Михайло Слабошпицький: «Прозаїк № 1 в Україні – Галина Пагутяк. А Жадан – музикант прози…»

Директор Ліги українських меценатів, публіцист, громадський діяч Михайло Слабошпицький відомий як спадкоємець справи Петра Яцика, засновника Міжнародного конкурсу з української мови. Людина добра, але щодо літератури - скрупульозна і гостра у критиці. Він, окрім того, що й сам добре володіє словом, знає кожне слово, написане іншими, часом безжально, а часом і з похвалою його критикує.

Ще одним із пунктів, які потрапляють під його міцне критичне слово, є принцип діяльності Комітету з Національної премії України ім. Т. Шевченка, членом якого він є.

- Біда у тому, що немає мотивації, коли висувають претендентів на отримання премії. Прізвища, які потрапляють у списки, не конкурентні між собою, - каже Михайло Слабошпицький. - Це великий хаос. Премія ім. Т. Шевченка має бути виключно літературною. Можна ж заснувати ще одну державну премію, наприклад, ім. Олександра Довженка, і вручати її діячам кіномистецтва. І решту розділити на окремі премії – театральну, музичну, художню...

- Підозрюю, що у Комітеті існує так звана «клановість» інтелігенції…
- Безумовно. Члени Комітету ведуть між собою люту війну, яка не є на поверхні. Інколи домовляються, знаходять компроміси. Проте війна творчих генерацій, канібалізм, коли молоді поїдають попередніх, є у всьому світі, і це продуктивно для творчості. Інша річ, коли люди вперто, доводять: «Наш найкращий, і хай там що!». У Комітеті є три центри впливу, лідерами яких є Лубківський, Жулинський і юніори – Ігор Римарук, Василь Герасим’юк, Кирило Стеценко. Є й нейтральні особи – такі, як я та В’ячеслав Брюховецький.

- Серед цьогорічних лауреатів - дві дружини членів Комітету: письменниця Любов Голота – дружина Павла Мовчана, і актриса Наталія Сумська – дружина Анатолія Хостікоєва... У процедуру присвоєння премій закрадається факт кумівства, корупції?
- Фактор присутності знайомств у Комітеті багато важить. Декому ми хотіли цьогоріч запропонувати не брати участі у засіданні, та у положенні не прописані такі умови. Є лише варіант виходу з Комітету на певний час, за умови, що номінованими є вони. Та ці особи не вважали за потрібне «вийти». Анатолій Хостікоєв сказав, що голосуватиме за виставу «Гріх» Дніпропетровського українського театру одного актора «Крик» Михайла Мельника. І не його вина, що з театром «Крик» конкурує вистава «Про людей і мишей», де грає його кум – Богдан Бенюк та дружина Наталка Сумська. Та й щодо ситуації з присудженням премії Любові Голоті - фактор присутності Мовчана був вирішальним у прийнятті рішення. Корупція переслідує нас по п’ятах навіть там, де ми цього не сподіваємося. Сьогодні у продажному падлючому світі є «добрий бізнес» – заробляння грошей на дитбудинках. Хтось організовує будинок сімейного типу, який фінансує держава і усілякі фонди. І цей хтось обдирає дітей, паразитує на них. І є така найморальніша особа в Україні – Іван Суслов, президент агрокорпорації «Сквира», який усиновив 28 дітей. Всиновив з усіма юридичними наслідками: зобов’язався вивчити, забезпечити житлом... У його заповіті написано, що діти мають всі права на спадщину. Він зібрав знедолену малечу – дівчинку, яка жила у собачій будці два роки, двох діток, хворих на відкриту форму туберкульозу... За цей героїчний вчинок ми подали його на премію «Золота фортуна» - для найкращих людей нації. А через деякий час йому приходить повідомлення, що за нагороду треба заплатити
173 тисячі гривень...

- Хто із сучасних літераторів може стати класиком?
- Я б обережно поводився зі словом «класик». Загребельний колись сказав: «Ще двічі мене назвете «живим класиком» - я застрелюсь!». Сьогодні це не класики, радше – лідери. Серед них – Юрій Андрухович, Андрій Курков та інші. Це люди, які розумно вибудовують стратегію своєї творчої біографії. Навіть епізод із неприсудженям Андруховичу Національної премії ім. Т. Шевченка він обернув на самопіар. Засідання відбувається за місяць до вручення. І як тільки він дізнався, що йому нічого не присудили, – зібрав прес-конференцію і заявив, що знімає кандидатуру. А вона ж вже тоді була відкинута… Я з великим розчаруванням прочитав «Таємницю». Наскільки мене захопила «Московіада» з її стилем, карнавальністю, пародійністю, настільки зараз я розчарований... Нині мені ближчий як письменник – український Джойс чи Пруст - Євген Пашковський, автор книг «Щоденний жезл», «Безодня», «Вовча зоря». Це письменник, який не тільки впливає на українську літературу, а й творить її та мову. Є кілька молодих літераторів, які, я вважаю, давно відбулися, наприклад, Галина Пагутяк, яка не перестає дивувати. Вона в Україні - прозаїк номер один. Один із лідерів, якщо не нинішніх, то завтрашніх – Василь Шкляр. Зараз він пише книгу про Холодний Яр. Він починав, як прозаїк-епігон школи Григіра Тютюнника, з містично-авантюрницькими речами. І раптом оцей роман, у якому об’єднуються два Шкляри – школи Тютюнника зі страшною фактурою, прописаністю, м’ясом, і сильна особистість «Елементала».

- А як щодо молодих авторів – Дереша, Карпи..?
- Є два визначення таланту. Шолом-Алейхем казав, що «талант, як гроші. Або є, або нема». Амвросій Бучма казав, що «талант – це як екскременти. Скільки не ховай – все одно вилізе». Я з гидливістю читав, а точніше, намагався, книжку Карпи. Намагався читати Дереша. Але на такі речі у мене сигнальна система не спрацьовує, мій досвід на них не ведеться. А ось Жадан – як ніхто у нашій прозі, володіє інтонацією. Він з нічого, на рівному місці, ні про що проінтонує. Це музикант прози. Його речі – це твори мистецтва. Мене лише дратують матюки...

- Література і політика – як два світи. Наскільки вони є дотичними?
- Абсолютно. Розумію, що втеча від політики – це теж політика. Бо це вже – своєрідне ставлення. Візьмімо твори світової літератури. У скількох з них політика є дійовою особою? У нас, українців, є дурне уявлення про те, що тільки стильовими прийомами ми напишемо твори, якими потрясемо світ. Велика література – це література про великі злочини, гроші, пристрасті. А де у нас це все? Це ж концентроване виявлення людської суті у політиці. Де ж ви ще такого Шуфрича знайдете? Це ж гротеск – ідеальна модель. Не писати про політику - це як не писати про статеві стосунки. Політика як матеріал і як дійова особа – одне з найголовніших. А іноді навіть як спосіб існування письменника у житті.

- Конфлікт у Грузії – загроза для України?
- Це велика авантюра з боку Саакашвілі, якою він поставив у незручне становище Ющенка в тому числі. Українська ситуація несамовито загострилася після цього. З одного боку, це відкрило нам очі, що на умі у росіян і що ця репетиція може стосуватися й нас. В другому вимірі – Україна змушена була позиціонуватися. Але позиція Президента небезпечна для розколу України. Ми опинилися в драматичній ситуації. І курс на «розкол» першим взяв Янукович, це його команда створила. Тепер же Ющенко, хоче чи не хоче, поглиблює цей розкол. Грузинський конфлікт – найгірше, чого можна було побажати Україні.


- Пане Михайле, повернімося ще на хвилинку до Міжнародного конкурсу знавців української мови…
- Конкурс ім. П. Яцика – це вічна тема і вічний біль. Згадую слова Петра, який казав, що в Україні за високі досягнення звикли давати «блискучий картон», не розуміючи, що все мусить мати свій еквівалент. Дитина мусить відчути, чим вимірюється її перемога. Незабаром відбудеться дев’ятий конкурс. Задум видався дуже продуктивним, адже недаремно його «виродив» бізнесмен, а не гуманітарій. Ідея Петра Яцика преміювати великими грошовими сумами знавців української мови наразилася попервах на шквал звинувачень. З одного боку, патріоти казали, що мову треба знати і без грошей, а те, що робить Яцик - розбазарювання. На що Яцик сказав: „Гроші мої, мені вирішувати». З другого боку, вчителі казали, що гроші розбещують. На що Яцик заявив: «А якщо я ті гроші дам вам? Цим вас розбещу чи ні?». Сьогодні вже не чути цих дискусій. Перший конкурс фінансував сам Петро Яцик. В ньому взяли участь представники 12 700 шкіл України. Після цього всі міністри освіти, а їх пройшла за ці вісім років ціла плеяда, зрозуміли, що для них це дуже вигідно – їх звинувачують в тому, що освіта недостатньо українізується, а вони затуляються конкурсом. Тому загалом, інформаційно, організаційно, морально нас підтримують, хоча часом і доводиться боротися з високими представниками влади... Спершу Міністерство освіти з ентузіазмом схопилося за конкурс, бо думали, що 129 700 доларів, які складають бюджет змагання, скинемо в котел міністерства, а вони будуть керувати. Але ми вирішили, що самі платитимемо і звітуватимемо.

- Але ж у Торонто живе спадкоємиця Перта Яцика – його сестра…
- Петро Яцик не раз казав, що Надія Яцик, донька, не буде давати коштів на українські програми. Це інше покоління, інший тип людей. Ми часто вимагаємо, щоб діти українців, народжені в Канаді, Америці, Австралії, себе позиціонували, ідентифікували як українці. Вони ними не є. Вони є канадійці українського походження. Не можна від них вимагати, бо вони росли там, там їхня земля. В кращому разі вони можуть бути людьми подвійної лояльності. І навпаки, були родини, де діти росли як в українському гетто. Росли з переконанням, що десь далеко є Україна, де живуть дітки, яким не дають розмовляти українською мовою, які не мають що їсти, живуть у неволі. І коли ці діти діаспори приїхали сюди вже в незалежну державу, батьки втратили їх... Надя належить до цього покоління. Вона, як і багато людей з діаспори, має ставлення до України з канадським досвідом. Я неодноразово мав конфлікти з Надією Яцик, бо казав їй: «Ви не Яцик. У вас його прізвище, але ви просто пані з Торонто».

- А що говорив Яцик про українців? Яким він бачив наш народ?
- Петро Яцик вважав українців надто м’якими, не реалістичними в ставленні до світу. Казав, що ми часто дивимося на світ крізь призму бажань, а які очі – такий світ, і бачимо те, чого там немає... Пам’ятаю жорсткі слова Петра Яцика у 1991 році, після референдуму: «Ви ще багато за чим пошкодуєте у вашому житті. Я опонент комуністів. Вони б мене згноїли. Я був би на Сибіру. Але у вас були добрі речі – безкоштовна медицина, освіта. На рівні звичайного життя у вас було багато добрих речей, яких не стане. Ви їх згадуватимете». До сьогодні згадую ці слова, коли люди масово впадають у ностальгування.