Наталя Малярчук або петриківський розпис по-львівськи

 Львівська мисткиня Наталя Малярчук петриківським розписом займається лише рік. Проте коли споглядаєш її роботи – здається, що вона із пензлем не розлучається усе життя… Й справді Наталя малює з дитинства, втім з її слів, досі це був радше академічний живопис.

– Мене завжди захоплювала Петриківка, – каже Наталя Малярчук. – Але самостійно освоїти  її не могла, доки  не  надибала  в інтернеті  київські курси "Проста логіка". Там мене усього і навчили, відтак уже рік, як втілю мрії і малюю для себе.

…Для себе та й не зовсім. Нещодавно у художниці відкрилась перша персональна виставка у одній із львівських галерей «Мамина світлиця», де мисткиня представила кілька десятків своїх робіт. А роботи, до слова, художниця виконує на усьому що під руки потрапляє. У буквальному розумінні розписує шкатулки, годинники, стільнички, торби, столи, одне слово, папір, дерево, метал, шкіру, скло…

Попри те, що у майстрині і свого таланту повні руки, вона зізнається, що таки має на кого рівнятись. 

– Із  сучасних петриківських майстринь найбільше мені подобаються роботи Галини Назаренко, Валентини Панко , Валентини Міленко, – каже Наталя Малярчук. – Коли дізналася, що у Києві буде майстер-клас Галини Назаренко , відразу туди поїхала. Пані  Галина вразила мене своєю щирістю і відкрила кілька  петриківських секретів. Потім вона ще не раз давала мені поради стосовно  композиції і надихнула мене на персональну виставку. За що їй велике спасибі… 

Що ж стосується петриківського розпису, то ЮНЕСКО визнало цей різновид ужиткового малярства, батьківщиною якого вважають Дніпропетровщину, – надбанням людства. Нині  в Україні осередком цього особливого фольклорного мистецтва є село Петриківка, де дбайливо зберігають традиції розпису а
народні майстри і їхні вироби уже прославилися на весь світ. 

Село Петриківка засноване понад 230 років тому Петром Калнишевським. Мешканки села розфарбовували стіни своїх будинків красивими квітковими малюнками. Кисті для розпису виготовляли з котячої шерсті, а фарби розводили яйцями і молоком. У селі не залишилося жодного будинку без розмальованих стін. Господині влаштовували змагання між собою. Найкращих майстринь називали  «чепурушками».

На жаль, Друга світова війна трагічно позначилась не лише  на долях мільйонів людей а й на долі цього виду мистецтва – майстринь вже не залишилося. Відновив школу розпису у післявоєнні роки вчитель Олександр Статево. А викладати взяв останню народну майстриню Тетяну Пату. Учень цієї школи Федір Панко організував творчий союз <<Петриківка>>, який сприяв популяризації та розвитку цього ремесла. Учні школи Петриківського розпису працювали по всій території країни. Вони малювали на бортах і стінах внутрішніх приміщень морського транспорту, стінах будівель. Поступово майстри починають розписувати скрині, дерев'яні предмети побуту, сани, дерев'яні музичні інструменти.

Нині петриківський розпис можна зустріти у кожному українському домі – кухонні дощечки, вази, ложки, тарілки. Майстри петриківського розпису додають у фарбу трохи лаку. Для нанесення орнаменту використовуються фарби на яєчній основі, масляні фарби, гуаш. Основними елементами Петриківського орнаменту є квіти, які ростуть на даній місцевості, листя, ягоди. Майстри не роблять попереднього чорнового малюнка. Тому дана майстерність вимагає високої чіткості рухів. У малюнках переважають яскраві кольори…