Михайло Загребельний: «Мене виховала батькова бібліотека...»

Днями сину видатного українського письменника Павла Загребельного Михайлу виповнилося п'ятдесят три. І минає лише рік, як він почав …писати книжки. 

«Уперше відчув, що взявся за справу, від якої дістаю задоволення», – зізнається «молодий літератор», бо саме так називає себе… Чи не запізній початок? Ким був до письменництва та як жилося синові відомого у всьому світі класика літератури, – нам розповідає сам Михайло Загребельний, як зізнався, у своєму «найпершому у житті інтерв’ю»… 

«Я НЕ МІГ ЗЛІПИТИ ДОКУПИ Й КІЛЬКОХ СЛІВ»

 – Михайле, про дітей знаменитих людей зазвичай відомо небагато. Знаю, що ви кандидат економічних наук, працювали у Держкомфармі, де познайомився із другою дружиною Таїсією, були одружені з Соломією Павличко, маєте доньку Богдану.

– Додам, що після закінчення 1980 року, Київського університету Шевченка я десять літ викладав у цьому ж виші міжнародні економічні відносини. Відтак вийшов із лав КПРС. Можливо, через це або й через інші причини став безробітним. Та мені допомогли, на жаль, уже покійні Максим Драч і тодішній міністр охорони здоровя Юрій Спіженко влаштуватися на роботу в міністерство. Згодом я був консультантом у фармації.

 – Чому ж почали писати? Гени взяли гору?

– Зрозуміло, що література це не чужа мені сфера, оскільки я виріс серед книжок, у сім'ї письменника. Так склалося, що з 1986 року проти мого батька розгорнули кампанію, аби дискредитувати його як письменника і як людину. Надто критикували за роман «Я, Богдан», мовляв, неправильно змалював світлий образ Хмельницького… До того ж мало хто знає, що роман «Роксолана» протягом десяти років не перевидавали українською. Хоча російською та багатьма мовами країн Східної Європи його друкували. І все це тривало до знайомства з Олександром Красовицьким, директором видавництва «Фоліо». Відтак за останні дев’ять літ дружби з Красовицьким вийшло …дев’ятнадцять батькових книжок-перевидань.

Згодом вийшла книжка «Спогади про батька», до написання якої долучився і я. Спомин під назвою «Мій учитель – мій батько» я писав з таким трудом! Не міг зліпити докупи й кількох слів. Кажу видавцеві: «Викреслюйте, у мене нічого не виходить!» Але дружина Таїсія, якій дуже дякую, наполягла, що я маю це зробити, адже це мій обов’язок. І я таки сів і написав... 

– З-під вашого пера побачили світ біографії таких відомих людей, як Лев Троцький, Сергій Параджанов, Едуард Лімонов…  

– Щодо Лімонова, то я зібрав цілу колекцію його книжок, читаю його твори... Усередині 80-х Лімонов у Нью-Йорку прочитав про Троцького і став цікавитися політикою. Мене це зачепило, тому і я узявся досліджувати життєпис Троцького. А з Параджановим батько дружив. Вони написали чимало сценаріїв до фільмів, однак їх заборонили… Наразі завершив книжку про батька. Знаєте, я цілком віддався літературі, себто, покинув фармацевтику, бо на двох стільцях не всидиш. 

«БАТЬКО ДОПОМІГ МЕНІ ВСТУПИТИ ДО ВИШУ…»

– Вашого батька знали як людину з доволі непростим характером. А яким Павло Загребельний був удома?

– А я не знаю, яким був батько вдома, бо коли ходив до першого чи третього класу, то практично не бачив його. З 1960-го до 1980-го він майже постійно жив у будинку творчості письменників в Ірпіні. А коли очолював Спілку письменників України, то спозаранку йшов на роботу. З 1980-х батько купив під Києвом будинок Панча, де й оселився... Себто ми не мали часу на тривале спілкування. Хіба можу зазначити, що ніколи він не читав мені моралі. І дуже переживав, що я не «круглий» відмінник, бо він був саме таким. Але батько однаково не казав мені жодного слова проти… Фах я теж обрав сам… 

– І до вибору професії не втручався?

– Звісно, допоміг мені вступити до університету, я скористався блатом і не заперечую цього. А ще він посприяв, аби мене зарахували до аспірантури. Далі не втручався у моє життя, і я до нього по допомогу не звертався.

– Отже, вас виховувала мама Елла Михайлівна?

– Так, мама – це все. Але мене виховала батькова бібліотека. Я змалку дуже багато читав. 

«ГОНОРАР МІГ СТАНОВИТИ Й 40 ТИСЯЧ КАРБОВАНЦІВ»

– Михайле, невже вам не допомагало у житті те, що ви нащадок літературного велетня?    

– Можу сказати, що по тому, як осінню 1990-го я мирно розлучився з Соломією Павличко, Царство їй Небесне (вона раптово померла у Новорічну ніч з 1999 на 2000 рік), то деякі українські літератури уникали мене. Дехто навіть на інший бік вулиці перебігав. А от у школі вчителі літератури до мене ставилися поблажливо. 

– Чи залишив по собі Павло Загребельний якісь батьківські настанови?

– Він нечасто вдавався до відвертих розмов. Щоправда, казав: «Надійся лише на себе.» Нині моя дружина, що працює провізором, додає, мовляв, правильніше мати надію на себе і Господа Бога… 

 Батьки оберігали мене від правди життя. Не пояснювали, що все будується на хабарах. Коли закінчував університет, мені працівниця деканату сказала: «Мішо, якщо виправити трійку, то матимеш червоний диплом...» Мені натякнули... Отака вона, правда життя. 

 Батька залишив дуже велику бібліотеку. Він усе життя купував книжки, особливо тоді, коли отримував великі гонорари. У другій половині 1980-х за одну частину п’ятитомника російською мовою одерав десь 40 тисяч карбованців! Отакі гонорари були. Але хоч свої перші книги він почав видавати ще у 1958-1959 роках, першу державну премію здобув лише 1974-го.

– Які свята збирали Загребельних за одним столом?

– У батьків найважливішим святом була річниця весілля, що її відзначали 6 листопада. Тому, окрім днів народжень ми святкували саме цю подію. А ще тато з великою повагою ставився до Дня Перемоги. На останній у його житті День Перемоги 2008 року привітати батька приїхав лише музикант Ян Табачник з дружиною. Більше ніхто. 

«УМІВ ПРИГОТУВАТИ ІНДИЧКУ...»

– А що вам дарували у дитинстві на дні народження?

– Пам’ятаю, на десять років батько подарував мені маленьке видання "Кобзаря" і написав, щоб вчився та брав за приклад великих синів українських.

 Він дотримувався оь якої істини: не можна казати неправду, але не варто говорити й усю правду. Коли я був студентом, то часом йому нарікав на життя. Батько мені відрізав: «Мішо, знаєш таку українську примовку: жири мовчки!?» А ще якось я недобре висловився щодо одного письменника, який любив хвалити радянську владу, на що батько теж відповів: «Мішо, ти знаєш, чим корову годують? Січкою, травою порізаною!» Мовляв, той письменник теж має право писати… 

– Чи мав Павло Загребельний якісь слабкості?

- Якщо вони й були, то це кулінарія та гарний кришталевий чи порцеляновий посуд. Умів приготувати індичку чи страви зі свинини. І позаяк ще у німецькому полоні втратив зуби, то все це мало бути м'якеньким… В обід міг зафарбувати горілку холодною кока-колою. (Сміється, – Ж.К.)

– Михайле, нині шкодуєте, що так мало розпитали про життя у батька?

– Нині збагнув, як мало знаю про батька. Він усе життя працював і навіть неуважно ставився до того, як пишуть його біографію. Приміром, скрізь зазначено, що Загребельного поранили у серпні 1941-го під яас оборони Києва. Насправді ж він фізично не міг бути тут, бо артилерійське училище, в якому навчався, перевели спершу до Харкова, відтак до Сум. І саме під час захисту Сум, його поранили.

– Як велося вашій мамі з татом? 

– Мої батьки прожили як одна душа. Певно, то в мами такий талант до людського спілкування, думаю, цим вона завдячує своїм батькам. Мама була терпеливою до мене та батька, бо і я маю непростий характер. Переживала дуже, коли я розлучався, але мораль однаково мені не читала...