Режисер фільму «Звичайна справа»: «Те, що стрічку побачить стільки людей, – більше, ніж фантастика!»
7 лютого в український прокат вийшла повнометражна стрічка режисера Валентина Васяновича «Звичайна справа». Цю подію називають унікальною для України, адже чи не вперше за роки незалежності зняли український фільм за державні гроші і змогли показати його одночасно не лише на всіх великих екранах країни, а це 38 кінотеатрів найбільших міст, а й в обласних центрах та невеликих населених пунктах, як-от Золочів та Трускавець. Уже наступного дня після прем’єри стрічка вирушила на Берлінський міжнародний кінофестиваль.
– Те, що український фільм виходить таким тиражем – це, мабуть, уперше в історії незалежної України, – думками щодо кінопрем’єри поділився відомий український режисер Мирослав Слабошпицький. – Це дуже приголомшлива подія! Стрічка заслужила схвальні відгуки кінокритиків і побувала на престижних кінофестивалях світу: у Тірані (Албанія) та Керані (Індія). Попри те, що це трагікомедійна історія, вона є дуже важливою, бо чіпляє саме українців, і на цьому полі у режисера Валентина Васяновича немає конкурентів. Це дуже хороший фільм, певною мірою етапний для нашого кіно. І я щасливий, що ми маємо нагоду дивитися українське кіно.
…Головного героя, спадкового лікаря-психотерапевта Толика виганяють з роботи за бійку з пацієнтами-наркоманами. Герой вважає цю подію добрим знаком, аби розпочати нове життя. Нарешті збудеться його мрія стати «вільним» поетом, а якщо пощастить – навіть відомим, адже вірші він пише непогані. Толик одружений, має сина і приятелює зі Славком, який «знає напевне», у чому сенс життя, як заробити грошей та стати щасливим. Коли Толик залишається без заробітку, разом зі Славком підробляє ведучим на собачих похоронах, продає курячий послід, тим часом реалізуватися як поетові йому так і не вдається.
Це кіно – про сучасну Україну, про нашу інтелігенцію, про ницість нинішніх реалій, знецінення цінностей. Хтось мириться із цим і стає щасливим уже після закупів у супермаркеті, а хтось не витримує, бо прагне вищих задоволень…
Зі слів режисера фільму Валентина Васяновича, його творчим задумом було показати українцям самих себе у складних життєвих обставинах. Одна з головних ідей – у цьому світі немає місця тим, хто мріє бути поетом. Це світ людей компромісних, які на все згодні заради грошей…
Актор Тарас Денисенко, який зіграв роль головного героя Толика, надзвичайно талановито й переконливо продемонстрував внутрішні переживання чоловіка у «кризі середнього віку», який, не розібравшись із проблемами, поступово падає на соціальне дно. Цікаво, що вірші, які час до часу звучать у фільмі, належать авторству Тараса Денисенка.
Інші головні ролі фільму виконали Віталій Лінецький (Славко), Леся Самаєва (дружина Толика), Семен Фурман (лікар-колега Толика), в епізодах також зіграли режисер Михайло Іллєнко та письменники Віталій і Дмитро Капранови. Те, що маестро Іллєнко грає пацієнта психіатричної лікарні, який 129 разів вмикає та вимикає світло, сподіваючись, що таким чином врятує світ, – не випадково, а символічно. Як пояснив Валентин Васянович, цю сцену він писав спеціально для Михайла Герасимовича, адже той реально рятує світ української кінематографії.
Варто зазначити, що стрічка змагалася у міжнародному конкурсі Одеського кінофестивалю, її високо оцінила Міжнародна федерація кіноклубів (FICC). Приз «Дон Кіхот» режисерові Валентину Васяновичу особисто вручив Абдус Селім, президент Бангладеської федерації кіноклубів, а журі конкурсу відзначило фільм як «крок у розвитку українського кіно».
До речі, Валентин Васянович давно заявив про себе як документаліст. Його стрічка «Старі люди» (2001) здобула перший приз за кращий документальний фільм на Міжнародному кінофестивалі в Баку (2002), а фільм «Проти сонця» (2004) – призи міжнародного журі на одному з найпрестижніших фестивалів світу в Клермон-Феррані та гран-прі Фестивалю короткого кіно в Нансі.
Спробувавши сили в документальному кіно, режисерові закортіло реалізувати давню мрію – створити повнометражну ігрову картину. Хоча «Звичайна справа» теж планувалася як документальна двадцятихвилинка ще 2006 року, однак після навчання у школі польського режисера Анджея Вайди Валентин переписав сценарій на повноцінний ігровий фільм.
– Це суто «український» матеріал, – каже режисер. – Коли знімали кіно, ми не розраховували на такий результат. Те, що нині відбувається, для всієї групи навіть більше, ніж фантастика. Нереально, що стільки людей побачить кіно.
Варто додати, що розмовна українська мова головних героїв аж ніяк не «різала» слух, а звучала і сприймалася цілком природно. Очікується, що фільм буде у прокаті п'ять тижнів.
Імовірно «Звичайна справа» – не єдина прем'єра вітчизняного кіно 2013 року. Завдяки державній підтримці цьогоріч в український прокат вийдуть різдвяна історія «Креденс» режисера Валентина Васяновича та сімейний пригодницький фільм «Іван Сила» режисера та актора Віктора Андрієнка.
Фільм хороший – душевний такий і печальний, та дуже світлий. Рада, що подивилась.
Цікаво, звідки до нас прийшло словосполучення "ігровий фільм"? Художній – так. Де ж тут ігри...
Зізнаюся, я й сама про це думала, бо ігрове кіно (вид кіномистецтва, побудований на грі акторів) і є художнім фільмом. Але чомусь стали саме так висловлюватися. Може, то – по-сучасному, по-модному?:)
Тоді велике від мене "фе" на таку моду :)
ігрове кіно- це вид кіномистетства, основане на грі акторів. До нього відносятся майже всі твори кінематографу. Основоположник – Жорж Мельєс. Так що "ігровий фільм" – це далеко не новомодна назва.