Наталка Сняданко: «Вживання будь-якої лексики в літературі — це наслідок вживання її в житті»

Нещодавно в харківському арт-клубі «Остання Барикада» відбувся літературний вечір, присвячений презентації нових творів сучасних українських письменників Наталки Сняданко («Сезонний розпродаж блондинок») і Тараса Прохаська («Із цього можна зробити кілька оповідань»). Вищезгадані книги вийшли в серії «Агресивна бібліофілія» івано-франківського видавництва «Лілея-НВ». Наразі вашій увазі пропонується інтерв’ю з Наталкою Сняданко — молодою талановитою авторкою, відомою своїм відвертим автобіографічним твором «Колекція пристрастей, або пригоди молодої українки», та просто цікавою людиною.

— Наталко, хто з письменників-класиків української літератури найбільше вплинув на Вашу творчість? Які найулюбленіші літературні твори Ви можете назвати?
Завжди дуже важко відповідати на це запитання, яке, мені здається, радше варто задавати літературним критикам, які пишуть про ту чи іншу книгу, аніж авторам. Тарас Прохасько колись найкраще озвучив відповідь на це запитання прикладом зі своїх студій біології, сказавши, що йому не раз доводилося розтинати жаб, аби визначити, до котрого підвиду вони належать. Але жодного разу жаба не сказала йому про це сама. Автор достатньо часто опиняється в ролі такої жаби, тому особисто мені значно легше припустити, хто з класиків вплинув на творчість, скажімо, Сергія Жадана чи того ж Тараса Прохаська, аніж дошукуватися таких впливів у власних текстах. Передусім ще й тому, що впливи — річ значно більш несвідома, ніж того хотілося б і часто потішившись якоюсь «власною та оригінальною» знахідкою, через якийсь час раптом усвідомлюєш, де саме це було прочитано.

Що ж стосується улюблених літературних творів, то список був би надто довгим, тому обмежуся улюбленими українськими письменниками: це насамперед Котляревський, Сковорода, Підмогильний, Винниченко, Хвильовий, Микола Куліш, Домонтович, Свідзинський, ранній Тичина, Аркадій Любченко (насамперед у своїх щоденниках), Ігор Калинець та Валерій Шевчук, яких я би теж уже зарахувала до класиків. Ясна річ, це далеко не всі.

— Зараз існують думки, що вживання нецензурної лексики в літературі призводить до її поступового «вкорінення» у свідомості людини (особливо це стосується молоді) і врешті-решт до занепаду культури загалом. Як Ви ставитесь до подібних тверджень?
Вживання будь-якої лексики в літературі — це наслідок вживання її в житті, бо література відтворює життя в тій чи іншій формі, а не навпаки. Складно собі уявити, щоб нецензурні слова приходили з літератури у свідомість, навіть коли такі спроби робилися, переважно вони зазнавали невдачі. Скажімо, у 90-их р.р. популярний львівський тижневик «Post-Поступ» робив спробу замінити лайку російського походження власновигаданими українізованими варіантами, друкуючи на своїх шпальтах «Словничок української лайки». Але, як бачимо, спроба ця виявилася безрезультатною, і на вулицях лаються, як і раніше «запозиченою» лексикою. Тому я не стала б тут перебільшувати роль літератури та її вплив на молодь, а тим більше говорити про занепад культури через читання «неправильної» літератури. Якщо молодь взагалі щось читає, це свідчить якраз про те, що культура ще не цілком занепала. Натомість самі дискусії довкола того, чи має право нецензурна лексика вживатися у літературі, видаються мені дещо архаїчними, бо період цензурування текстів, а уникання лайки та просторіччя є прямим виявом цензури, на щастя, залишився у минулому. Я абсолютно не агітую за вживання лайки як у житті, так і в літературі, і мені дуже б хотілося, щоб її в нашому житті ставало якомога менше. Але уникати цього лише в літературі — означає долати проблему «методом страуса», просто ігноруючи її. Результатом буде лише «кастрована» література, яка описуватиме утопію, а не реальність і, якщо такою утопічністю страждатиме вся література, цензурована в примусовому порядку або з власних переконань авторів, то до неї просто пропаде читацький інтерес. З іншого боку, якщо більшість письменників старанно уникатиме табуізованої лексики, то це лише підсилить нездоровий інтерес до неї у певного кола читачів, тобто сприятиме популяризації тих нечисленних творів, де заборона порушуватиметься. Якщо ж такої заборони не існуватиме, то рано чи пізно до цього взагалі втратиться інтерес, лайливі слова у текстах перестануть дивувати і звертати на себе увагу, важливим буде лише те, наскільки цікавим є сам текст, а не те, які слова у ньому вживаються і які сцени описуються.

— Цікаво, коли був написаний Ваш перший твір і що зазвичай слугує для Вас джерелом натхнення?
Мабуть, десь у середній школі, як це переважно трапляється. Всі ці побажальники і віршики батькам до дня народження, тобто цілком традиційна графоманська кар’єра. Продовжилася вона вже в університеті, на філфаку, де під час особливо нудних пар ми з друзями писали «вірш оплети». Тобто кожен довіршовував рядок до попереднього тексту, з якого бачив лише останню лінійку. Ми навіть назву собі тоді придумали відповідну Товариство Усамітнених Графоманів, або просто ТУГА. І якось відтоді залишилася звичка думати на папері. Мабуть, це пов’язано зі слабким розвитком логічного мислення чи якимось схожим недоліком, бо зв’язно висловлюватися мені значно важче, ніж писати. Та і писати часто доводиться з численними правками. Досі з жахом згадую докомп’ютерні часи, коли я писала тільки простим олівцем, щоб легше стирати і переписувати, але навіть при цьому примудрялася затерти папір до дірок і доклеювати до кожного аркуша неймовірної довжини додаткові листки із правками.

— Оскільки інтерв’ю передбачається для проукраїнського сайту, цікаво було б почути Вашу думку з приводу подібних організацій. Чи потрібні, на Ваш погляд, заходи патріотичної спрямованості, метою яких є популяризація української культури? Чи для цього цілком достатньо діяльності держави?
Я цілком лояльно ставлюся до існування будь-яких організацій за винятком терористичних, бо вважаю, що кожен має право на публічне висловлення власних переконань, і чим більше різнопланових організацій виникає у суспільстві, тим більш демократичним воно стає. А популяризація української культури вкрай потрібна не лише в Україні, а і за її межами, тим більше, що якоїсь активної діяльності держави у цьому напрямку наразі не помітно. Якщо і відбувається якась спроба діяльності, то вона переважно нагадує імітацію у класичному чиновницькому стилі. Скажімо, два тижні тому я побувала з презентаціями російського перекладу своєї книги «Колекція пристрастей» у Москві. Презентації організувало московське видавництво «Ідея-прес», у якому вийшла книга. Коли вони звернулися до Центру української культури у Москві, який отримує гроші українських платників податків саме за популяризацію української культури, з пропозицією організувати одну із презентацій саме там, для української громади, то отримали відповідь, що, на жаль, це неможливо, бо такі пропозиції потрібно подавати за два місяці наперед, а не за місяць, як запропонувало видавництво. Коли про це довідалися журналісти і звернулися до керівництва Центру за коментарем вже постфактум, то дирекція була страшенно здивована і стверджувала, що «ніяких письмових розпоряджень такого плану не існує». Ось, будь-ласка, яскравий приклад заанґажованості державних структур у справі популяризації української культури. Приклад цей надто типовий, кожен може назвати десятки схожих. Функцію урядових організацій зазвичай беруть на себе приватні особи та громадські організації і тому їх існування та активність вкрай важливі. Саме тому я і розділяла б «заходи патріотичної спрямованості» у виконанні держслужбовців, які радше відлякують людей, зацікавлених культурою, і справжню популяризацію справді цікавих мистецьких проектів, а не популістського етнокічу, виготовленого з кон’юктурною метою.

— Чи є для Вас різниця між поняттями «патріотизм» та «націоналізм»? Якщо так, то в чому саме полягає різниця, на вашу думку?
Проблема полягає в тому, що слово «націоналізм» має дуже багато різних значень залежно від особи, яка це слово вживає та контексту, у якому це слово звучить. Скажімо, совєцьке значення цього слова сильно відрізняється від значення теперішнього. Як і те, що уявляють собі під цим словом люди різного віку чи мешканці різних областей України. Як на мене, різниця між цими поняттями достатньо чітка. Патріотизм - це вболівання за інтереси свого народу, який ідентифікується із державою, тоді як націоналізм вболіває за народ незалежно від форми державного правління, визначаючи націю як спільноту, поєднану історією, традицією, культурою. А держава при цьому може перебувати навіть у ворожому чи ігноративному зв’язку із усіма цими складниками. У випадку української держави, так, на жаль, переважно і трапляється.

— Наталко, хоч політичні теми вже багатьом набридли, але все ж таки: чим для Вас є річниця Помаранчевої революції?
Мені здається, що розчарування у здобутках цієї революції, яке зріло в країні протягом цього року, наразі знайшло вихід у трансформації цієї річниці у якесь приватне, далеке від політики, свято. Люди пригадують той настрій, ту атмосферу, те, що їм вдалося дізнатися і зрозуміти одне про одного за ті дні. І найважливішим у всьому цьому є самооцінка, яка сильно виросла у ті дні, та усвідомлення існування чогось такого як нація, яка може сформувати громадянське суспільство, здатне протидіяти владі і контролювати її. Усвідомлення того, що лояльності влади потрібно не чекати, а добиватися, не нарікати, а примушувати активними діями, — це, мабуть, найважливіший здобуток минулого року. Але для того, щоб цей механізм розвинувся і почав активно діяти, наближаючи українське суспільство до справді демократичного, потрібно значно більше, ніж рік, і справа тут у речах, значно глибших і важливіших, ніж політика, яка завжди була і залишиться брудною та деструктивною. Справа у готовності нації впливати на політику і тримати її під контролем, а не пасивно реагувати на те, що у політиці відбуваєтсья.

— Який з останніх переглянутих фільмів справив на Вас найбільше враження?

Дуже сподобався «Театр» за Сомерсетом Моемом із Джеремією Айронсом. Менше сподобався «останній» Кустуріца «Життя як чудо». Але найбільше вразив, мабуть, таки «Піаніст» Поланського, хоча дивилася я його вже достатньо давно.

— Відомо, що «Колекція пристрастей» була опублікована в Польщі та увійшла в десятку бестселерів. А які прогнози щодо успішності книги російською мовою? Чи не вважаєте Ви, що внаслідок перекладу втрачається своєрідний шарм та неповторність книги?
У Польщі книга увійшла у десятку бестселерів однієї із книгарень міста Познань, тобто до конкуренції із багатотисячними накладами книг на зразок Пауло Коельйо справа і близько не дійшла. Але успіх книги і кількість проданих примірників — це далеко не завжди одне і те ж. Як для Польщі, так і для України, і, як це не дивно, і для Росії також, існує певний наклад, десь між 3000 і 5000 примірників, який свідчить про щось таке як «успіх книги», якщо ми говоримо про сучасну молоду некомерційну прозу, а тим більше переклад дебютного твору невідомого автора. Якщо наклад продається за рік — півтора, це і є підтвердженням цього «успіху». В Україні та Польщі за останній рік книга розійшлася, як буде в Росії, побачимо, адже переклад щойно з’явився. Наразі рецензіями і то досить позитивними відреагували «Exlibris НГ» та «Книжное обозрение», які є досить впливовими літературно-критичними часописами. Це непоганий старт. Побачимо, як буде далі. Що ж стосується перекладів, то я сама перекладач і добре усвідомлюю, що у перекладі завжди щось втрачається, але якщо в книзі закладено щось трохи більше, ніж просто мовна гра, то втратиться не все. Тим більше, що сучасна теорія перекладу наполягає на тезі про відсутність неперекладних текстів, а часто у хорошому перекладі певні моменти у тексті навіть виграють. Наразі з перекладачами мені дуже щастило, російський переклад харків’янина Завена Баблояна я авторизувала і вважаю його дуже хорошим перекладом. Росіяни, які вже встигли прочитати книгу, вважають так само.

— Чесно кажучи, я дуже сміялася, читаючи оповідання «Кримські сонети» з останньої книги «Сезонний розпродаж блондинок». Наталко, а де Ви зазвичай полюбляєте відпочивати? Ви багато подорожували, а чи маєте улюблені міста?
Відпочивати люблю всюди, була б нагода, а вона, на жаль, в останні роки трапляється все рідше. Крим дуже люблю попри всю ненав’язливість сервісу та невиправдану дорожнечу і вважаю, що у світі досить мало куточків, які можуть зрівнятися за красою із кримськими горами. Хоча твердження це голослівне, бо побувати вдалося у значно меншій їх кількості, ніж хотілося б. Що ж стосується подорожування, то його ніколи не буває багато, хотілося б подорожувати значно більше і не лише самій, як часто доводиться, а і з сім’єю, бо тільки так задоволення виходить повноцінним. Подорожування у нашій країні, на жаль, ще надто складне і недоступне у порівнянні із іншими країнами. Дуже мрію про те, щоб ситуація якнайшвидше змінилася. І саме про подорожування зараз пишу книгу, яка складається із довгих оповідань та коротких повістей і називається «Коротка міфологія туризму», у якій намагаюся зрозуміти для себе психологічні механізми, які змушують людей сприймати нові місця та ситуації саме так і не інакше, роль упереджень та очікувань у цьому сприйнятті і те, чому часто нам значно легше бачити те, що ми очікували і хотіли побачити, аніж те, що оточує нас довкола.

*Автор фото - Тарас Стефанишин.