категорії: театр стаття

«Сарана»: люди, які пожирають себе та інших

теґи: Львів, Ярослав Федоришин, притча, сучасна драматургія, театр "Воскресіння"

sarana 057З актуальними п'єсами знаних драматургів сьогодення львівські глядачі ознайомлюються здебільшого в інтерпретації Львівського академічного театру «Воскресіння». Нова прем'єра колективу -- вистава-притча «Сарана» одного з найпопулярніших сучасних авторів у світі сербки Біляни Србляновіч у постановці художнього керівника театру Ярослава Федоришина.

Метафора сарани досить прозора й прочитувана, у п'єсі є безпосередні паралелі між шкідниками, які багато їдять і все пожирають, і персонажами, які їдять один одного й самих себе. У спектаклі образ такого тотального пожирання поєднано з іншою яскравою і пронизливою метафорою: за плечима в героїв -- дерев'яні ночви (як варіант -- плетені з лози кошики), символ важкої життєвої ноші. Упродовж сценічної дії ночви умовно слугують посудом, та все ж у постановці основний акцент -- не на споживанні їжі, а на поїданні один одного.

sarana 005Ситуації, з яких виростає ця вистава-притча, «буденні» й «прості», але саме їхня щоденність і «банальність» нагадує, що ці проблеми вічні, як сюжети Шекспіра чи давньогрецьких трагедій, і дуже актуальні. Сконцентроване на квадратних метрах сцени тотальне пожирання один одного вражає. Звісно, не щодня син відвозить свого батька-інваліда, як мачуха пасербицю в казці, у ліс, попередньо купивши «подарунок» -- курча у фользі та вдосталь цукру (батько -- діабетик). Але буденністю є безвихідь і моторошність ситуацій, у яких опиняються герої.
sarana 012«Сарана» акцентує на тотальному й взаємному пожиранні людей. Наскрізна в п'єсі проблема батьків і дітей, любові та вдячності, людяності й жорстокості, розуміння й егоїстичності, терплячості й прагнення комфорту акцентує, що і батьки, і діти -- «поранені люди». І їхнє нерозуміння один одного взаємне, але діти, що виросли, мають більше сил, фізичних і душевних, аби позбутися батьків, вивізши безпомічного інваліда в ліс або прогнавши непрохану гостю-маму (яка надто перебільшено й доскіпливо цікавиться особистим життям своєї дорослої доньки) зі словами «Я не винна, що ти нещасна і стара, і не знаєш, що робити зі своїм життям». Саме на взаєминах із «цими жахливими старими людьми» зроблено один із головних акцентів спектаклю, зі сцени якого звучить: «Померти не страшно, страшно бути старим». Але пожирають один одного і чоловік із дружиною, брат із сестрою, колеги, сусіди, коханці... І роблять це дуже переконливо…

sarana 021У кожного з героїв, які так чи так між собою знайомі, є свої життєві обставини-проблеми, і серед них нема тих, кого об'єктивний сторонній спостерігач назвав би щасливими людьми. Мимоволі згадуєш банальну істину: наше відчуття щастя залежить не від самих обставин, а від їх сприйняття.

У виставі йдеться про очевидні речі, але саме їхня очевидність вражає. «Сарана» -- нагода переконатися, на що перетворюється світ без любові, у декораціях реалій сучасного світу. Постановка аж ніяк не розважальна, вона радше гнітюча, і в процесі нагнітання моторошних ситуацій подекуди бракує динамізму. Періодично з'являється спротив до того, що постає на сцені, через надмір "високих нот" трагізму, який відштовхує. Режисер вдається до кінематографічних ефектів -- сповільнені застиглі «кадри», а також посилення атмосфери безвиході за допомогою музики. Якби страшним словам, що їх промовляють герої, передувала тиша, вони звучали б інакше -- можливо, переконливіше, крім того, не було б «кінематографічного» очікування, що от щось має статися.

sarana 062Постановка Ярослава Федоришина в тандемі зі сценографією та костюмами Алли Федоришиної -- цілісна й переконлива, метафори й образи влучні та водночас зрозумілі. Костюми навіть візуально «перевтілюють» акторів на сарану, а сценографія творить для них природне й органічне тло. Вдало використано світлові ефекти, зокрема дуже поетичною й драматично-ліричною є сцена, що відбувається під грозовим дощем. Тональність постановки містить наліт абсурдизму, хоча сам текст твору таким не є, хіба що в алюзії до театру абсурду в сцені, коли одна героїня пропонує іншій сісти й зачекати на Годо. Режисерська інтерпретація ці алюзії посилює, творячи відповідну атмосферу, зіштовхуючи побутові ситуації та образність візуальної естетики, хоч і пригнічуючи надміром "несамовито трагічних нот".

2012-05-10
Наталя ДУДКО, http://ratusha.lviv.ua/index.php?dn=news&to=art&id=1910