Послання від Курбаса Еросу

У останній день цьогорічної зими львівський державний академічний театр імені Леся Курбаса презентував на розсуд киянам виставу «Хвала Еросу» за твором Платона «Бенкет». У вічі одразу кинувся небувалий, як для театрального Києва, ажіотаж навколо цієї вистави. Не було де стати, не те щоб сісти. Жодного вільного місця у залі.

Це і не дивно, бо вистава обласкана театральними преміями такими, як премія ім. Тараса Шевченка 2006-го року, Гран-прі за кращу виставу та премія за кращу чоловічу роль видана Олегові Цьоні на фестивалі Стобі-2002 (Македонія), премія за кращу режисуру на Боспорських агонах у Керчі 2001-го.

І хай нам показали тільки першу частину дилогії за текстами Платона «Бенкет», це не виглядало, як незавершена частина чогось більшого. Це був повноцінний завершений твір про кохання і те, яким воно буває. Але до початку розповіді про саме дійство варто окремо відзначити костюми від Ольги Баклан. Панове, такого прекрасного відтворення античності у костюмі я не бачив давно. Усе, від найменшої детальки до шат на тілі Арістофана, створювало враження привезеного з тих часів за допомогою машини часу краму.

Перед глядачем постає декорація вистави ще до початку дійства. Не має зсунутої завіси, яка закриває від нас те, що відбуватиметься на сцені. На самому початку глядачів попросили вимкнути телефони та... стримуватись. На жаль, про стриманість зараз необхідно просити. Невже ми стали такими нестриманими, що нас вже треба спеціально стримувати? Що це свобода чи недолугість? Але залишимо це філософам і соціологам, а краще – шкільним учителям. Вистава почалась неочікувано з погоні за учнем Сократа, який чув від нього про той самий бенкет. Це було схоже на реконструкцію подій. Але враження від реконструкції подій закінчується після того, як перші слова про прославляння Ероса звучать від присутніх на бенкеті. Ця вистава має прекрасний відгомін діалогів давньогрецьких мудреців, який переростає у фламенко із його наступництвом у танці і підтримкою від усіх для того, хто солює у даний момент.

Не було, як такої, драматичної дії. Це, скоріше, театральна форма філософської дискусії. Але як зроблено. Музика ніби виникала зсередини дійства і дійових осіб. Вона не була чимось з іншої частини світу. Це була необхідність музики, співу, танцю саме у цей момент. А більш за все радує прекрасне виконання пісень та композицій вживу на музичних інструментах та голосах акторів. Навіть певна епатажність костюму того ж таки Аристофана, наявність прив’язаного фалоса, не викликала дисонансу. Було розуміння, що у ті часи так жили і це не було чимось аж наднормальним. Кожен із «доповідачів» мав час для віддання честі Еросу, богові, який не був так уже обласканим у тогочасному пантеоні. Прекрасно, з акторської майстерності, виконано кожен монолог. Дуже важко відзначити когось окремо, але принаймні Олег Цьона став окрасою цього вечора. Його монолог мав дуже вдале сценічне вирішення. Він розхитував своєю грою залу Молодого театру.

Після таких вистав хочеться жити, кохати, творити, створювати і ще раз жити. Жити шалено безрозсудно не боячись наслідків та породжувати самим фактом свого життя свято у цьому світі. Сам ще не раз поїду до Львова на цю виставу і усім, в кого є така можливість, раджу. Ще б таких вистав у Києві, то можна було б казати про відродження українського театру.

Фото: Андрій Божок