«Очамимря» Олександра Ірванця

«Очамимря» – перша збірка прози Олександра Ірванця. Повість та п`ять оповідань. Найновіші та давніші твори письменника.


Недавнє минуле чи далеке майбутнє? І те, і інше. А ще й сучасне теперішнє. «Очамимря» – повість безврем`яних літ. Ця «казочка у дігерському стилі», за визначенням самого автора, є такою собі спробою синтезувати пригодницький авантюризм постядерного фентезі з глибоким тим таки дігерським пошуком-спостереженням, сучасним життєвим філософізмом та психологізмом. На тлі пригод, чогось дивно-незвичного для нас, за допомогою всюдисущого у творі іронізму, парадійовано розгортаються насправді досить звичні, буденні, але не помічені чомусь нами, картини парадоксального, безглуздого, іноді, доведеного до повного ідіотизму... нашого з вами життя. Ця тема ніби й не головна. Вона випливає десь між рядків, «випадково», нібито недоречним монологом автора, чи ж, навпаки, сказаним чимось на кшталт «до речі...». Книга не тримає тебе у постійній розумовій напрузі, змушуючи поступово ламати собі голову над суперечливими питаннями суспільства, в якому живеш. Ні, ти сам по ходу оповіді задумуєшся і робиш висновки. До того ж це відбувається досить легко і природно, як після прочитання казки, якою в принципі «Очамимря» у великій мірі і є. Ніякого примусового дидактизму чи моралізаторства, ніякого тиску авторської думки, ніякого зайвого уточнення. Багато що у творі кожен може розуміти по-своєму, в міру власної фантазії, бажання чи ж, навіть, по мірі власної розпусти.

Отже, Київ-град після Спалахів: зруйновані платформи метро, залізні колісниці побитих розібраних авто, тупіт кінських копит, свист та удари в бубни: кнєзеві десятники піднімають та женуть люд на роботу...

Дійові особи:
Очамимря – зла, жорстока(на перший погляд)тварюка-людожерка.
Кирюха – фаворит кнєзя та народний улюбленець, що відкрив таємниці механізмів.
Кнєзь – підстаркуватий правитель.
Азар`ян – старший над кнєзевими десятниками; підступний жорстокий тип.
Піпсікола та Кукакола – дочка(чи ж дочки)кнєзя.
Янка-растаманка – кохана Кирюхи.
А також:
кнєзеві гридні, жителі Києва, мудриполітенівці,стара відунка,волфи.
Після «Очямимрі» «Львівська брама» дивиться не так пародійно, але, мабуть, не менш химерно. Це оповідання – інтерпритація сучасної політичної ситуації в країні. Дам план:
1. Як тебе не любити, Києве мій! або подорож у тролейбусі (маршрут: Куренівка – метро Лук`янівська) – класицизм.
2. Це що, справді Львів? або пан Юзьо та філіжанка кави – авангардизм.
3. Українська ідея: що воно таке і як його позбулися – реалізм.

«Львівська брама» дещо нуднувата, дещо простувата, дещо... ні, досить відчутно поступається «Очамимрі». Але про «подорож» почитати варто, хоча б тому, що це весело. Здорового життєвого іронізму в Ірванця, що не кажи, вистачає.

Завершується книга чотирма ранніми оповіданнями Олександра Ірванця з так званого «піонортабірного циклу», написаними на початку 90-х років минулого сторіччя: «Наш вожатий Фреді Крюгер», «Загибель Голяна», «Маленька нічна пригода, чи то, пак, гонитва» та «Банний день». Своєрідний погляд на сучасний дитячий та юнацький світ їхніми ж очима, поданий на досить примітивному, як мені здається, рівні. Варто, мабуть, зробити скидку на те, що оповідання відносяться до перших спроб письменника на прозовій літературній ниві. У них є недоліки. Так, важко, наприклад, зрозуміти, яку мету переслідував автор і що саме хотів показати деякими з них. У творі має бути ідея. Не те, щоб тут її взагалі не було, але якась вона вже надто нецікава та сіра. Хоча, з іншого боку, хіба життя сучасного суспільства не таке ж?