Птаха Корабель: «Зараз я даю інтерв’ю, сидячи на унітазі»

Нове ім’я української сцени – Птаха Корабель – приховує свою справжню подобу. Щойно відкрився персональний сайт артиста – ptaha.name. Експериментальний і загадковий – як творчість самого Птаха. Одне з перших інтерв’ю у своєму житті Корабель призначив у квартирі друга – у Києві, на вулиці Предславинській. Оскільки своє обличчя Птаха ховає, ми ведемо бесіду крізь віконце між кухнею і ванною. Птаха ще не встиг зненавидіти журналістів, і тому я сиджу на кухні.

- Часто мелодії приходять до тебе у ванній кімнаті? – ставлю перше питання.
- Люблю шум води, навіть з крану. Люблю огорнути себе піною, наче волоссям, якого у мене ніколи не було багато. Ніколи не слухаю музику у ванній – боюся поєднання електрики з водою. І, звісно, водяна тиша надихає мене на створення музики.

- Пам’ятаєш, коли записав першу пісню?
- Звісно, бо я не знав мови ані жодного інструменту, ані комп’ютерних програм. Почувався так, ніби у мене немає пальців. Тоді я подумав: жаль, що не можна мелодію прямо із голови перенести на компакт-диск. І, до речі, так само не можна сфотографувати те, яким бачиш дерево. Виходить лише жалюгідна подоба.

- І яким ти, Птахо, бачиш місто?
- Коли гуляю, перш за все дивлюся всередину себе. Можу навіть не пам’ятати, якими саме вулицями йду, наприклад, за продуктами. Я, до речі, завжди намагаюся поєднувати справи зовнішнього життя із внутрішньою роботою. Натомість коли буваю в інших містах, дивлюся у мапу. Нові міста – ніби нові ділянки у собі, тож необхідно спочатку їх вивчити. А потім вже можна блукати.

- Що з тобою у мандрах траплялося незвичайного?
- Тиждень тому я повернувся з Бангкоку. Шалене місто: неоднозначне, як нічний жах. Туди їздив у справах – шукав трансвеститів, аби виступали на підтанцьовках у моєму новому турі. Звісно, ім’я Птахи Корабля у Таїланді невідоме. Але ж це не привід не вести себе, як я до того звик – трохи зверхньо.
- Не набридло?
- Ще ні. Тим паче, зараз я даю тобі інтерв’ю, сидячи на унітазі, - Птаха регоче. – Тож я зверхній у міру. Ось що цікаво: у Таїланді мене вважали загубленим принцем. Бачив його портрет: справді схожий. За легендою, загубленого принца неможливо знайти. Він лише з’являється час від часу. Ніби-то замість кінця світу. Але одного дня вони можуть помінятися місцями...

- До речі, боїшся померти?
- Не думав про це. Якщо поміркувати? Навіть не знаю, здається мені все одно. Зараз головне – вдало презентувати дебютний альбом. Ми з друзями вже тиждень сперечаємося щодо обкладинки. Я хочу бути на ній у костюмі кажана, із двома парами крил. А друзі радять помістити макрозображення мого клюва.

- І, наостанок, що кардинально нового буде у твоїй музиці?
- Оригінальні аранжування. Аналог у літературі – нарізаний текст, як у Вільяма Барроуза. Також використано звуки комах і жуків. І, головне, - це одинадцять душевних історій, заспіваних птахом.