше над цим «як і чому» замислююся. Але, скільки б я не замислювалася, я - не Рембо. І не Чубай. Я ще майже нічого не встигла. Не спалахнула. Не вибухнула. Я всього лише привідкрила для себе якесь приречення - щось цілком несказанне. Несказанне - бо я болісно відчуваю, що вже зараз, в оцю-ось мить, багато що із непрожитого - всі не уявлені мною пейзажі - є для мене безповоротно втраченим. І я свідома того, що оскільки я не пережила безліч речей, про які мене запитують, маючи на увазі «роботу зі словом», у мене напевно немає внутрішнього досвіду тої глибини, яка дозволяє справді щось знати. Ось що парадоксально: чим більше я думаю, що майже нічого не знаю, тим більше чомусь отих інтерв’ю - і, мабуть, я все більше чогось боюся - тому що і Рембо, і Чубай, і Ніка Турбіна, переставши писати, почали панічно боятися цього свого мовчання, стали якось гасити його, вбивати його в собі. Я все ще поки що пишу - але я вже боюся - і все-таки я даю вам оце інтерв’ю, і говорю-говорю-говорю. Ну, що ж, я всього лише людина, і мені притаманне все людське. Відтак, відповідаючи на запитання про роботу над словом, мені хочеться здаватися солідною, елегантною і фотогенічною. Але насправді - і то набагато більше - мені хочеться нічого не говорити, бо останнім часом я не можу говорити без страху, без гулу в кістках.

- Ви мешкаєте у Львові. Чи впливає енергетика міста на те, що Ви пишете?
- Не знаю. Річ у тому, що я росла не у Львові. Я не знаю міських закапелків, як знають їх змалечку, - одухотвореними і живими, наче казкові нетрі. Ми про це колись розмовляли з Віктором Небораком: місто, як і мова, може стати по-справжньому рідним тільки в дитинстві. Львів є для мене майже рідним містом, я прожила у Львові 18 років, тобто понад половину життя, але я практично не вловлюю його зачаєних голосів. Уже студенткою я якоюсь мірою відчула на собі вплив специфічної міської мистецької аури - це була епоха «Вивиху» і карнавальної екстатичності бубабістів з усіма їхніми літаючими головами і тріумфальними проходами по Академічній. Зрештою, мені справді є що згадати: у туфлях на десятисантиметрових каблуках я вилазила на «Сьоме небо» - там було прикольно цілуватися (для нельвів’ян варто, мабуть, уточнити, що це один із легендарних львівських дахів, один із найвищих в старому місті), ми могли подовгу сидіти на каві на площі Ринок, ми прогулювалися Погулянкою - і все це було звичайним нашим, практично буденним тодішнім життям. За ці роки я полюбила Львів - і Львів залишив у мені глибокий слід як місто моєї юності, та однаково я росла не у Львові. З іншого боку, деяка притаманна моїм віршам бароковість - напевне, справді суто львівська. Можливо, енергетика міста вплинула і на те, що я стала перекладати. Саме завдяки Львову я настільки відкрита для сприйняття європейських і світових літератур і культур, внутрішньо зорієнтована на Європу. Але зараз відбуваються колосальні цивілізаційні зміни, революція у сфері інформації, революція у царині громадянської свідомості, Львів страшенно змінився. Я думаю, я і мої тексти змінилися набагато менше, ніж Львів. У місті моєї юності цвірінькали горобці, вечорами сюрчали коники, а двірники писали вчителькам молодших класів неймовірно красиві любовні листи - вчительки ж, зашарівшись, упівголоса їх читали. Мої друзі пили ніяке не пепсі, радше вже львівське розливне пиво (це теж було складовою тодішньої міської атмосфери, за цим пивом треба було далеко ходити, аж до так званої «труби» на пивзаводі, тепер такого пива вже нема), або вермут «Погулянка», або глінтвейн, а свої любовні і літературні справи обговорювали не в чатах і не на форумах, а при зустрічі, віч-на-віч. У нас було набагато менше фоток, ми їздили переважно трамваями - і мені чомусь здається, що у ті роки ми зовсім інакше ставилися до вічності. А також - до старовини. Вона тоді ще не стала настільки заяложено-туристичною.
Але я не думаю, що у моїх віршах присутній Львів - може, хіба що в декількох ранніх. Я багато завдячую Львову, я люблю Львів, але, здається, я його - як місто - майже зовсім не відчуваю.

- Нещодавно у київському видавництві «Факт» вийшла Ваша поетична збірка «Дещо щоденне». Прочитавши її, першим спадає на думку те, що це - сповідальна поезія.
- Я вже багато про це говорила - це не сповідальна поезія. Письменник пише собою, крізь себе, але зовсім не обов’язково про себе. Коли Золя з величезною правдоподібністю на кількох сторінках описує сцену пологів - це аж ніяк не означає, що це могло бути його безпосереднім досвідом. Інша річ - він міг це бачити, він зміг це уявити - в собі, перепустивши ці біль і радість крізь себе. Але якби сцену пологів якось так описала я - це було би сприйнято радше автобіографічно. Чому так? Тому що я - жінка? А що робити з автобіографічністю, коли письменник пише про смерть? Коли я пишу про любов і про смерть, я пишу про любов і про смерть, але ж насправді я ще нічого про смерть і про любов не знаю. Бо хто із живих може знати, що таке істинна любов? І хто із живих був далі, ніж на порозі смерті? З іншого боку, всім нам любов і смерть частково привідкриті, кожен із нас має якесь потаємне, глибоке, сокровенне знання про ці та деякі інші речі, але я переконана, що це абсолютно не людський, тобто цілком неземний досвід, це досвід причетної до Абсолюту безсмертної людської душі. Якщо чесно, то я взагалі не розумію деяких написаних мною віршів. Власне тому, що вони написані мною. Я всього лише перепустила їх через себе - всього лише. Отож у мене не сповідальна поезія - зате це одне із останніх моїх сповідальних інтерв’ю. Мені надто складно говорити про всі ці речі.

- Чим Маріанна Кіяновська – поетка відрізняється від Маріанни Кіяновської у щоденному житті?
- У щоденному житті я звичайна жінка, трохи занудна, але чоловік і донька мене терплять і - кожне по своєму - ставляться до мене з поблажливою лагідністю. Друзі у мене надійні і вірні, переважно це дуже старі друзі…

- Коли говорять про поетку Маріанну Кіяновську, одразу згадують іншу поетку, також зі Львова, Мар’яну Савку. Різні за зовнішністю та поетичним голосом, ви, однак, утворили гармонійний дует, який вилився у публікацію спільної книги «Кохання і війна» та укладанні антології жіночої поезії «Ми і вона». Маріанна і Мар’яна – подруги чи колеги?
- Один мій знайомий, поляк, якому я розповідала про Мар’янину найновішу книгу «Бостон-джаз» і принагідно поділилася якимись нашими з нею планами, сказав, що насправді наша з Мар’яною дружба - вже легенда, причому з розряду «в дійсності так не буває». Ми з ним, звичайно, посміялися, пізніше я про це розказала Мар’яні - і ми посміялися вже разом із нею, але правда, напевно, в тому, що у нас це звичайна справжня дружба, не так-то вже й пов’язана з літературою. Наша з Мар’яною присутність в літературі, спільні проекти, книжки, антології - це тільки один із аспектів. Творчі тандеми переважно недовговічні. Проти таких взаємин працюють конкуренція, неоднакове ставлення до життя, різні цінності і т. д. А з Мар’яною я пішла би у розвідку - як другові я їй абсолютно довіряю. Зрештою, я дуже багато чим їй завдячую. І я надзвичайно дорожу своєю дружбою з Мар’яною Савкою. Здається, це вже загальновідомо.

- У кожного літератора, мабуть, є улюблені автори, поети та письменники, на яких рівняються, або ж намагаються перевершити. Чи є у Вас такий список, і чи змінний він?
- Безумовно, є. І безумовно, він змінний. Але у ньому завжди будуть присутні Августин, Монтень, Сервантес, Данте, Шекспір, Дюма-батько, Стівен Кінг, з українських поетів - Шевченко, Стус, Герасим’юк. Інших авторів я можу любити і цінувати, але до тих, кого я оце назвала, я весь час повертаюся. Напевно, вони для мене більше, ніж просто улюблені письменники.

- Окрім писання поезії, Ви займаєтеся також перекладами. Що для Вас є визначальним при виборі того, чи іншого автора?
- Насамперед цей поет, оскільки я перекладаю переважно поезію, повинен бути цікавим і особливим, тому що, в принципі, перекладачі збагачують рідну мову і літературу новими виражальними засобами нітрохи не менше, ніж власне письменники. При цьому зовсім не обов’язково, щоби цей автор був мені співзвучним чи то світоглядно близьким. Приклад - мої переклади варшавських неолінгвістів - Ярослава Ліпшиця, Марії Циранович, Міхала Каспшака, а також кількох польських поетів-слемерів, з яких найцікавішим мені здається Яцек Капела. Не знаю, як інші перекладачі, а я намагаюся постійно балансувати між визнаними класиками - і абсолютно новими іменами. Відкриття іноземної літератури неможливе, по моєму, як без одного, так і без другого

- Якось російський актор Олег Янковський зазначив, що сьогоднішній час - це «епоха добре оплачуваних посередностей». Чи можна сказати так про сучасний український літературний процес?
- Категорично - ні. По-перше, ми маємо досить багато яскравих і цікавих постатей - сам лише Жадан чого вартий. По-друге - хто у нас «добре оплачувані посередності»? Наскільки мені відомо, це всього лише декілька авторів, які написали всього лише декілька книг під пряме політичне замовлення. Переважна більшість українських письменників, як справедливо зауважили Брати Капранови, - дешева (і, до речі, майже цілком безправна) робоча сила. Тому словосполучення «добре оплачувані» у контексті сучасного українського літературного процесу звучить доволі смішно.

- Зараз говорять про прихід нової літературної генерації двотисячників. Якими Ви бачите молодих поетів та письменників? Чи здатні вони змінити становище української літератури на міжнародній арені?
- Так, здатні. Є принаймні кілька дуже цікавих імен. Ксеня Харченко, Галя Ткачук, Катерина Бабкіна - потенційно культові. То нічого, що я називаю тільки дівчат? Хлопці теж є надзвичайно хороші: Горобчук, Коробчук, Романенко, Стронговський, Захарченко. Напевно, цікаве майбутнє в літературі матимуть Наталка Пасічник і Сашко Ушкалов. Мені дуже подобається це покоління - я сподіваюся, його не знесилять тенета Інтернету.

- І наостанок побажання читачам від Маріанни Кіяновської.
- Є гарне, коротке, але надзвичайно містке слово - бути. Бути з Богом і з любов’ю, а все інше неодмінно додасться.