«Неймовірні пригоди Адель»: Бессон розважається

Фільм «Неймовірні пригоди Адель» є прикметним з огляду на те, що це перша повнометражна робота Люка Бессона за останні п’ять років, якщо, звісно, не рахувати мультиплікаційних забавок про кількаміліметрового хлопчиська Артура.

У новій стрічці автор «Нікіти» та «П’ятого елементу» звернувся до свого улюбленого образу героїчної жінки, котра відчайдушно б’ється чи не з усім, переважно чоловічим, світом. За основу сюжету править комікс «Неймовірні пригоди Адель Бланк-Сек» (автор — Жак Тарді) — доволі популярний у Франції, але майже невідомий за межами країни.

Час дії — 1912 рік. Адель — молода відчайдушна журналістка, котра нехтує вказівками головного редактора і готова полізти у саме пекло, якщо це знадобиться для досягнення поставленої мети. Мета ж цілком шляхетна — не створення сенсаційного репортажу, а виведення з коми сестри-близнючки Адель — Агати (Лаура де Клермон-Тоннерр), постраждалої внаслідок аж надто пристрасного тенісного матчу. Заради спокутування власної провини Адель прямує до Єгипту, аби викрасти мумію лікаря, котрий лікував самого Рамзеса ІІ. Далі, як і личить коміксові, пригоди швидко набувають цілковито фантастичного ґатунку. Наука міцно переплітається з містикою – над Парижем літає птеродактиль, що вилупився з яйця у музеї природознавства, центром столиці розгулюють ожилі мумії, влада хоче гільйотинувати старого професора, який оволодів чорною магією...

Все це привабливо виглядає у стислому переказі, але в очі, насамперед, кидається прикра кількість штампів. Тут вам і придуркуваті поліцейські, і товсті французькі буржуа, і романтичний закоханий вчений в окулярах, і вчений – злий геній, котрий, звісно ж, є потворою у чорному вбранні. Франція початку ХХ століття постає як країна, населена доволі безтурботними людьми, смерть тут несерйозна, а будь-яка халепа сприймається здебільшого як кумедний випадок. А втім, кумедність ця — доволі сумнівна. Жарти у «Неймовірних пригодах» або багаторазово вживані, або просто нижче пояса. Не допомагають ані рясні спецефекти, ані різноманітні трюки, ані навіть роздягання Адель в одному епізоді. Інколи здається, що режисер розраховував на суто підліткову авдиторію; можливо навіть так і є, однак реклама картині робиться цілком доросла.

Що ж до гостросюжетності, то літаючого птеродактиля, ув’язненого професора та єгипетських розбійників у тандемі з єгипетськими ж муміями явно малувато, аби прикувати увагу залу до екрану. Придумані Тарді колізії виглядають прісно і старомодно — не в сенсі старомодності антуражу, а в сенсі поганої продуманості драматургії, котра більше б личила історіям наївнішої епохи, років так 1960—1970-х. Можливо, продовження буде більш удалим: адже наприкінці фільму головна героїня сідає у розкішний океанський лайнер з написом «Титанік» на борті. Всього Тарді створив дев’ять книг із пригодами войовитої журналістки, і в кожній історії відкритий фінал. Так що, можливо, бачимо народження небувалої (для Старого Світу, звісно) за тривалістю франшизи.

У світлі цього найцікавіший момент — подальша доля Луїзи Бургуен, виконавиці ролі Адель. Луїза кілька років поспіль вела телешоу, яке любив дивитися Бессон. Шоу тривало щовечора, кожний випуск — лише кілька хвилин, але за цей час Луїза встигала неодноразово змінити грим і вбрання, зіграти кількох персонажів у найширшому діапазоні — від черниць до відомих політиків. Зрештою, Бессон вирішив, що якщо молода пані так вміє перевтілюватися, то треба їй запропонувати роль. Луїза, за словами режисера, виявилася не тільки хорошою акторкою, але й дисциплінованою і неконфліктною виконавицею — що для Бессона, очевидно, втомленого роботою з примхливими зірками, є чи не більш важливим, аніж лицедійський талант. Свого часу він відкрив для світу Наталі Портман і Мілу Йовович. Чи стане Бургуен таким само відкриттям — покаже час; поки що перспективи 29-річної акторки виглядають надто невизначеними, хоча свою фігуру, так само як і вміння травестії, вона продемонструвала вдало, оголовшися в одному епізоді та змінивши кілька масок у другому.

Звісно, «Неймовірні пригоди Адель» стали для Бессона черговим кроком у його цілком утопічних намаганнях довести, що Європа здатна продукувати касове, розважальне кіно не гірше, аніж Голівуд, може змагатися у прибутковості із заморськими конкурентами. Здається, все ж, новий фільм навряд чи витіснить американські блокбастери з перших рядків недільного бокс-офісу. Найкращі режисерські роки Бессона, на жаль, лишилися далеко позаду. Але поборотися з отим примарним Голіафом-Голівудом він ще спробує неодноразово.