Міст у Терабітію (Bridge to Terabithia)

Життя головного героя, хлопчика на ім'я Джесс Айронс, доволі непривабливе - у бідній багатодітній сім'ї на нього звертають увагу лише коли потрібно щось зробити по господарству - адже на п'ятьох жінок в родині лише двоє чоловіків - він та його татко.


Батько працює продавцем будматеріалів, годується сім’я з присадибної ділянки та теплиці, а в бюджеті ніколи не буває жодного зайвого цента. В таких умовах звичайний сільський хлопець не може й мріяти ні про що більше, аніж про перемогу в школі на змаганнях з бігу. Втім, є ще одна, досить незвична риса – хлопець дуже полюбляє малювати. Він, не маючи про основи художньої майстерності бодай найменшого уявлення, тренується на вигадуванні різних неймовірних істот, які малює кожну вільну хвилинку. Звісно, що малюнки виходять дещо незграбні, але у Джесса є хист і найголовніше – бажання його розвивати.

Одного звичайного дня в його сіру буденність, як в книжці про Пеппі, вламується різнокольоровий вихор, ймення якому Леслі Берк. Її батьки – молоді письменники-фантасти, вирішили переїхати з мегаполісу до цієї глушини, аби змінити своє життя і спокійно попрацювати. Щиро закохані одне в одного батьки виростили незвичайну дитину, яка місцевими, дещо пуританських поглядів, жителями сприймається дивачкою – бо де ж це бачено, щоб дівчинка носила коротку зачіску, підрізані штани, яскраві майки і бігала наввипередки з хлопцями? Але Леслі начхати на усі несхвальні погляди та слова – вона вихована вільною, як вітер, її фантазія та енергія б’ють фонтаном, а в її очах світиться бажання перевернути цей світ догори дригом, чи принаймні створити собі новий, не такий нудний, як справжній.

Зрозуміло, що два диваки рано чи пізно мають знайти спільну мову, і так воно й сталося – Джесс та Леслі потоваришували. Більше того – вони стали просто нерозлучними друзями, що проводять одне з одним увесь вільний час. Розповіді Леслі відкривають Джессу захоплюючу реальність, котра існує поза межами американського села, що він їх ніколи не перетинав, та неймовірно яскравий, безмежний світ своєї уяви. Під її впливом забитий, заляканий, обмежений фермерським життям Джесс перероджується в іншу людину, потихеньку входить в роль короля Терабітії – уявного королівства, вигаданого Леслі за мотивами «Хронік Нарнії» Льюїса, стає хоробрішим, більш обізнаним і розкутим, ну а Леслі нарешті отримує гідного слухача для своїх фантазій – у її батьків, ставлення яких до дитини викликають заздрощі у Джесса, чиє життя небагате на батьківську ласку, за своїми книжками інколи геть не буває на неї часу. Так би й дружили дві непересічні особистості, але доля інколи втручається в життя зі своїми корективами дуже невчасно.

Переглядаючи трейлери – чи то завантажені з інтернету, чи перед фільмами в кінотеатрах, або принаймні дивлячись на постер, ви мабуть теж потрапите в оману фентезійного оформлення. Так, автори дуже підступно заховали за гарненьку мішуру в стилі модних зараз «нарній», «поттерів» та інших дитячих фентезійних картин, справжній зміст картини, невідомий для тих країн, в яких не виходила книжка Кетрін Петерсон – зокрема це стосується і України. Про суть будуть здогадуватись або ті, хто причетний якимось чином до кіномистецтва і знайомий з прес-релізами, або випадково прочитав книжку, видану кілька років тому в Росії, або народився досить давно, щоб читати в дитинстві книжку «Та сторона, де вітер» Владислава Крапівіна і побачить у когось порівняння фільму з нею. Усі інші попадуть в тенета, розтягнуті лукавими маркетологами компанії Дісней, очікуючи на такий собі клон «Нарнії» Льюїса з маленькими феями, іграшково злими чудовиськами, велетнями і маленькими дітьми в головній ролі, простіше кажучи – на звичайну дитячу казочку. Доведеться нагадати багатьом віковічну мудрість – не піддавайся першому враженню, дуже часто воно невірне.

Звісно, будуть і феї, і велетні, та лише на рівні омани, фантазії, на зразок таємничого синього птаха – ось щойно здавалось, що він сидить тут, поруч, аж раптом раз... І все зникає, і ти вже не розумієш, чи ти справді щось бачив, чи може це були вибрики твоєї уяви. З цієї точки зору автори картини зробили все правильно – неймовірні дива накладаються на реальність легкими розчерками, ніби малюнки олівцем в альбомі Джесса. Терабітія проявляється, як колись з’являлась країна Фантазія у «Нескінченній книзі», коли головний герой читав її на горищі – крок за кроком, потихеньку. На жаль, набути повноти кольорів, реальності їй не судилося.

Про те погане, що є в житті, ми зазвичай намагаємось не думати, відсовуючи самі думки про нього в далекий куточок свідомості доти, доки воно не трапляється, завдаючи підступного, неочікуваного удару. Ще ретельніше такі проблеми оберігаються від дитячих очей – на моїй пам’яті це табу в дитячій літературі порушували, здається, лише двічі – вже згаданий мною Крапівін та Астрід Ліндгрен в «Братах Лев’яче серце», щоправда геніальна Астрід змогла висловити все в більш м’якій, майже несерйозній формі, саме для маленьких дітей, яким потрібно поволі знайомитись з неприємними сторонами реальності. Що ж стосується Кетрін, то вона з одного боку писала книжку для сина, який вже зазнав втрати близької людини, тому книжка розрахована на тих, хто вже переніс випробування долі, з іншого – Петерсон не лише донька священика, а й сама проповідниця, майже все її життя пов’язане з християнством, саме тому вона набагато суворіша до свого читача, викладаючи йому «правду життя» без усяких там зайвих сентиментів, на щастя не дуже загострюючи увагу на християнських повчаннях. Але навіть ті, досить скупі, слова підтримки та думки, які вона висловлювала читачеві, звісно не змогли передати у фільмі, не наважившись використати начитування авторського тексту, через що замість дитячої казочки глядач отримує дуже дорослу, досить жорстоку драму, і батькам доведеться тричі подумати, перед тим, як вести свою дитину в кінотеатр – чи вже готове їхнє чадо сприйняти життєвий реалізм? Саме через цей маскарад дуже багато хто образився на кінофільм, нарікаючи, що не чекав зі своїми дітьми такої дорослої проблематики, тож вони виходили з сеансу дуже засмучені – «неначе у нас померла улюблена собачка».

Зате, на диво, нібито дитячий фільм дуже сподобався бездітним дорослим – окрім ретельного, майже документального перенесення подій першоджерела на екран, фільм просто дихає правдоподібністю. Не в останню чергу потрібно завдячувати цьому спеціалістам з кастингу, які підбирали акторів – кожен з них виглядає абсолютно відповідним своєму герою, кожен грає без краплини фальшу. Серед чималої кількості фільмів останнього часу це перший, в якому багато чого залежало саме від акторів, а робота, скажімо, режисера майже непомітна – він просто ретельно переніс на екран книжку, більшого і не вимагалось.

А от акторам потрібно було зіграти досить складні ролі, більше того – відповідати своїм персонажам. У них так і вийшло: приречений нести на собі хрест однієї ролі «рідкого» термінатора Роберт Патрік, наприклад, дуже добре підходить на роль стомленого, забитого життям бідного фермера. А неймовірні очі Зої Дешанель та її чудове виконання ролі хіпуватої вчительки музики вимагають окремої відзнаки. Але найбільше навантаження все-таки лягало саме на акторів-дітей, і тут теж жодного промаху: Джош Хатчерсон – нещодавній пухкенький і нахабний старший братик із «Затури», виріс, схуд і в ролі заляканого учнями своєї школи дивака виглядає дуже правдоподібно, самі ті учні теж мають не просто антураж для оформлення, а справжні учасники дійства. До речі, показом підліткових стосунків стрічка геть не схожа на комедії штибу «Поганих дівчат», скоріше вона стає в один ряд з радянськими підлітковими драмами на зразок «Опудала», і це ще один крок – від тої частини аудиторії, яка ще не спробувала проблем виживання в колективі, до більш дорослих дітей, які вже знають, що таке, коли у тебе відбирають гроші чи просто цькують на кожному кроці.

Але всі акторські ролі відходять на другий план перед Леслі, зіграною молодою акторкою Аннсофі Робб. Ось нещодавно вона грала бридку фанатку жувальної гумки Вайолет в «Чарлі та шоколадній фабриці», дещо гублячись на тлі півдесятка інших головних героїв-дітей, а тепер Аннсофі вже не лише в головній ролі – а в чудово зіграній головній ролі. Усе, від неймовірного одягу до поведінки, робить з неї саме таку дівчинку-вогник, котра завжди, в будь-якому класі є центром, що навколо нього обертається шкільний світ. Саме з такими люблять поганяти м’яча шкільні хулігани і в таких закохуються непомітні, зневажені усіма романтики. Терабітія сяє в її очах і рветься назовні, щоб стати реальністю, саме такі люди змінюють світ, якщо те світло ніхто і ніщо брутально не згасить – безумовно, це велика, майже недитяча, але відмінно зіграна роль, вже заради неї одної варто переглянути фільм. Тим паче, що однією Леслі сильні сторони фільму не обмежуються

Головне не піддаватись першому враженню – це теж правда життя.