Операція «Бурдебач»: магічне викрадення і порятунок

Упродовж кількох вечорів поспіль один маленький львів’янин, дізнавшись про пригоди восьмирічного Микити з казки Олени Лань «Бурдебач», лягав спати на килимку біля ліжка! Він сподівався, що вночі його теж забере колоритний вуханчик бурдебач і з ним трапляться такі самі дива.

Звісно, безпосередні адресати цієї історії — діти середнього шкільного віку — не сприйматимуть казкового персонажа настільки буквально. Однак симпатичний представник вільного лісового народу бурдебач Матвій цілком має шанс увійти в їхнє життя як реальна, хоч і казкова, істота. Дорослі теж охоче розповідають один одному про бурдебачів — колишніх домовиків, які років двісті тому посварилися з людьми, залишили їхні домівки і поселилися в черевиках у лісі.

Образ бурдебача та інших героїв казки з’явився під впливом захоплення журналістки Олени Лань (колишньої львів’янки, а нині пражанки) давньою міфологією. А таке милозвучне й чудернацьке слово вигадав її чоловік чех Петр Главачек: у дитинстві, за браком інформації про справжні лайливі слова, називав «бурдебачами» всіх, хто йому не подобався.

З приводу свого дебюту як авторки книжок для дітей Олена Лань розповіла на інтернет-сторінці казки «Бурдебач», що задум написати твір за мотивами слов’янської демонології виник у неї декілька років тому: «Я працювала для газетного матеріалу над збіркою наукових статей «Українці: народні вірування, повір’я, демонологія» і була просто вражена, наскільки мало ми знаємо про те, яким бачили навколишній світ наші предки. Їхні ліси, річки, озера, зрештою, власні обійстя населяли такі незвичні казкові істоти, що просто дух перехоплювало. Чи не в кожній області були свої варіанти «диких» та «домашніх» духів, про яких ми й гадки не маємо. Хіба це справедливо? — подумала я. Сучасні діти безпомилково дадуть відповідь на запитання, як виглядав грецький сатир, але навряд чи опишуть блуда, мамуну, нявку або польовика. Ще більше підстав для роздумів на цю тему підкинула мені «Енциклопедія надприродних істот», завдяки якій «Бурдебач» вийшов за міфологічні межі України, але все ж наразі залишився у слов’янському світі».

Світ, у який потрапляє восьмирічний Микита, – досить незвичний, як і його «пригоди звичайного маленького хлопчика серед мавок і нявок, чугайстрів і перевертнів, русалок і домовиків, польовиків і блудів… Загалом усіх тих, в кого вірили стародавні слов’яни. І усіх тих, хто досі спокійнісінько живе поруч з нами». Однак казка цілком суголосна сучасним реаліям: попри «архаїчність» міфології і засобів, якими послуговуються персонажі (часник, полин та інше магічне зілля, замовляння й чари), вона – про життя сучасного хлопчика в нинішньому світі. 

Книжку видали російською та українською мовами. Читачі, які бачили обидва варіанти, кажуть, що російський текст кращий, на основі чого мимоволі роблять висновок, що нема на то ради. Однак насправді рада є, бо саме недопрацьований переклад «Бурдебача» (особливо на рівні синтаксичних конструкцій тощо), спонукає до порівнянь із російським оригіналом (натомість уже визнаним фактом є якісніший переклад українською «Гаррі Поттера» порівняно з російськомовним). Оскільки казка має шанс зацікавити читачів і утвердитися на ринку літератури для дітей, сподіваюся, що в разі перевидання (а український варіант розкуповують значно швидше) переклад ще удосконалять.

Міфологічні істоти, яких ми не бачимо, але в існування яких (принаймні домовиків) багато хто вірить, у книзі є важливими не тільки з огляду на те, що це – світ наших предків, з яким авторка пропонує ознайомитися дітям, а й як вагомий сюжетотворчий елемент. І якщо гіпотетично мешканців лісів, гір, річок, полів замінити на якихось інших вигаданих істот, суть «Бурдебача» не зникне, залишаться цікаві, карколомні й повчальні пригоди хлопчика, а також важливі поняття в житті людини — дружба, взаємодопомога, підтримка.

Загалом ця казка — історія хлоп’яча, що не дивно, адже авторка писала її насамперед для свого сина Микити, який частково є її співавтором, адже коригував сюжетні перипетії: «нууудно, мало бійок» , «а чому я не чаклую? як це – мені не можна?!!», «я теж хочу когось врятувати, бо всі чомусь рятують мене!».

Зрештою, те, що авторка творила «Бурдебача», попри посил пізнавати давню  міфологію, не як посібник з демонології, засвідчує й те, що поруч з персонажами української демонології діють міфологічні істоти інших слов’ян, і вони цілком злагоджено взаємодіють у справі порятунку свого світу. Однак малі читачі не зможуть виокремити персонажів української міфології, щоб сформувати собі цілісне уявлення про давній світ українців. Але сучасний глобалізований світ цього не завжди вимагає...

Класична для казок боротьба хороших і поганих, світлих і темних сил, добра і зла є й у «Бурдебачі». Суттєво, що книга не містить зайвого моралізування, а злі сили теж не завжди однозначно негативні. Є тут і зворушлива любовна історія, яка матиме розвиток у наступній книзі, яку авторка вже написала.