Про стиль бразильського графіті «пішісао»

ТИСЯЧОЛІТНІЙ МАЯТНИК

Про бразильське графіті мені розказали київські вуличні художники, відомі як група «Інтересні казки». За їхньою підказкою навів довідку в інтернеті. Тепер певен: до стереотипів, на кшталт самби, карнавалу, капоейри та футболу, слід додати ще й місцеве графіті, чи, точніше, стріт-арт.

Серед справді вражаючого різноманіття впадає в око цілковито унікальний стиль пішісао (pixicao), властивий для вулиць лише одного міста на Землі — Сан-Паулу.

Виглядає це як досить прості, але нечитабельні для стороннього спостерігача написи, трохи схожі на стародавні руни. Утворилася ця дивна каліграфія ще в диктаторські 1982 — 1984 роки у середовищі шанувальників хеві-металу, фанатів таких класичних важких гуртів, як «Айрон Мейден», «Блек Сабат» чи «Слейєр»; звідси й потяг до окультної образності, що спиралася багато в чому на рунічні культури кельтів та вікінгів.

Річ, однак, не в тому, як це виглядає, а, радше, у способі творення. Звичне графіті має славу незаконного мистецтва — малювання на стінах переслідується, тягне на штраф і навіть на ув’язнення. Але пішісао — це порушення закону з ризиком для життя. Пішадори керуються принципом: «Я волію, аби радше ви ненавиділи мене, ніж ігнорували». Вони пишуть свої закляття — насправді це лише ім’я автора напису і назва його банди — у найнедоступніших місцях. Вони без страховки видираються по балконах на дахи багатоповерхівок. Вони таки досягають свого — їх ненавидять і городяни, і поліція. Вони падають і розбиваються. Це скидається на цілковите божевілля. Пішадори порушують усі можливі правила, навіть елементарні норми виживання.

Візуальні наслідки всілякі. Інколи це елегантні ієрогліфи на фасадах, інколи чистий вандалізм. У будь-якому разі відчайдушність жесту не можна не оцінити.

Мабуть, мине не так багато часу, і завдяки тому-таки інтернету і телебаченню цю абетку незаможних кварталів Сан-Паулу почнуть переймати по всьому світі. Когось посадять, хтось загине, хтось стане успішним і внесе нові форми у міську орнаментику. А енергія ризику і небезпеки перейде до інакшого стилю та молодших відчайдухів.

Перші графіті, намальовані ще нашими печерними предками, вочевидь, мали сакральний характер, допомагали вправлятися з незрозумілими і загрозливими силами природи. Знаки, накреслені в наших кам’яних лісах, навпаки, потребують небезпеки, притягують її ще до того, як є написані. Минають тисячоліття, а ті два кордони, за якими мистецтво зникає/народжується, — магія і ризик — лишаються незмінні.

Та, зрештою, так і живуть справжні художники — між вірою і смертю, весь час заступаючи туди, куди більше ніхто не насмілюється.