Промова Ліни Костенко до власного 80-річного ювілею (аудіозапис)

Ліна Костенко про ювілей, власне мовчання і сучукрліт

Частина 1

 «Марудне діло – ювілей,

всі пера вмочені в єлей…»

Я ці рядки написала дуже давно, ще близько не було ніяких ювілеїв. І я подумала тоді: чого це я написала? Який ювілей? Який єлей? Ну, мабуть, думаю, заримувалось. Знаєте, звичка римувати: єлей-ювілей. І забула… Аж тепер я зрозуміла: справді, дуже марудне діло ювілей і, справді, пера вмочені в єлей.

Але, якщо з єлеєм собі можна дати раду, можна не слухати всіляких таких високих слів, можуть мене люди зрозуміти й самі їх не казати, не писати, можна уникнути ювілейного вечора, щоб там ніхто не віншував, не говорив казенних слів, можна прийняти от такий варіант, який зробило це видавництво…

Уявляєте, вони запропонували презентацію. Це ж у нас презентація?  І ми не будемо плутати жанрів! От… Правда, трошки вона якась така сердечна, трошки забагато людей як на презентацію. Я вам дуже вдячна, що ви прийшли, щоб ми знали, що ми разом, що ми потрібні одне одному. ОПЛЕСКИ
 

Я справді надумала повернутися в цю літературу, в цю культуру. Бо важкий час – це завжди мій час. А легкий час - то я не розумію. От коли трошки було легше, нібито, – я розуміла, до чого йдеться. Тут мої чорнобильці, моя чорнобильська дорога, рідна моя експедиція казала, як я там збирала невтомно культурну спадщину, архіви Чорнобильської зони. Я вам признаюся – це ще для мене була еміграція звідси! І ви знаєте, я там знайшла свою Україну. Отам, де Україна вмерла, – отам вона є! Там люди втратили свою малу Батьківщину і полюбили її безмірно, і відчули велику Батьківщину особливо там.

Отже, із єлеєм ми собі дали раду. Но пасаран! Ніякі, розумієте, урочистощі і ніякі, розумієте, фальшиві святкування у нас не проходять, як ви бачите. От. Але з ювілеєм справа складніша, тому що ювілей – це треба замислитися, як жилося, як прожилося, що зробилося, словом, відверто кажучи: ювілей – це презентація життя. І от ми зараз тут, на презентації книжки, а в мене презентація життя. І я вам скажу: відчуття тяжке – з того боку в мене одібрали життя і з цього віднімають, як зрештою, у всіх нас, у всіх вас. Ми би собі зичили чогось кращого… Ми би собі зичили і незалежності, і достойної держави… На жаль, так є, як є.

Але що ж, журитись?! Тут було багато слів про поразку… Чого ж програли ми… – Чи ми програли?! Ви знаєте, це ж так іде історія, це її кроки. Впритул, звичайно, – це все криза, крах, з дистанції часу – так іде історія. І ми повинні зараз набратися сил, набратися спокою, набратися доброго гумору! Сміх перепалює, а в сльозах можна втопитись. Не треба!

Отаким чином, якщо йдеться про ювілей як про презентацію життя, долі, а не просто як привід привітатися, прийняти подарунки, квіти і так далі, що я вам тоді скажу? – А те, що за життя можна було б значно більше зробити. У мене був великий проект! Величезний проект! Я хотіла історію України дати в строфі, в поемах, в історичних романах, в драматичних поемах. І так, як знаєте у мене «Скіфська одісея» є, і там є такі слова: «Десь тут урвалась пам»ять історична, зате вона навіки золота», – я хотіла оцю нитку пам»яті історичної протягнути через віки і я той проект робила. Значить, як ви знаєте, у мене є «Древлянський триптих», у мене є та сама «Маруся Чурай», те ж саме «Берестечко», «Дума про братів неазовських». І я це писала. Бо не підряд же ж будеш писати, а так, що відчуваєш. І якраз у мене в роботі був Володимир Великий, була Роксолана, була графиня Розумовська, Андрій Потебня і так далі – теми все важчі, чим ближче до сьогоднішнього дня. Я вирішила все подужати, все зробити!

І, може, мені б хотілося щось інше. Тут мене дуже хтось хвалив і представив вам як поета громадянського звучання. Це не ви, Юрку?  Ви? – Я Вам дуже дякую, що ви так спостерегли це, а я Вам ще й признаюся, що я би хотіла писати лірику-лірику-лірику… Може, я хотіла б малювати срібним олівцем… Птиць малювати на льняній тканині… Може, коли мені Оля Богомолець співає «Де вечір пахне м»ято, аж холодно джмелю», може, мені це ближче… «Але хіба хтів – мусів», – писав Стефаник. Але, знаєте, я вам скажу, що я в історії живу, я в історію дуже вільно входжу, в будь-яке століття – це теж моє.

От. І я от працювала над цими речами, і хотіла встигнути зробити всю історію України, всю нитку оцю золоту протягти. От. І тут настало така щаслива подія – Україна стала незалежною! І тут би, здається, вільно писати те, що ти хочеш, уже тебе радянська влада… Добрий вечір, Миколо! Це наш чорнобильський Микола Семиног. …уже нас радянська влада не переслідує, не забороняє – сиди й пиши історію, якісь речі для України! І тут дивне сталося… Раптом-раптом пішли такі якісь флюїди:

шістдесятники? – та, що там ті шістдесятники зробили? вони такі-сякі шістдесятники!

історія? –ха-ха.

патріотизм? – ги-ги.

Може, хтось пам»ятає із старших, раптом часто так на екрані з»являлася така крилата фраза: «Патриотизм – последнее убежище для негодяев!» А хто ж хоче буть «негодяем», розумієте? І людям щось таке вставляли в голову, і вони послухали. Раптом зробилися смішними письменники, скажімо, такого типу, як я. Чим вона займається?! Якийсь народ... У той час, коли треба щось таке модернове?! Що це буде?! – Ага! Хай це буде андерграунд! Їхали-їхали і нікуди не приїхали, тому що андерграунд – це діло старе, лондонська підземка. Куди ж поїдуть наші письменники?! Коли чекаєш голосу покоління, а кожне покоління приходить і хай подасть свій, камертональний, голос, щоб це рухалось надалі. Бо, що собою являють шістдесятники?! Та ось сьогодні: скільки там нас залишилось?! А от дивіться: от Дзюба, так? ось Юрій Щербак – ага! Гарно це звучало?! Гарні вони?!

Коли тебе за радянської влади підозрюють у націоналізмі і т.д., і т.д., ти не маєш свободи, ти виборюєш кожну ту строфу, а потім приходить свобода, Незалежна Україна, і ти, не мавши де перевести подих, ти знову опиняєшся в бозна-якому становищі! Народниця, розумієте?! Взагалі-то, я вам скажу, що ніяка я не народниця – це між нами кажучи, тому що я в тому Чорнобилі  - це наймодерніші теми зараз отакий Чорнобиль!!! Це те, чого в світі немає!

Правда, мене ніхто не чіпав… Мене якось обходили так поштиво… Але ж то я розумію флюїди, оці паскудні флюїди у суспільстві!!! І я вирішила, поскільки пішов такий мат-перемат, збагатили українську мову російськими матюками… Так треба ж теж це з розумом робити. Росіяни, між іншим, мають цілу «теорію вопроса», вони роблять цілі наукові дослідження «Что такое русская «феня»?" або «Русский мат» Ахметової (це наукова дисертація, вона була десь в спецхранах, і правильно роблять, вони дбають про свою мову). У нас же це все перехопили: молодь непідготовлена – заматюкалась. Як я могла на це дивитися?!?! Для них – це був вияв свободи. Ви розумієте, що мали відчути ці шістдесятники, які знали, що таке свобода в умовах несвободи, і раптом - в умовах свободи я побачила молоду українську літературу, яка матюкалась наввипередки і показувала свою незалежність! І я подумала (я вже не торкаюсь політичних аспектів), я, власне, тоді написала: «Не хочу грати жодної з ролей у цьому сатанинському спектаклі»! І я собі пішла в еміграцію – в Чорнобильську зону – з людьми, яких я безконечно люблю, – це моя Чорнобильська історико-культурологічна експедиція. Я думаю, що більшого сміху, гумору, сили, ніж було в цій експедиції, я ніде не бачила! Я собі вийшла з Спілки письменників, бо мені це нудне скиглення, скимлення набридло. І я дуже добре прожила цей час: альбо за своїм письмовим столом і за комп»ютером, альбо в експедиції в Чорнобильській зоні, з рідкісними виїздами в Польщу, у Францію, в Бургундію! Словом, працювала.       

далі буде.     

ДЖЕРЕЛО

АУДІОЗАПИС ПРОМОВИ

За можливість перепосту величезне дякую двом френдам – обидві Лесі. Одна журналіст, інша депутат.