Панк як свобода чи її відсутність

Цікавий текст з’явився в газеті «День» минулого четверга. Юна (13 років), але серйозна особа на ім’я Олександра Любчич написала про те, хто такі панки й чому їм варто бути в нашому житті.

Опускаю кумедні моменти на кшталт того, що панки принципово не чистять зуби або слухають динозаврів комерційного металу «Металіку» (не знаю навіть, що фантастичніше) — врешті-решт, у 13 років трапляється і не така мішанина у голові. Просто цей заплутаний змістовно, але зрозумілий емоційно опус змусив мене самого багато що пригадати.

У тому, що панки — анархісти за визначенням, із Олександрою згоден. Недарма їх наприкінці 1970-х називали ріжучою кромкою контркультури. Панк нікому нічого не винен. У тому числі — взагалі виглядати, як панк. Один із найбільш буйних британських панк-гуртів «The Jam» виступав у елегантних костюмах із білими сорочками та краватками, однак енергії їхніх концертів і злості їхніх пісень це зовсім не применшувало.

Пам’ятаю, за свого короткого панківського буття в місті Дніпропетровську я також носив краватки — щоправда, кілька штук відразу. Плюс драний светр і старе картате пальто, яке жахало моїх батьків, а до пальта — або штани, або... шорти, тож здавалося, що я гуляю взагалі без штанів. За умов тодішнього Дніпра, засидженого радянською владою та люмпенською босотою, цього було цілком досить. Не треба було навіть, як за десять років до того в Англії, влаштовувати бійки з поліцією або співати образливих пісень проти верховної влади. Через одну лише зовнішність усі просторово найближчі міліціонери та гопники реагували на мене вмить.

Власне, чому панк, тобто, перекладаючи з англійської «punk», — покидьок? Не тому, що руки від пива липкі або довбешка немита — а тому, що суспільство ненавидить тебе. А ненавидить, бо задаєш цьому суспільству той рівень свободи, про який воно, кероване зашкарублою моральною більшістю, навіть і не замислювалося ніколи. Ну не любить більшість свободу. Строєм ходити любить, а відрізнятися від строю — не любить зовсім. Тому панків і били без зайвих розмов і менти, і люмпени, а менш активні громадяни все це підтримували.

Важка це річ — бути ріжучою кромкою, лезом ножа. Розтинати сіру масу на несхожі частини. Хіпі, яких свого часу теж не сприймали, було легко з їхньою філософією відходу та відмови. Кажучи метафорично, хіпі у підсумку чекає психіатрична лікарня або галюциногенний рай, а панка — тюремна камера або смерть на барикаді брудного, смішного, але по-своєму героїчного життя.

Безумні 1970-ті (на Заході) й 1980-ті (у нас) давно минули. Бунт ущух — декорації лишилися. А раз є декорації — знайдуться й актори; недарма ж досі на стінах пишуть «punk's not dead». Панк залишається не стільки навіть андерграундною, скільки екзистенційною течією, а той, хто робить подібний вибір, — поза сумнівом, є романтиком у класичному розумінні слова.

Та слухай ти, зрештою, цю дурнувату «Металіку». Але не слухайся.