Як українці, поляки, євреї жили в міжвоєнному Дрогобичі

Спогади Анджея Хцюка: світ особливої мови — балаку, колоритних жартів, світ дитинства і світ іншості

«І як це добре, що не кожен, навіть із тих, хто пише, колись береться за так зване перо або друкарську машинку, щоб описати свою зелену молодість, — в інших зазвичай уважаємо це ознакою старіння, а в себе приємним обов’язком засвідчення чогось, — бо інакше такими книжками кишіло б, як сімейними альбомами», — до такої здорової іронії вдається польський письменник і журналіст Анджей Хцюк, автор книги спогадів-есеїв «Атлантида. Місяцева земля: Розповіді про Велике Князівство Балаку» — книги про дорадянський Дрогобич і Галичину, про світ дитинства і світ тих, хто мешкав поруч.
Така самоіронія тільки на користь автору та його творінню, а львівська презентація видання за участі перекладачки тексту Наталі Римської, літературознавця Олени Галети, мовознавця Наталі Хобзей переконала присутніх, що книжку варто прочитати. Які ж є аргументи, щоб спинити свій вибір серед огрому літератури такого типу саме на «Атлантиді. Місяцевій землі…»?

Їх чимало, і кожен може обрати свій. Але варто почати з історії, яка відкриває першу книжку — «Атлантида. Розповідь про Велике Князівство Балаку». Учні дрогобицької гімназії, серед яких і Анджей Хцюк, пожартували з директора іншої гімназії, який завалив подругу одного з товаришів: розвісили по всьому місту некрологи про його смерть. Усе місто гуло, але директор образився не на самі некрологи, а на одну неточність у них. На яку саме — читайте в розділі «На що люди ображаються». А водночас — висновок автора: «Разом із тим світом — його людьми, мовою і справами — зник також певний стиль жартів».

Це книжка не тільки про історичні чи соціальні події, а й про дитинство як таке, закцентувала Олена Галета: «Для Хцюка дуже важливо — уміти говорити про дитинство, мати за собою дитинство, мати його в дорослому віці. Наводить слова Шульца про те, що люди без дитинства, до якого не можуть повернутися у споминах, — то дальтоніки. Дитинство є в кожного з нас. Переживаємо різні історичні події, по-різному їх сприймаємо, але в нас усіх є той досвід, до якого звертається Хцюк. Атлантида — також світ дитинства, який десь глибоко в нас самих, може, затонув».

Водночас це тексти про світ інших, і Анджей Хцюк описує світ інакшості, який шалено цікавив його в дитинстві: «Попри те, що кам’яниці довкола Ринку і поблизу Малого Ринку переважно належали євреям, то євреї ще мали свою дільницю, стовідсотково єврейську — Лан. … Інакшість тієї дільниці мене зачаровувала, і я часто ходив туди, щоб спостерігати за людьми, хатками і життям того заповідника незвичної інакшості, хоча якоїсь дуже свійської, бо вона була невіддільним елементом краєвиду».

Іншими за традиціями, звичаями для малого поляка-дрогобичанина були в той час українці та євреї. Анджей Хцюк відверто описує різні ситуації, не завжди приємні, за які йому іноді соромно, фіксує взаємини, які були, ставлення, яке тоді існувало. Єврейський ребе рятує від виключення з гімназії Хцюка, а католицький священик аналогічно чинить щодо єврея. Малі родичі, які приїхали в гості, дуже хотіли побачити українців, і були здивовані та розчаровані, що це «звичайні люди, такі самі, як ми і ви».

Серед спостережень Анджея Хцюка таке: «Досі на нашій землі ми мешкали всі разом: українці, євреї та поляки, — аж раптом тут нас, поляків, хтось хотів звідси вигнати», а водночас: «Бо й ми, поляки, могли бути жорстокі, не тільки наші вороги. … Правда, що польська політика супроти них (українців) часто була дурна і не раз підлягала найідіотичнішим хитанням і викрутасам». Розповідає епізод, у якому робить зауваження польському вахмістру, який бив селянина по обличчю доти, доки той не відповів йому польською мовою. Також фіксує, що коли ішов із наметом до лісу, то його мама «боялася тільки вовків і українців — щоб не зробили мені чогось поганого» і подає слова радянського військового про те, що «українські селяни віддають у наші руки всіх втікачів, особливо поляків».

За словами Олени Галети, «попри природне бажання поставити себе в центр розповіді, Хцюк наче створює простір для інших. Це не є текст, який намагається когось залишити поза берегами, коли комусь проектують місце іншого, чужого або винного в тому, що сталося. Через розповідь цей світ просто живе, у свій особливий спосіб. Каже, що в цій книжці немає композиції, те, що рухає цією розповіддю, — любов і зворушення. Зворушення стає для нього основним механізмом пам’яті. Він не йде від травми, від якогось шкодування, а знаходить дорогу, яка нікого не відштовхує, нікого не звинувачує».

Дуже цікавими й майстерно описаними в спогадах автора є історії, описи, спостереження про відомих людей, зокрема про художника Олексу Новаківського, художника й письменника Бруно Шульца, який був учителем малювання в Анджея Хцюка.
Ще одна ознака книжки, яка побачила світ торік у видавництві «Критика» в дуже доброму, фаховому і прожитому особисто перекладі Наталі Римської, — мова, адже автор акцентує на тодішньому Дрогобичі як на Великому Князівстві Балаку, особливій мові, яка витворилася внаслідок взаємодії української, польської, ідишу, мала свої варіанти і різні версії щодо походження. «Князівства балаку вже немає, є хіба що його уривки, уламки вітражів. Балак — таємна мова злодіїв, тюремна мова. Її елементи входили в розмовну мову, особливо багато вживали таких слів учні й студенти. Для Хцюка балак не є тим кримінальним балаком, а сленгом, яким розмовляла тогочасна молодь», — розповіла завідувач відділу української мови Інституту українознавства імені Івана Крип’якевича Наталя Хобзей, під керівництвом якої упорядкували і видали «Львівський лексикон», своєрідний словник львівської говірки.