«Бора» Галини Вдовиченко: під дахом найвищої висоти

Що нового можна сказати про книжку, якщо про неї уже так багато сказано? Пригадую, коли бралася читати попередній роман письменниці Галини Вдовиченко «Хто такий Ігор?», то мала величезну цікавість, адже про нього й авторка розповідала дуже мало, і читачі, коли ділилися враженнями, приховували несподівану розв’язку, не розкривали таємниці, – хто ж він такий, той Ігор? Тоді неясність додавала неабиякого азарту та бажання дочитати твір до кінця. Натомість новий роман «Бора» є, мабуть, найбільш обговорюваним у трирічній письменницькій діяльності львів’янки Галини Вдовиченко. 

Цього разу про найновішу книжку сама Галина Вдовиченко багато розповіла і під час львівської та київської презентацій, і в інтерв’ю газетярам. Тому ще перед читанням було зрозуміло, що в романі йтиметься про жінку-вдову, матір дорослого сина, яка працює у видавництві, редагує книжки і пише власний роман. Звати її Христина, а от прізвище має незвичне – Бора. Як зізнається авторка, саме з цього слова і почалося написання нового роману. І то не дивно, бо задум попередньої книжки про Ігоря теж виник з імені, до якого письменниця «відчувала тепло».

Отож, несподівано Бора отримує у спадок великий будинок, який так само несподівано стає притулком для, здавалося б, чужих і таких різних людей: дівчинки-підлітка Божки, давньої подруги Лідії, матері-одиначки трьох дітей; старого, кинутого напризволяще власними дітьми Івана Івановича, що зачаровує своєю ерудованістю та начитаністю, а ще – дивакуватого самобутнього молодика Гордія з перебитим носом і навіть кота Кіцманя та собаки Альми. У цій новій домівці, що скидається на Ноїв ковчег, герої пізнають найбільшу розкіш у світі – розкіш спілкування. Відтак обмірковують важливі й актуальні нині теми: що буде з людством, якщо раптом перестане існувати Інтернет, чи перетвориться то на кінець, чи радше на початок світу…

Насправді, стає зрозуміло, чому письменниця не боялася так багато розповідати про сюжет роману, його героїв. Бо, як на мене, найголовніше криється не в сюжетних перипетіях, а в тому, що відчуваєш, читаючи про цих людей, яких висновків доходиш. Якщо прочитана книжка спонукає тебе не лише до роздумів, а й до дій, то, певно, це і є найголовнішим для письменника. Адже, перегорнувши останню сторінку роману «Бора», так закортіло опинитися у батьківській оселі, заварити ароматного чаю, запалити гасову лампу (колись часто вимикали світло) і, вкрившись теплим пледом, поринути у неповторний світ душевних бесід. Бо, як не банально це звучить, у світі, де панує «хайтек» і «віртуальність» ми часто забуваємо про прості земні радощі, які зазвичай приносять неймовірне задоволення! Галина Вдовиченко так вчасно і так влучно нагадала нам про них. «Для чистої хвилинної радості іноді достатньо полагодити на кухні кран», – каже вона. Тому разом із героями читачі отримають прекрасну винагоду: побувати під дахом найвищої висоти – Її Величності Простоти.

У романі письменниця звертає увагу і на наш великий спільний дім – Україну. Вона із болем описує «одне з найпривабливіших місць у Львові – пасаж Міколяша», де колись були «найкращі ресторації», а нині хіба «розруха, вбиральня, сморід». Скільки років минуло з 1941-го? Все – у занепаді. А скільки таких будівель по всій країні?.. Чи не тому Галина Вдовиченко веде мову про роль культури у житті людей, резюмуючи: «Приречена на розвал та система, у якій культура – це таке собі сьоме козенятко».