Максим Кідрук: «Наб'ю пику тому, хто скиглить, що в Україні погано живеться!»

Цьогорічні зимові свята письменник-мандрівник Максим Кідрук зустрів у серці Африки – в Анголі та Намібії!

Не минуло й півроку, як Максим повернувся із мандрів Новою Зеландією та Близьким Сходом, коли несподівано втрапив у гущу єгипетської революції і ледь вибрався звідти живим-здоровим. А перед цим сходив найзаболоченіші у світі бразильські джунглі Пантаналу, де жив поруч зі справжніми крокодилами та купався з піраньями. Напередодні Новорічних свят сміливець подався не відпочивати, приміром, до рідного Рівного, де живуть батьки, а помандрував до країн спекотної Африки – в Анголу та Намібію.

«БІЛИЙ ОЗНАЧАЄ СУПРОТИВНИК»

 – Намібія – моя давня мрія. Країна, що, можливо, переважає принадами навіть Перу. Вона славиться найстарішою пустелею світу Наміб, якій 80 мільйонів років, себто існує з часів динозаврів,  – сказав перед поїздкою Максим. – А ще тут знайшли 66-тонний метеорит Гоба, унікальний, бо він – найбільший із тих, що бодай колись знаходили на Землі.

Намібія – більш туристична, а от Ангола для мандрівників повністю закрита. Там і нині чорношкірі агресивні хлопці бігають з автоматами, до білих людей вони неприязні. Влітку один із читачів пригодницьких книжок Кідрука познайомив його зі своїм другом Григорієм, який уже понад двадцять років живе і працює в Анголі. Саме він надіслав Максиму запрошення (туристичних віз до Анголи немає). Ця країна – остання з португальських колоній, яка отримала незалежність, найбагатша бідна країна у світі, як її називають.  

– Про Луанду, столицю Анголи, маю найдивні враження. Люди тут надзвичайно агресивні, білий для них означає супротивник, – розповідає Макс. – Повсюди бруд, бідність... У перший же день мого приїзду кілька хлопців (усі геть п’яні) кричали мені: «О, синок Діогу Кана приїхав!» Діогу Кана – це португалець, який відкрив Анголу, – розтлумачує. – Другий кинув мені вслід: «Якби Савімбі був живий, ти уже не жив би!» Йонас Савімбі – колишній лідер радикального угрупування УНІТА, загинув у 2002-му під час перестрілки з урядовими військами. І відразу після того малий хлопчина, років шести-семи, жбурнув у мене каменем… Отаке мав «привітання».

 Бачив Максим і таку страшну картину: хлопчик із величезною раною на шиї, де не залишилося шкіри! «Виявляється, у нього була підшкірна інфекція, яка почала розповсюджуватися з горла на груди і далі всім тілом, – згадує. – Страшна, запущена форма. Рідні відмовилися від малого. Хлопця виходив російський лікар Віктор. Він його не просто лікував, а й годував, поки той не видужав. І все – власним коштом. Не міг просто так покинути бідолаху…»

«БОГ Є. ВІН ЧОРНИЙ. І ВІН ПРАЦЮЄ ПІЛОТОМ НА «TAAG»

 Максим оселився у старому, ще португальському будинку. Загалом подорожував країною три тижні і бачив колосальний контраст між багатими та бідними.  

«Слово «контраст» набуло для мене нового значення, – розповідає. – Вечорами в Луанді я дописував моторошний роман. Хвилювався, що читачі не зрозуміють… Але вже після першого тижня в Анголі, перечитуючи рукопис, зловив себе на думці: і що в ньому такого страшного?..»

 Максим розповідає, що Ангола має колосальний військово-повітряний флот, проте більшістю великих літаків (Іл-76, Ан-32, Ан-12) керують російські пілоти, що працюють за контрактом. Тим часом у країні існує національна авіакомпанія пасажирських перевезень «TAAG». Її літаки – у жахливому стані, недоглянуті, старі, а пілоти – чорношкірі.

– Як ті «машини» літають і чому не падають, лишається таємницею, – розмірковує. – Жоден рейс не минає без інциденту. Коли йдеться про «TAAG», місцеві люблять казати: «Бог є. Він чорний. І він працює пілотом на TAAG». А ще тут вельми бракує морозу. Адже в Луанді, щоб ви знали, плюс 28 і сонячно, а у нас – зимові свята!»

Новий рік Максим зустрічав у Луанді, у компанії Григорія та його друзів. Усі вони – лікарі з України та Росії, які працюють тут за контрактами. Живуть усі в одній багатоповерхівці, яку добре охороняють, адже довкола мусеки – бідацькі квартали, де ще з часів громадянської війни у людей залишилися тисячі автоматів Калашникова.

«Один із лікарів розповів мені, що позаминулого року тут загинуло від куль, що летіли згори, тридцять шість людей! Адже в їхніх помешканнях майже всюди трав'яні дахи. І от на Новий рік ангольці напиваються та стріляють. Цієї новорічної ночі теж стріляли, але небагато. Нині тут це заборонено. Зате з кожної задрипаної хатинки ревіла музика. Повний хаос. На ранок вешталось дуже багато п’яних. Тому 1 січня білі намагаються не висовуватися ні на пляж, ні по покупки. Річ у тім, що в цей час тут навіть охоронці – п’яні. Ніколи не знаєш, на кого нарвешся. Загалом в Анголі російськомовні не матюкаються, адже наша «класична» нецензурщина схожа на «black», тобто зневажливу назву чорношкірих. За таке можуть відірвати голову…

Як на мене, найстрашніше місце в Україні – це рай порівняно з Анголою! – підсумовує Максим Кідрук. – Я тепер усім українцям показуватиму ці фото ангольських злиднів. І битиму в морду, якщо хтось почне скиглити, що в Україні погано живеться!»

«ШАШЛИК ІЗ ЗЕБРИ НАЙСМАЧНІШИЙ»

У перші дні січня Максим прибув до Намібії, держави на південному заході Африки, що межує з Анголою.

«Це одна з найрозвинутіших країн Африки, – тепер уже радісніше коментує Максим. – Це тому так, що в ній дуже мале населення. Це – чи не найкраща країна для зеленого туризму, адже територія її така ж, як і в України, але населяє її всього два мільйони людей. Народ тут значно приязніший, й африканців менше, ніж в Анголі.

Я оселився у шикарному хостелі, де є басейн, інтернет… Цивілізація! 95 намібійських доларів за ніч, плюс сніданок. Порівняно з Анголою – безплатно. Не можу нарадуватися. Познайомився у хостелі з ірландською парою та канадцем, усі мають по три десятки країн за спиною! Вечеряли разом у крутому ресторані, їли шашлики із зебри, страуса та крокодила. Зебра найсмачніша. М'ясо крокодила на смак, точно як риба. Загалом атмосфера нагадує роман О.Генрі «Королі та капуста»: бар, підвісні вентилятори махають лопатями, музон чисто південний грає, пальми довкола, біля басейну напівголі дівки потягують коктейлі… Нормально. Ангольський жах – позаду!»

Фото надані письменником