Ольга Герасим’юк: «Більшого задоволення, ніж мати справу із людським життям, немає на цілому світі»

В Інституті журналістики КНУ ім. Тараса Шевченка відбулася відкрита лекція про медіа, організована в рамках кінофестивалю «Кіномедіа». Її прочитала відома телеведуча, журналістка, народний депутат Ольга Герасим’юк. Про стан українського ТБ, про реальні можливості для студентів-журналістів та про те, чи варто поєднувати народження дітей і журналістику далі у прямій мові Ольги Герасим’юк.

На старті

У своєму житті я завжди завдячувала людям, яких зустрічала. Я пішла із своєї пирятинської хати без грошей. Так, із медаллю та дипломом з відзнакою, але це той багаж, який був у голові. Я зустріла тих, хто мені допоміг, навчив мене розумінню, що таке журналістика, бо я завжди думала, що це те ж саме, що писати твори. І коли я прийшла в редакцію газети «КАЗА» («Комсомольское знамя» – Авт.), я зустріла Михайла Френкеля (журналіст – Авт.), з яким я дружу все життя, і багатьох інших колег. За розпорядженнями Михайла Френкеля я об’їздила всю Україну, писала, як когось образив ЖЕК, як когось в тюрму посадили. І я побачила, що журналістика зовсім інша.

Я починала працювати журналістом в пресі, і досі маю звичку казати, що на телебаченні я новачок. В той час, як у моєму житті з’явилося телебачення, я працювала в Уніані, бо «КАЗУ» закрили, і мали відкрити газету «День». Я чекала, коли ця газета з’явиться, щоб мене туди взяли. Одного разу подруга сказала мені, що є такий проект Олександра Ткаченка «Нова мова» і він шукає журналістів. Але я вчилася на газетну журналістику, бо на телебачення мені дорога була закрита. А все тому, що я була а) дівчиною, б) без київської прописки, а це – основне. Тому телебачення я ніколи не розглядала у своїх планах, і я не вчилася на телевізійній спеціалізації. На ній вчилося 10 осіб, переважно кияни, з яких дев’ять були хлопці. Одна дівчина була, але хіба для процентної норми. Але, думаю, піду подивлюся на цю програму. Я прийшла, а там купа молодих людей, всі бігають з камерами, так все жваво, все нове і незвичне.

Тоді телебачення було тільки УТ і воно було не таке, як сьогодні. Ви, може, його теперішнього не любите, але тоді воно було взагалі страхіття. І якраз їм треба було зробити репортаж для російського каналу «НТВ». «Нова мова» мала з ними контракт. А репортаж був не простий. Може, Ви чули, є така деструктивна секта в Японії «Аум Синрікьо». Вони влаштовували масові вбивства людей. Тоді багато про них говорили. А в Києві знайшли послідовників цієї секти, і треба було про це зробити репортаж, а ніхто не хотів. І тут приходжу я, така тьотя, порівняно з тими дітьми. І от мені кажуть: «Давай, дєлай». А я навіть не вміла перед камерою сидіти, прийшла без макіяжу, як і зараз перед вами, в такому смугастому платті. Але тоді не зважали на ці всі речі.

У мене був тільки один вихід на цю секту – мала номер телефону цих послідовників. Вони ховалися, їх шукали, бо вони також могли щось начварити в Києві, наприклад, вибухи в метро. Різне тоді траплялося. Я мала їм подзвонити, і ми це мали записати. Посадили мене за стіл, поставили переді мною камеру. Вся та бригада почала зі всіх боків заглядати у вікна. Уявіть собі, ти переживаєш за роботу, а тут на тебе ще й дивляться всі. Та основна проблема була ось в чому: я могла йому подзвонити, і ввімкнути телефон, щоб всі чули. Але для мене був закон – я повинна була цю людину попередити, що вона виходить в ефір. Сьогодні, у час, в який ми живемо, кожен може підглянути, підслухати, вкрасти, піддивитися, сфотографувати і показати. І на це ніхто не зважає. Для мене цей закон завжди важливий – і тоді, і сьогодні. Як тій людині сказати, що ми її записуємо? Якщо я скажу, що ми вас зараз пишемо, вона покладе трубу, і я її ніколи не знайду. Тому я ухвалила таке рішення: вони записуватимуть тільки те, що кажу я, і я повинна була так говорити, так брати в неї інформацію, щоб не сказати її імені, щоби глядач бачив, що я не граю, що це не влаштоване шоу. Як сьогодні часто показують в різних програмах, де «папа-мама» б’ються, а насправді це «актори з погорілого театру». І в мене цей репортаж вдався. Ми додали відео тодішнього Києва, в кадрі сиділа я така ряба в тій смугастій сукні. У мене й досі зберігається той запис.

Цей репортаж був у мене перший, і він мене залишив на телебаченні. З цього дня я ось так і живу. Просто мені стало цікаво: я знала журналістику тільки газетною, а виявилося, що вона буває іншою, і не менш цікавою.

Програма «Без табу» існувала дуже довго, її й досі транслюють на каналі «Уніан». Дехто думає, що вона й досі живе. Але оскільки ми її 8 років знімали, матеріалу багато назбиралося.

Я й зараз працюю на телебаченні. Я – генеральний продюсер продакш-студії «Істіл студіос». Це студія, з якою колись починав працювати Савік Шустер. Ми створюємо різні програми, пропонуємо їх телеканалам, мені це дуже подобається. Одну програму, яку ми показували на телеканалі «Україна», вела я.

«Істіл студіо» – це продакш-студія, на якій ми виробляємо програми і пропонуємо їх каналам. Моє завдання – ходити по каналах і переконувати їх, що цей проект треба взяти. І тому я з болем говорю про програмну політику на каналах, бо дуже часто переконати їх, що глядачеві може бути ось ця програма дуже цікава замість ваших обміняних тьоть, псів, дітей, дуже складно. Але ми не падаємо вниз, не робимо на потребу дикунську «розважайлівку», а пропонуємо культурні речі. Зараз ми укладаємо контракт з «Інтером», будемо для нього знімати серіал, який покажемо навесні. Ми й далі пропонуватимемо каналам документальні фільми, згодом плануємо створити супутникове телебачення і пропонувати наш власний контент для глядача.

Українське ТБ

Мені дуже хочеться змінити наше українське телебачення, бо воно стало нецікавим. Наше телебачення не лише не пропонує цікаві та потрібні новини, а й розваги, які є сьогодні на нашому телебаченні, не знаю, чи комусь подобаються. Канали мають проблеми із вибором, вони сформовані із людей, які також потребують професійного вдосконалення. У нас «танці» на всіх каналах, ми міняємо жінок, тещ, собак, дітей, при чому зовсім не дбаючи про долі тих людей. Мені дуже хочеться створити проект, запропонувати його якомусь каналу, і щоб він людям сподобався. Не відомо, чим керується топ-менеджмент, показуючи ті чи інші програми. Я розумію, що рейтинг понад усе, але рейтинги усіх каналів впали, і телебачення зараз в кризі. І, до речі, не лише українське телебачення.

Не можна режисеру чи оператору принести текст і сказати «а тепер наклей там щось, якусь картинку». Ви берете речення, і в ньому кожне слово треба заілюструвати. Можна, звичайно, наклеїти картинку, але щоб це було виразно, щоб люди дивилися саме ваш сюжет, дуже важливо врахувати звук, те, що ви хочете показати, і ту людину, яку плануєте туди вклеїти. Ви маєте свій сюжет так планувати, щоб усі ці компоненти лише в одному ансамблі грали так, щоб від вашого сюжету відірватися не хотілося. І у такій роботі є великий кайф. Якби ви потрапили в гарний канал на практику, де б ви змогли з тим поправлятися, мені здається, ви б отримали неабияке задоволення.

Камера бачить всі стреси, які в тебе є. Буває так, що камера покаже красиву дівчину так, що ти не знав, яка вона негарна. І це не спеціально, бо камера ніколи не бреше. Вона бачить, що у вас на душі.

З’являється багато інших можливостей, наприклад нішеві канали, також з’явилося інтернет-телебачення. Вже, слава Богу, є не тільки «ящик», а й інші можливості, і ви вже не йдете на Петрівку, щоб знайти фільм, який вас цікавить, ви в Інтернеті знайдете і кіно, і програми, які вам потрібні, ви можете в себе в телефоні «забити» те відео, яке вас цікавить. Виробник зараз дуже запитаний.

У нас колись були люди, які вчили, як правильно говорити на камеру, як триматися. А зараз та журналістка вибіжить, щось промимрить, і не зважає, чи її почули, чи її зрозуміли, а це важлива складова професії. Але базис – це ваші знання, без цього ніяк.

Непрофесійність – це відсутність морального та етичного кодексу. Це просто неетично і непрофесійно, коли якийсь журналіст прорвався, наприклад, в залу, де відбувається суд над екс-прем’єр-міністром, і він в своєму сюжеті розказує, хто яким словом обізвав Кірєєва, і на тому кінець. Мені не зрозуміло, чого він туди проривався. Професіоналізм – це досконалість вашої роботи.

Канали зараз очолюють молоді менеджери, частина із них запрошена за кордону, зокрема з Москви. Це середня ланка, яка є не тільки виконавцем волі власника каналу, це ланка закупівельників програм, арт-департамент, промо, керівники news-rooms. Їм в середньому 25, 30, 40 років. Наприклад Сашко Богуцький (генеральний директор каналу ICTV – Авт.) – молодий чоловік, Єгор Бенкендорф (генеральний директор Першого національного каналу) – теж молодий чоловік, Ірина Лисенко (генеральний директор ТОВ «Новий канал» – Авт), Ярослав Порохняк (голова правління «Інтера» – Авт.). Справа тут не у віці. Я не хочу, щоб ви думали, що вони молоді, а отже недосвідчені, непрофесійні і все через це пішло навскосяка. Це зовсім не так.

Люди мого покоління не всі витримали конкуренції, змін, які запропонував час. Дехто з них поламався по дорозі, дехто не сприйняв змін і багато з них зараз працюють в регіональних ЗМІ. Сьогодні досвідченому журналісту, якому, наприклад, за 40, взагалі не можливо потрапити в журналістику. Його ніколи в житті не візьмуть в news-room. А Ларі Кінг (американський тележурналіст – Авт.), чи Опра Вінфрі (американська телеведуча – Авт.) зараз у своєму віці є зірками журналістики, а це, до речі, моє покоління. Проблема в тому, що у нас існує вікова дискримінація. Колись ти був молодим, і було тяжко пробитися, а тепер молодим важко, а старшим взагалі нереально пробитися.

Гадаєте, канали розвалюються, бо в них сидять порохняві ретрогради? Це неправда.

Я нещодавно була в Каннах на конференції і слухала доповідь Костянтина Ернста з Першого каналу (Росія), і він читав сумну та філософську лекцію про те, що телебачення зараз занепадає, бо воно сьогодні не знає, як переорієнтуватися на аудиторію. Володимир Познер (російський журналіст – Авт.), який модерував цю панель, запитав в Ернста: «А чому в Америці існують програми, яким по 25-30 років, а у вас щодня все міняється?» І той, на мою думку, не вправно, не влучно відповів, мовляв, наша аудиторія постійно потребує змін, чогось нового. А мені здається, що ці постійні зміни – це мінус, бо люди не можуть зорієнтуватися, що ж дивитися, що їм потрібно.

Всі кинулися купувати закордоні формати, потім зрозуміли, що вони не підходять. Бо в нас мислення інакше, наші люди їх не сприймають. І тепер канали зрозуміли, що треба знімати щось своє. Якщо ми колись знімали так кіно, що з нього не можна було зрозуміти, чи це київська вулиця, чи машина українська, бо на ній замальовували номер, щоб продати це в Росію як російський продукт. То сьогодні всі приїжджають і шукають проекти, які мають місцеві ознаки, щоб можна було зрозуміти, чи це України, Данія, чи Словаччина. Зараз відбувається болісний процес пошуку телебаченням самого себе. Воно так каламутить ефір, щоб забрати вас від комп’ютера, де ви спокійно почитаєте новини, які хочете, подивитеся будь-яке кіно, яке бажаєте.

Більшого задоволення, ніж мати справу із людським життям, немає на цілому світі. Це журналістика не гламурна, вас не будуть показувати на подіумах в «красівих бріліантах», але те, що ви будете міняти у житті цих людей завдяки своїй роботі, завдяки вмінню розслідувати, змінити, це ні з чим не можна порівняти. І на своєму шляху, куди б ви не приїхали, ви будете зустрічати тих людей, з якими ви мали справу, кому помогли, а вони поможуть вам.

Мені цікавий зараз, наприклад, канал СТБ. Цікавий, бо він веде власний пошук, він веде свою лінію. У них є департамент з виготовлення власних документальних фільмів, а це добре, бо канал не закуповує не відомо які фільми.

Володимир Бородянський (голова правління ЗАТ «СТБ» – Авт.) їздить по регіонах і вишукує людей, про яких варто знімати фільми. У них є школа. Поцікавтеся! Вони не чекають, коли до них звалиться купа тих, хто втратив роботу, а самі виховують для себе кадри. Це гарний прилад. У них «Ікс-фактор» нині тримає планку. Подобається чи не подбається він нам, але він тримає планку, показує гарні цифри. «Танцюють всі» – дуже професійний проект. Він зроблений просто: у ньому є лише гарний танець, а наші люди люблять це. Немає вульгарності, третьосортних дурних жартів. Звичайно, щось там і можна покритикувати, я не ідеалізую, просто мені здається, що цей канал веде свою лінію, і це дуже гарно.

Канал УТ-1 також дуже змінився. Раніше він був дуже заформалізований, нецікавий, а останнім часом є них цікаві моменти. Треба подивитися, як вони будуть розвиватися, які у них є можливості, можна там знайти щось пізнавальне, але є що покритикувати. Я, наприклад, не дивлюся кулінарну програму Михайла Поплавського.

Студентський конспект

От правда, якщо ви маєте твердий намір стати чемпіоном на своєму журналістському шляху, тоді згадайте, що я вам розказувала тут.

Ви маєте, на відміну тих часів, коли я вчилася на журналістиці, можливість навчитися за кордоном. Можна, повірте мені, поїхати за кордон, щоб вдосконалити свої знання, не маючи грошей. Але потрібно мати бажання, весь час хотіти шукати потрібних людей, які допоможуть, розкажуть. Шукайте таких людей!

Дуже важливо знати мову, стилістику, бо те, як ви напишете, які слова підберете, наскільки виразними та влучними вони будуть – це стане для вас чемпіонством в журналістиці. Особливо у змаганні із тими, хто пише багато, але неграмотно, «на коліні».

Безперечно, з інституту все починається. Для того, щоб стати професіоналом у вас зараз є багато можливостей. Ви можете у вільному доступі переглянути зразки не тільки вітчизняної якісної журналістики, а за допомогою інтернету бачити, як у світі працюють колеги.

Молодим журналістам важко сьогодні потрапити в news-room великих каналів, бо в них там не зацікавлені. Це серйозна проблема. Звичайно, потрібне ваше бажання, але не просто бажання посидіти в Києві біля якоїсь зірки, а «зняти корону» і піти, наприклад, попрактикуватися в районну газету. В регіонах є такі професіонали, в яких можна дуже багато чого навчитися. Наприклад, в Вишгороді. Я нещодавно була в їхній районній газеті, у якій працюють п’ятеро жінок. На те, як вони працюють, треба подивитися. Я б із задоволенням до них приєдналася. Тобто не обов’язково вам потрапити на практику на якийсь дуже великий і популярний канал, бо ви там, клянуся, нічого не навчитеся, тільки поганого наберетеся.

Не треба починати з телебачення. Спершу треба попасти в газету, щоб навчитися писати. Потрібно йти в таку редакцію, де справді можна чогось навчитися, пройти «Крим, Рим і мідні труби», а не йти туди, де тебе посилатимуть диски носити.

Вам потрібно знайти редакцію, занести туди статтю, спробувати зачепитися. Наприклад, Лариса Івшина, редактор газети «День», займається пошуком молодих журналістів. У неї в Острозькій академії є газета «Острога», там практиканти працюють, друкуються, мають хорошу школу. Якщо ви прийдете з хорошою ідеєю, або скажете «дайте мені завдання» і виконаєте його, а не втечете кудись, ви в цій газеті пройдете хорошу практику. Пробуйте!

1+1

Про канал «1+1» 1990-их років. Олександр Роднянський (у 1995 році заснував телеканал «1+1» – Авт.) на той час мав величезну сміливість, гарне відчуття, професійний нюх . Бо тоді, коли він придумав «плюси», на російському телебаченні існувала програма «Взгляд» Владислава Лістьєва. Були вже такі формати, які дивилися всі. І тоді, щоб створити щось нове, треба було конкурувати з ними, бо на українському телебаченні таких програм не було. Він тоді пішов на величезний ризик. І, до речі, Олександр тоді не спитав в аудиторії, що би вона хотіла дивитися. Пам’ятаєте, зараз всі говорять про цифри, про те, що «піпл це хаває», глядач це хоче бачити, а в якого глядача конкретно це спитали? Якби тоді Олександр Роднянський запитав у товариства, яке дивилося «Взгляд», чи хочете ви дивитися, наприклад, кіно українською мовою, у якому Брюс Вілліс заговорить українською мовою, він би тоді отримав у відповідь регіт, бо всі звикли, що Брюс Вілліс, як мінімум, «по-русски хорошо говорит». І він тоді ризикнув, і всі ввімкнувши телевізор побачили серіал «Династія» хорошою українською мовою, – і це був шок. Ніхто спочатку не міг отямитися, але всі почали дивитися, і присіли на це.

Роднянський зібрав команду особистостей, він підбирав таких людей, які не просто гарно виглядали, а з якими йому самому було цікаво говорити. Він закликав Толю Борсюка, Юру Макарова, Алла Мазур там почалася, Люда Добровольська трохи пізніше приєдналася. Було тоді багато цікавих людей. Ви ще когось пам’ятаєте? Так, Микола Вересень, Станіслав Чернілевський. Всі ці люди склали зоряну команду.

У нас тоді таке було відчуття, що ми не просто сімейний канал, бо він був справді для сімейного перегляду, там можна було дивитися все і разом, і на всі смаки, але у нас і дух був сімейний. І ми не дивилися, чи це тітка чиясь працює, чи артист. Це не була корупція, це були добре підібрані в сім’ю люди, які працювали на цю родину.

Діти, фільми і Китай

Я маю дорослого сина. Коли я збиралася його народжувати, у мене виникли певні проблеми з розподілом, мої друзі були посаджені в тюрму за вільнодумство. Тоді нас ганяли, і мені треба було їхати з Києва. Я тоді зробила свій вибір, і зараз дуже рада, що зробила саме так. Я знала, що мій син буде моїм другом, я про нього такого мріяла, і він таким є. Ми з ним багато що пережили, я спершу не мала ні житла, ні грошей. Та багато хто так починає, але це не причина не мати дітей. Як сказав доктор Комаровський, «Хорошие люди должны размножатся, иначе нам всем будет плохо». Бо чомусь погані люди собі такого питання не ставлять.

Діти в журналістиці не є проблемою, і не є перешкодою. І ніколи не можна говорити, що я не досягла чогось в житті, бо народила дитину. Був такий американський доктор Спок – теперішній доктор Комаровський – який казав: «Якщо ви хочете, щоб ваша дитина виросла щасливою, будьте щасливими самі». Бо ми завжди чимось жертвуємо заради своєї дитини, і потім їй часто про це кажемо: я ж заради тебе покинула те, не стала тим, не поїхала туди, а ти ж такий невдячний, не оцінив. Не факт, що дитина колись оцінить вашу жертву, бо не все залежить від нашого виховання, на жаль.

Ви маєте бути успішними, і ваша дитина біля вас також. Але вона не повинна страждати від вашої успішності, коли ви можете забути їй прочитати книжку, приділити час, поговорити. Ваша дитина має бути складовою вашого успіху. Якщо ви будете успішним журналістом і успішною мамою чи батьком, ваша дитина буде рости з усвідомленням того, що вона має успішних батьків, і це їй буде дуже допомагати в житті. Хоча інколи й може нашкодити, коли діти не хочуть бути в тіні слави своїх батьків. Тому до народження дітей треба підходити дуже-дуже усвідомлено.

У світі міняються центри впливу. Колись ними були Америка та Росія, а тепер це Китай. Подивимося ще, що скаже Індія, як перерозподіляться плюси. І де ми там між тими центрами. Ми живемо зараз у своєму горОді, де нам погано, де погані депутати, але ж ми живемо не у будці якійсь, а у цілому світі.

Я була нещодавно в Росії на прем’єрі фільму, продюсером якого став Олександр Роднянський. Всім раджу подивитися, хоча фільм, безперечно, дуже сумний. Це фільм «Єлена» російського режисера Андрія Звягінцева. Не обіцяю, що ви полежите на дивані перед ним, відпочиваючи, там є над чим подумати.