Небезпечна репутація: PinchukArtCenter vs Центр Сучасного Мистецтва

Репутація - це річ, яка стосується не тільки компаній, корпорацій, фінансових інституцій та інших прибуткових організацій, але й різних неприбуткових установ. Навіть більше, для NGO репутація - чи не основний капітал. Тому варто згрубша проаналізувати історію двох інституцій: (порівняно давню) Центру Сучасного Мистецтва (Сороса) і (досить свіжу) PinchukArtCenter.

З моменту свого заснування ЦСМС був чи не єдиною в Україні повнокровно фінансованою культурною інституцією, а в штаті Центру були закордонні професіонали. Це автоматично створило розрив між Центром Сороса й іншими місцевими культурними інституціями й надзвичайно ускладнило інтеріоризацію Центру українськими культурними і професійними спільнотами, включно із самим Фондом Сороса в Україні - Фондом «Відродження». На випадок кризи ЦСМС не мав захищених тилів у вигляді спільнот, готових його підтримати морально чи матеріально.

При цьому ЦСМС, через різні причини, робив мало спроб інтенсивно залучити різні communities до співпраці. Можливо, головною з таких причин була непідйомність для Центру освітньої функції: щоб залучити - емоційно чи інтелектуально - Академію мистецтв або Спілку художників, їх спочатку треба було навчити, що сучасне мистецтво має свою цінність. А переконати старого живописця, який усе життя малював державних діячів і пейзажі з волошками, що контроверсійна відеоінсталяція має високу культурну цінність, практично неможливо. Те саме з Києво-Могилянською академією: хоч ЦСМС постійно намагався налагодити якнайкращі стосунки з університетом, µрунтовна освітня робота вимагала таких часових, фінансових і людських зазатрат, які Центр не міг собі дозволити. Інша справа, що ЦСМС по-справжньому не усвідомлював важливості для себе власної репутації серед усіх цих communities. Тому фінансова криза зрештою так боляче вдарила по Центру.

Друга репутаційна проблема ЦСМС: в якомусь сенсі краща репутація, ніж фактичний стан справ. Наприклад, протягом років Центр страждав від різкого зменшення фінансування, фінансового голоду, але всередині Центру вважалося, що треба зробити можливе і неможливе, щоб кожен проект був виконаний професійно. Зовні дуже складно було повірити, що ЦСМС - збідніла інституція з унікальними знаннями, контактами і командою, але дуже поганим фінансуванням. Коротше кажучи, ЦСМС видавався значно багатшим, ніж був насправді. І це зрештою вдарило по Центру бумерангом: жоден ґрантодавець чи меценат не готовий був підтримувати позірно багату інституцію з іменем мільйонера Сороса в назві. Хороша репутація «задушила» хорошу інституцію. Центр продовжує існувати, але у справжньому фінансовому вакуумі.

І ось на цій ноті параленьно виникає інша інституція - PinchukArtCenter. Як тільки поширилися чутки про майбутнє заснування Центру Пінчука, вся спільнота творців сучасного мистецтва, раніше пов'язана з ЦСМС, вітала саму ідею з величезним ентузіазмом. І хоч PinchukArtCenter - інакшого типу інституція, ніж ЦСМС, він, здається, діє з тих самих позицій, що й ЦСМС. Центр Сороса - публічна, недержавна інституція, на чию програму її ідейний засновник Сорос мав відносно малий ідейний вплив. Центр Пінчука - приватна інституція, ідейно контрольована своїм засновником. Це дуже суттєва різниця. Але, з точки зору формування репутації на довгострокову перспективу, PinchukArtCenter діє точнісінько так само, як Центр Сучасного Мистетцва Сороса в свої найкращі часи.

По-перше: кістяк команди Центру Пінчука сформований із міжнародних фахівців (згадаймо хоча б, що американський куратор Пітер Дорошенко, президент PinchukArtCenter, багато років підтримував стосунки з ЦСМС, зокрема, завдяки першому директору Центру Сороса американській же кураторці Марті Кузьмі). З одного боку, це дуже гарно, оскільки задає добрі стандарти програмної і технічної роботи. З іншої - небезпечно, бо породжує вже згаданий розрив між місцевою мистецькою спільнотою та інституцією. Спільноті важко сприйняти таку інституцію як свою і обстоювати її інтереси в разі будь-якої кризи. Уявімо собі хоча б гіпотетичну кризу стосункців з міською владою, як це власне відбувається з галереями Андріївського узвозу, або кризу фінансування, подібну на кризу Центру Сороса. Звісно, нині такі кризи - з царини ненаукової фантастики, але у 1993 році й Центру Сороса неймовірною видавалася повна втрата підтримки своїм засновником. Звичайно, у Центрі Пінчука є Олександр Соловйов, але вінпублічно визнає, що не має великого впливу на програмні рішення Центру. Здається, що в такій ситуації було б не зайвим залучити до штату ще хоч 2-3 місцевих фахівців. Так само, дуже би не зашкодила людина, яка би відповідала за налагодження і підтримку стосунків зі «старими» професійними колами, як-от Академія мистецтв (наприклад, у формі спільних освітніх програм).

По-друге: PinchukArtCenter почав свою діяльність з масштабних і дуже спектакулярних проектів. Ну ким можна здивувати публіку в Києві після Джефа Кунса? Як тільки з якихось причин гігантські спектакулярні проекти поступляться місцем проектам з визначальною освітньою складовою, це буде помічене як «поганий знак». Стартова спектакулярність прирікає PinchukArtCenter на не менш спектакулярні проекти і в майбутньому. Це стосується і майбутніх презентацій українського мистецтва на Венеційському бієнале, організованих Пінчуком. Після публічного шуму навколо проекту «Поема про внутрішнє море» цього року планку такого «шуму» доведеться тримати і в майбутньому. Хіба що Центр Пінчука відмовиться від венеційських презентацій. Будь-яке сповільнення темпу спектаклю може стати великим розчаруванням для публіки і в публічній свідомості «PinchukArtCenter- фантастична інституція» без жодних перехідних етапів змінитьтся на «PinchukArtCenter- занепадаюча інституція». Все ж таки, прекрасна репутація буває небезпечна.