Правнучки Марії Приймаченко малюють картини у дві руки

Сестри Аліна та Каріна Гаєві, дніпропетровські художниці, майстрині, дизайнерки, ідейні натхненниці авторської галереї «Чорна ящірка» – відомі не лише в Україні, а й за її межами. Свої перші нагороди та відзнаки дівчата отримали ще дітьми. Тож нині, у 25-річному віці, сестри є доволі успішними та впізнаваними. І секрет – не у кровному родичівстві зі славетною художницею Марією Приймаченко, адже цю дивовижну сторінку у своїй біографії дівчата відкрили зовсім недавно. Їх секрет – у любові. До справи, яку роблять, до близьких, друзів, до всього, чого торкаються і що бачать.

«СТАВКИ НА НАС НІХТО НЕ РОБИВ»

…Їхньою сонячністю годі не захопитися. Вони раз по раз вражають дотепним гумором, заразним сміхом та позитивом. Аліна й Каріна живуть у Дніпропетровську, втім розмовляють доброю українською, бо це їхня «сутність, яку успадкували від миколаївських дідуся й бабусі». Називають себе патріотами близнюків, бо завше однаково вбираються, до того ж вони – дзеркальні, а не симетричні близнючки, адже одна з них – правша, друга – лівша, одна – інтроверт, друга – екстраверт. 

Найважливішу роль у становленні сестер Гаєвих зіграла творча студія. Саме студія, а не художня школа. Сестри Гаєві переконані, що ці два заклади – геть відмінні: у студії дитина виявляє творчість, розвиває мислення. А у школі навчається за програмою, виконує чиїсь завдання.

– Коли викладач – натура широка, відкрита й глибока, то такою є і студія, – роз’яснюють сестри. – З першого класу нам пощастило з керівником, яка опікувалася нами понад п'ятнадцять років і тепер допомагає. У студії нас не змушували щось вчити, а пропонували самим зрозуміти, що саме ми хочемо зображати на картинах. Бо коли тобі нецікаво малювати, то іншим нецікаво на це дивитися. Протягом першого року ми виводили одну й ту ж бабусину хатку з коровою, мама дивилася-думала, коли нарешті нас прорве? Себто ставки на нас ніхто не робив. Але нам подобалося малювати. Після восьми років ми чітко визначилися щодо життєвого захоплення, і це був творчий малюнок. А якщо ти зрозумієш цей вид творчості, то зрозумієш усе решту. Відтак навчатися у Придніпровській державній академії будівництва й архітектури на архітектурному факультеті за спеціальністю «дизайн архітектурного середовища» було легко.

 Уперше художні роботи сестер Гаєвих відзначили, коли їм було по дев'ять років. На міжнародному конкурсі два малюнки пройшли відбір і потрапили на виставку.   

 «МИ ДОВГО НЕ ЗНАЛИ СЛОВА «Я»

 Нині художниці не лише малюють картини і влаштовують виставки в Україні та закордоном, а й ілюструють книжки, майструють ляльки, шиють та в’яжуть одяг, створюють інтер’єри, виготовляють  вироби, в які залюбилося чимало відомих особистостей. Сукні, що їх викроюють із натуральних тканин та оздоблюють своїми малюнками, є ексклюзивними.

– Приємно, що ми досягли того рівня, коли можемо відмовлятися від деяких замовлень. Якщо в художника просять намалювати картину, себто сприймають передовсім як виконавця, – це одне. А от якщо купують ім’я художника – це вже рівень. І ми до цього прийшли.

«Мабуть, роботи дівчат коштують недешево», – зринає думка.

 – Наш одяг це можливість отримати живописну роботу, але за суттєво менші гроші. Бо живопис продавати за безцінь негоже. Це річ не для використання за призначенням. А функціональні речі у нас дешевші. Сукні – від 500 гривень… Ми не хочемо рівнятися на дорогі бренди, але й не опускаємося до базарної ціни.

 З вуст сестер Гаєвих досі не зринало слово «я».   

– Ми доволі довго не вживали… та й не знали слова «я», – дивують. – Навіть розмовляючи телефоном, говоримо «ми» й не дуже любимо, коли хтось до нас звертається на «ти». Просто нас – двоє. Ми завжди мали однакові погляди, однакові знання – закінчили школу з золотими медалями, а табелі відрізнялися тільки іменами. Навіть думаємо однаково! Учителі самі заплутувалися, бо викликали відповідати Каріну, а оцінку ставили Аліні. Коли ми їм про це казали, вони ставили оцінки обом, мовляв, сестра колись відпрацює. Отак на двох заробляли бали.

 В академії теж активно користувалися тим, що близнючки. Бувало, під час сесії хтось із нас кудись від’їжджав. Тоді одна брала два екзаменаційні білети й казала, що сестра ось-ось підійде…

 Неодноразово дівчата однаково вдягалися, не домовляючись про це. Хоча насправді, з їхніх слів, вони геть різні. Каріна – менш балакуча, вона, як каже сестра, архітектурного складу, здебільшого шиє одяг. Аліна – емоційніша, тому віддає перевагу живопису. Так, буває, що вони сперечаються, але щойно хтось третій устряє – миттєво згруповуються, і винуватець тоді очевидний.

   «МИ НІКОЛИ НЕ ПРАГНУЛИ УСПІХУ»

 Наприкінці серпня Аліна вийшла заміж. Каріна щиро радіє за сестру, мовляв, довіряю її обранцеві. 

– Ми ніколи не сварилися через хлопців. Домовлялися, як кажуть, на березі, щоб не виникало зайвих питань. А коли хлопець і ставав між нами, то вирішували, що сестра – дорожча. І прощалися з ним, – зазначила Каріна.

– Мій коханий є нашим патріотом, завжди дарує однакові подарунки. Обручку, щоправда, Каріні не дарував, – сміється. – У нас є свої вимоги, може, комусь і видаються дивними, але коханий знає, що між нами він не стане. Я не брала прізвище чоловіка, бо ми є ми.  

Коли сестрам виповнилося чотирнадцять, у їхньому житті сталося дещо вельми несподіване.

– Якось ми були в гостях у бабусі по татовій лінії. Гортали альбом з фотографіями і побачили Марію Приймаченко. Виявилося, що вона – рідна тітка татової мами, наша двоюрідна прабабуся! Нашому здивуванню й радості не було меж, бо нам з дитинства подобалася її творчість. Але коли ми про це стали розповідати, то ніхто за нас не зрадів, навпаки, нарікали, мовляв, тоді зрозуміло, чому ви так добре малюєте. Так, наче ми нічого не робимо. Або досягли чогось, бо є двоюрідними правнучками Марії Приймаченко. Відтоді про це рідко говоримо. Хоча щиро пишаємося, що належимо до такої рідні.

  На запитання: «Як гадаєте, у чому ваш успіх?», дівчата, не роздумуючи, відповіли:

– У тому, що ми разом! І в тому, що ми ніколи не прагнули успіху. Ми просто робили те, що хотіли. Не думали про свою талановитість, чи, боронь Боже, геніальність. Творчість для нас – задоволення, у якому не можемо собі відмовити. Варто бути щирим і максимально присутнім на кожній своїй роботі, тоді вона не буде схожа на чиюсь іншу.

– Ми – як чотиринога ящірка, або як людина, в якої чотири руки. Одна пара втомилася, інша приходить на допомогу, – сміються. Хоча дівчата направду роблять все у дві руки, при цьому ні про що не домовляючись.

Жанна КУЯВА, газета "Сім'я і дім"