Наша жінка в павутинні їхніх легенд

Давно розмірковую над питанням, чому в чужому садку вишні завжди добріші? Воно має чимало розгалужень, але сьогодні мова про сприйняття наших жінок чоловіками нашими, не нашими та ними самими – українками. Поштовхом до цих міркувань стала моя недавня поїздка в метро. Стою навпроти дверей, роздивляюся рекламу. Погляд зупиняється на глянцевому плакатику зі звабливою жіночою спинкою, затягненою в нещільно зашнурований корсет. На ньому слоган: «Секрет стрункості француженок». І я миттю реагую, бо і за фахом викладач французької, і бувала у тій легендарній країні. Як виявилось, то була реклама чергового препарату для схуднення/очищення. Але до чого там француженки?! Чи в світі мало інших націй, чиї спинки теж конкурентоздатні? Чи вони і справді такі вже ідеальні? Але навіть коли й так, то скільки ж можна нам їх тицяти в ніс, підкреслюючи, що ми – не вони і не настільки бездоганні? До речі, своєю спиною, як і пропорцією ваги до зросту, я вельми задоволена, тому ці міркування не від персональної образи. До того ж маю чудових друзів у Франції і ніяких власних рахунків ні з їхніми жінками, ні з усією культурою. І в минулих століттях автори писали про поклоніння західному взірцю (пригадаймо хоча би Проню та Голохвастова), а у Толстого у «Війні та мирі» на кожній сторінці під рискою чималі переклади діалогів благородних персонажів з тієї ж французької. А в сьогоденні реклама з телеекранів капає на нашу підсвідомість: то мило їхнє таке, що лишень помиєшся – станеш не гіршою, ніж ота в шовковій сукні та під Ейфелевою вежею, то печиво їхнє випікається такими колоритними мачо для справжніх жінок, що лишень вкуси – і тобі такий самий на вулиці посміхнеться.

Але міркування мої загалом не про рекламу, а про ЖІНКУ. Про НАШУ ЖІНКУ. Бо перший же візит до Франції розвіює ілюзії, що там усі дами, немов щойно зійшли з подіуму. Звісно, є гарні (хоча здебільшого це вже результат гібридизації з південними націями), є яскраві (десь на показах моделей чи в світі шоу-бізнесу), є вишукано вдягнені (і не 24 години на добу, а відповідно до потреб моменту). Але буденно гуляючи вулицями французького міста чи зайшовши в їхній супермаркет, ви відчуєте, що вас ошукали. Обдурили, вклавши в голову легенду-стереотип про «збірний образ Француженки», бо наші простори являють значно яскравішу палітру привабливих жіночих образів. Навіть самі французи шуткують, що їхніх вродливих одноплемінниць спалили на вогнищах інквізиції як відьом, врятувалися хіба що дуже знатні особи. До речі, наші письменники та видавці брати Капранови з притаманним їм гумором стверджують (і пишуть в своєму романі «Приворотне зілля»), що сьогоднішня українська жінка є продуктом «селекції»: «Ми з’ясували, чим відрізняється наша українська відьма від інших. Адже в Росії й інших державах відьом ловили і спалювали, а у нас топили. Коли був неврожай у селах, вибирали найгарніших жінок і кидали у воду. Якщо порядна жінка, то вона тонула, а якщо відьма – спливала. Її виймали, били й відпускали. Неврожай був раз на 20–30 років. За 300–400 років скільки жінок потопили? Відбувся штучний відбір жінок».

Можна з цього приводу шуткувати чи робити серйозні дослідження, але там, у вагоні метро, я перевела погляд з рекламного листка на пасажирів під ним і побачила чотирьох жінок різного віку, що сиділи вряд. Я не змогла стримати посмішки – були вони одна гарніша за іншу. Троє – просто бездоганної зовнішності, а четверту хотілося лишень трохи причепурити, бо її природним даним позаздрила б ледь не кожна француженка. Між іншим, ті легенди та рекламні трюки, як на мою думку, постійно капаючи нам на мізки, занижують жіночу самооцінку українок, також вселяючи ілюзію нашим чоловікам, що «за парканом вишні кращі». Але чому ж тоді європейці (і не тільки) завалюють наші шлюбні агенції своїми анкетами в пошуках «нашого продукту»? Чому, вирячивши очі, бредуть іноземці Хрещатиком, очманілі від кількості пересічних красунь? Чому охоче одружуються з українками? Звісно, наші до портрету та статури зазвичай додають ще свою працьовитість, щирість та відданість. І відомий факт, що закордонні жінки тих самих «наших» побоюються як потенційних конкуренток та розлучниць, бо хто ж проти такого встоїть, коли вона ще й борщем почастує? І сумно буває за непоцінованих нашими мужчинами одноплемінниць, вірніше, сумно за наших мужчин, що не розгледіли, не змогли піднести нашу жінку на гідний рівень, не поставились до неї так, щоб не тікала вона за кордони, а вдячно розквітала... А ми, маючи явний чи прихований комплекс неповноцінності, ковтаємо пігулки для французької фігури (хоча ще невідомо, чию спинку сфотографовано для їхньої реклами), миємося французькими гігієнічними засобами, мастимося їхніми кремами, пахтимося їхніми парфумами, їмо їхні печеньки, щоб піднестися у власних (і його – коханого) очах і хоч трохи наблизитися до бажаного легендарного ідеалу...

У той самий день ввечері, увімкнувши телевізор, раптом бачу її – Анжеліку, маркізу ангелів... Знайомий образ звабливої білявки з повним пригод життям, що дійсно стала, як Ейфелева вежа та Коко Шанель, символом Франції. Але чому весь інший світ тим не переймається і не вважає себе гіршим? І навіть навпаки, в деяких країнах (у Великій Британії, наприклад) вже розгортається кампанія проти нав’язування стереотипів «ідеальної» краси, фігури і тому подібного, бо нерідкі вже випадки психічних відхилень, депресій та навіть самогубств жінок і молодих дівчат через «невідповідність ідеалу». Ідея цього руху така: треба не прагнути повторити когось, а любити себе і своє тіло таким, яким воно є, усвідомлюючи свою цінність як частини різнобарвного світу, де немає нічого зайвого. Хоча це й не виключає загальних порад стилістів та перукарів, але акцент ставиться на підвищенні самооцінки жінки та її впевненості в собі.

Наостанок хочу навести цитату з інтерв’ю тих самих братів Капранових про ЖІНКУ: «Господь створив чоловіка «по своєму образу і подобію», і ми зрозуміли, що чоловік — оскільки він «подобіє», це творець. А жінка — диво, бо це експромт. Зразка їй не було, тому вона й така незбагненна».

Мабуть, незбагненна в усьому – і в непомічанні своєї краси, і в прагненні до закордонного ідеалу.

Міла Іванцова – філолог, письменниця, журналіст, українська жінка