Михайло Іллєнко: «Ми. Для нас. Про себе»
Український режисер Михайло Іллєнко побував у гостях у Могилянської школи журналістики, аби розповісти про проблеми українського кінематографа на прикладі «ТогоХтоПройшовКрізьВогонь».
«Ми працювали над фільмом 5 років. Фінансування отримували з двох джерел. Половину дала держава, половину – інвестор. У проект я прийшов не одразу, адже спершу він був запланований як телевізійний серіал на 4 чи 8 серій. Мене запросили бути режисером, але коли я прочитав сценарій, то одразу відмовився, і коли, вже подякувавши, зібрався йти, продюсер у мене запитав, що не так, і яку я бачу альтернативу. Я відповів, що на пальцях пояснювати не буду, а краще напишу синопсис, адже знав цю історію задовго до того, як про неї дізнався продюсер. Почув її десь 1967 року, коли вчився в інституті. Саме тоді повернулася делегація з Канади, і вони розповіли про вождя, котрий, почувши українську мову, відповів нею. Проте в той час знімати кіно про героя радянського союзу в пір'ях було просто немислимо. Український герой має засумувати, сісти на камінь і заспівати, а ще краще – померти. Крім того, усі герої мали бути в центрі метрополії, а не десь в індіанському племені. І якщо ви спробуєте згадати українські фільми, то оця відсутність яскравого героя очевидна, тому я дуже зрадів шансу зняти цей фільм.
Рік ми працювали над переробкою сценарію. Якщо ви бачили фільм, то могли помітити, що там багато співавторів. Я переробив сценарій ближче до ігрового кіно і змінив образ України, адже спершу фільм був націлений на російську аудиторію, а герой був абстрактний – просто Іван. Хоча у нього своя окрема біографія. За 2 роки можна було встигнути його зняти, але ми змушені були припини зйомки на 1,5 роки (через вибори президента). А знаєте, буває, що ти 3 місяці не бачиш людину, а коли зустрінешся, то не можеш впізнати, так вона постаріла, або ж ще гірше: питаєш, де Вася, а тобі відповідають – Васі вже нема.
Прем'єру фільму було дуже важко організувати. Ніхто не зважає на квоти, що це український фільм і так далі. У кінотеатрах вже на півроку розписано і розподілено все між американськими стрічками. Це все на рівні угод, і їх порушувати – собі дорожче. Пам'ятаю, як смішно було, коли один критик після прем’єри у кінотеатрі «Оскар» написав, що було продемонстровано манію величі Михайла Іллєнка, адже він нібито зазіхає на Оскар. А причина була проста – інші кінотеатри нам відмовили з технічних причин.
Ми робили кіно для нашого глядача. Свідомо і послідовно, адже він зголоднів за українськими фільмами. «Ми. Для нас. Про себе» – ця формула зараз відсутня у спілкуванні з нашим глядачем. Ми краще знаємо, як жити в Нью-Йорку, проте як жити в Києві я й досі зрозуміти не можу. Життя саме нам підказує, що якщо нема на ринку помідорів, то треба їх туди завести. А українське кіно є, просто його ніхто не бачить, тому для ринку воно відсутнє.
Від піратства ми себе вберегти не змогли. Наприкінці зими в інтернеті з'явилась копія. Але це була не копія, а робочий матеріал. Там були відсутні деякі кадри, несинхронні репліки, не та музика, видний таймкод, зелений фон. Дивитися це було неможливо. Половина глядачів оцінила це як останню міру морального зубожіння Іллєнка, а інша половина сприйняла це як постмодернізм в останній інстанції. Зараз вже є і остаточна піратська версія фільму.
Фільм вийшов на кілька рекордів: 45 діб був в Топ-10, об'їздив 40 міст України, зібрав приблизно 60 тисяч глядачів, повернув з вкладених 16 мільйонів – 2 мільйони. Ви ж розумієте, що це я називаю рекордом тому, що повернути всі гроші в наших умовах нереально. Не вистачає кінотеатрів і показів, не вистачає коштів на достатню кількість кінокопій, і упередженість до всього українського також тут спрацьовує. Хіба що фільм має бути дуже дешевим (наприклад, «Штольня»). А щоб він повернув гроші, треба щоб фільм коштував в 15-20 разів менше, ніж «ТойХто ПройшовКрізьВогонь».
