«Молоко скорботи»: Кіно ніжності й больового шоку

Драма «Молоко скорботи» — гарний приклад того, як навіть малі, незаможні країни можуть утвердитися через мистецькі здобутки. Фільм Клаудії Льоси, торік відзначений «Золотим Ведмедем» у Берліні, а нинішньої весни — номінацією на «Оскар» у категорії «найкращий іноземний фільм», фактично помістив Перу, де був знятий, на світову кінематографічну мапу.

Клаудія Льоса народилася в Лімі і є небогою знаменитого письменника Маріо Варгаса Льоси. Скінчила відділення кінофакультету масових комунікацій університету Ліми, навчалася у Нью-Йорку та Мадриді, працювала в Барселоні в рекламній індустрії. 2006-го зняла перший повнометражний фільм «MADEINUSA», нагороджений на кількох міжнародних кінофестивалях, а «Молоко скорботи» (2009) — її друга повнометражна робота.

Історія тут не лише сумна, але й певною мірою ірреальна. Молода індіанка Фауста (Магалі Сольєр) із молоком матері ввібрала панічний страх перед навколишнім світом. Матір зѓвалтували за часів правління у Перу авторитарного режиму, котрий за 1990 — 2000-й роки розправився з десятками тисяч осіб. Аби не повторити материну долю, героїня тримає в інтимному місці картоплину, що має слугувати щитом при спробі зґвалтування. Картоплина живе своїм життям і навіть проростає. А Фауста старанно уникає будь-якого контакту з навколишнім світом.

Льоса робить кіно надзвичайно простими й точними засобами. Краєвиди — злиденне передмістя Ліми, а також багатий маєток, де Фауста працює служницею. Герої — переважно Фаустина родина, знайомі, друзі, так само бідні, але щирі в своїх почуттях люди. Сірі, порохняві вулиці, занедбані будівлі, і посеред того — кумедні, сліпучо яскраві свята, весілля та дні народження. Бравурна музика тих наївних урочистостей межує з журливими співами Фаусти, котра видумує цілі поеми просто на ходу, імпровізуючи мелодії та вірші. Хоча у фільмі вистачає надзвичайно сумних і зворушливих моментів, Льоса не опускається до мелодрами: всі емоції достовірні, всі ситуації будуються за мистецькою логікою. До того ж Магалі Сольєр не тільки надзвичайно, заворожуюче вродлива, вона ще й виняткова акторка: поєднуючи відкриту емоційність із тонкою, щедрою на відтінки грою, і піднімає Фаусту до рівня трагічної героїні.

Ми стежимо за її намаганнями позбутися власного страху, переживаємо, чи вдасться їй поховати свою матір по-людськи (доки не назбирає грошей, тримає її тіло просто в кімнаті — ще одна майже сюрреалістична деталь), — і водночас візуальне середовище фільму майже непомітно огортає нас, наповнює невибагливу історію багатющою символікою. Зрештою розумієш, що дивишся казку, легенду, котра має смислову ємність епосу: через долю однієї дівчини проглядає доля цілого народу, так само як завдяки режисерським знахідкам Льоси стає зрозумілим один із можливих напрямів розвитку латиноамериканського кіна. Поєднання соціальної, побутової конкретики і краси кожного кадру, ніжності і брутальності, лірики і болісної історичної пам’яті — це той стиль, який можуть наслідувати режисери нового покоління, і не тільки в Південній Америці.

Такий фільм, здається, cтворити просто, однак, окрім таланту, варто мати особливу відкритість сприйняття навіть звичних, найбуденніших або страхітливих реалій. Саме через таку, на межі больового шоку, чутливість і народжується справжнє національне кіно.