«Острів та інші видіння» Ґорана Петровича: Граємо в слова?
Люди люблять грати в ігри. Серед улюблених у деяких – гра в алітерації, символи та асоціації. Часто спілкування з ними нагадує обмін знаками чи нанизування символічних слів-намистин. Наштовхнуло на таку асоціацію одне з оповідань зі збірки «Острів та інші видіння» Ґорана Петровича. Тож, зіграємо в слова?
Саме елегічний настрій створює цей сербський автор, який не прагне здаватися оригінальним, сказати принципово нове слово у літературі. Навпаки, описує він звичайних людей, банальні життєві ситуації та людські вчинки. Втім, про самотність, швидкоплинний час чи нужденність веде Петрович – однаково відчується світлий смуток в його голосі.
Із симпатією спостерігача ставиться він до своїх персонажів: будь то прикутий до візка старець, що вмільйонне намагається донести до Бога третю симфонію Брамса, чи телеманіяк Ісаїлович, до сліз збентежений справжністю навколишнього світу у вікні. Поблажливий він навіть до відвідувачів кінотеатрів, які за жодних умов не перестануть вирізати ножиком на сидіннях свої імена або приліплювати під них жуйки.
Як канатоходець, автор балансує на межі невибагливого реалізму та химерної магії. Його герої заходять у картини, де домальовують сонцю промені та освіжають чола окрайцями неба. Відвідують картинну галерею, де експонати – сцени з життя перехожих за її вікнами. Приймають у своїй, іншій цивілізації гостей – Фройда з Мерилін Монро та Магеллана з бароном Ротшильдом. Або ж приходять у концертну залу, щоби послухати симфонію тиші.
Мілорад Павич вбачав у творах свого співвітчизника «енергію та фантазію душі того покоління, яке опирається цьому світові поетично, незлостиво й радісно, протиставляючи себе руйнації та вбивчим потягам». І справді, в деяких мініатюрах «Острова та інших видінь» Ґоран Петрович жалкує за тими, чиї долі занапастили чи забрали югославські війни. Одна куля в оповіданні «Під стелею, що лущиться» забирає кілька життів, відскакує рикошетом і, згідно припущення, чи то пак, пророкування автора, може повернутися за багато років.
В одному з інтерв’ю Петрович визнав, що в письменництві «використовує всі засоби, аби тільки окупувати почуття читача». Любить він насолодитися дитячим ефектом «широко розкритих очей» – пильним стеженням за ниткою оповіді та диханням читача в унісон з ритмом тексту. Отак, сторінка за сторінкою – і не зчуєшся, як із широко відкритими очима відпасуєш відповідь на ніби жартома кинуте слово. Яким же буде наступний хід? Продовжується мовчазна гра-містифікація. Винахідливий він співрозмовник, цей Петрович.
