Сашко Бойченко: «Совок визначається не набором ідеалів, а способом мислення про них»

Відомий літературний критик розповідає про свої улюблені гріхи, літературу і колгоспні лани

Ніколи б не зміг повірити, що літературний критик у нашій країні може стати відомим чи – берімо вище – популярним. Тому постать Сашка Бойченка – перекладача, критика, есеїста – виглядає як мінімум привабливою і загадковою. І безмежно приязною, бо саме він зміг створити свій критичний дискурс іронічним, мудрим і добрим. Читаючи його тексти, хочеться вигукнути: «Кожному письменнику – такого критика!». Але ні, такого не станеться, бо Олександра Бойченка маємо, на жаль, лише одного. Про свої погляди на життя і літературу Сашко розповів в ексклюзивному інтерв’ю.

Олександре, чим ти зараз взагалі займаєшся? Знаю, що після 15 років викладання в чернівецькому університеті ти звідти звільнився – з чим пов’язане таке рішення?

В ідеалі робота має давати три різновиди сатисфакції: гроші, задоволення від самого процесу і відчуття, що ти робиш щось важливе – пафосно кажучи, що ти служиш вищій за себе меті. На практиці таке зустрічається рідко, тому брак якогось одного рівня задоволення можна перетерпіти. Але коли нема жодного з цих задоволень, то який сенс ходити на роботу? Про гроші мовчу, їх від самого початку не вистачало. Потім зникла радість викладання: з’ясувалося, що я просто не люблю вчити інших людей. А потім завалилася ціла система освіти. Сьогодні вища школа в Україні – це школа хабарництва. Все можна купити – від заліків до дипломів і дисертацій. Власне, якби держава захотіла мене послухати, я б міг запропонувати по-справжньому радикальну реформу в освіті. Треба лише здати в оренду бізнесменам усі навчальні корпуси університетів, натомість під брамами встановити автомати з продажу дипломів. Підходиш, натискаєш кнопку «Українська філологія, звичайний» або там «Юриспруденція, з відзнакою», запихаєш відповідну суму – і маєш. Якість освіти гіршою, ніж є, все одно б не стала, зате скільки зекономилося б часу, сил і нервів. Та й оренда б давала постійний прибуток.

У газеті, ясно, також вистачає своїх приколів, але з університетом – жодного порівняння. Тут якщо я роблю якусь дурницю, то це моя дурниця, я сам за неї відповідаю і сам можу її виправити. Я сам вирішую, про які книжки, фільми, вистави давати матеріал, а про які ні, кого хвалити, а кого критикувати. Тим часом в університеті з його корумпованістю й пародією на Болонську систему панує тотальний маразм, який не я вигадав, але частиною якого я мимоволі мусив бути. А крім того, на роботу в газету я ходжу двічі на місяць, коли макетується додаток. Решта часу – моя.

Ти багато перекладаєш – чи не виникає на якомусь етапі перекладання продовжити чийсь текст своїм варіантом розвитку сюжету, чи взагалі повністю переписати його на свій лад?

Не повіриш: не виникає. Хоча ти оце запитав, і я лише тепер задумався, а власне чому? Може, справа в тому, що якраз у вигадуванні сюжетів я ніколи сильним не почувався. Тим часом переклад дає можливість пережити ілюзію творчості, але творчості такого типу, коли сюжет замість тебе уже вибудували і залишається тільки змагатися з мовою.

Що саме перекладаєш зараз і чи вийде щось друком вже цього року?

Перекладаю помалу польські оповідання 50-80-х років минулого століття. Мені здається, в Україні існує трохи викривлений образ польської літератури. Ми більш-менш знаємо класику від Міцкевича до Сєнкевича, а з іншого боку – найсучасніших авторів від Стасюка й Токарчук до Вітковського з Масловською. Тим часом з поля нашого зору випала, може, найцікавіша польська проза, писана за часів ПНР, але, ясна річ, не пеенерівська за сутністю. Антологію таких оповідань я і збираюся зробити. Цього року закінчити не встигну, сподіваюся, хоч наступного вдасться видати.

Ти один з найпопулярніших літературних критиків в Україні, майже культовий (якщо в нашій країні критика чи навіть письменника можна назвати культовим) – твоїми фразами й висловами послуговуються, вони кочують з рецензію в рецензію, але якою має бути книга (автор, сюжет, мова, тема етцетера), аби ти взявся писати відгук на неї?

Як кажуть поляки, без пшесади. Який там «культовий критик»? Я взагалі сумніваюся, чи можна назвати критиком людину, яка не вміє написати елементарної рецензії. Критик повинен працювати рівномірно й без особливих емоцій: прочитав книжку – написав про неї – взяв наступну. Я натомість пишу або про те, що мене справді захопило, або про те, що справді вкурвило. До перших потрапили, наприклад, «Рекреації» Андруховича, «НепрОсті» Прохаська, «Депеш Мод» Жадана. До других – «Фуршет» Марії Матіос, як, зрештою, весь наш «неонародницький дискурс», тільки я його представників читати не маю сили. А критик мусив би.

Як ставишся до літературних премій і рейтингів в Україні, якщо міряти їх такими категоріями, як об’єктивність, впливовість, передбачуваність, розголос?

Пункти 1, 2 і 4 близькі до нуля, пункт 3 – на вершині. Хоча й це не зовсім так. От візьми Шевченківську премію. Діставалася вона видатним авторам? Діставалася. А убогим графоманам? Також. Що це означає? Це означає, що така премія нічого не означає, бо її лауреат може належати і до тих, і до інших. Щодо «Книжки року» або Львівського форуму книговидавців, то вони, звісно, потрібні, але там, як свідчать самі назви, нагороджуються видання, а не автори. Так що особисто ти можеш переплюнути з поетичного погляду Бодлера з Верленом, але все одно програєш альбомові про козаків.

З чим у тебе асоціюється Спілка письменників?

Сказав би, що з колгоспними ланами і дружбою народів, але останнім часом чув щось краєм вуха про якісь скандали. У них там щось покрали чи вони когось обікрали… Одне слово, тепер Спілка асоціюється з кримінально-майновими конфліктами епохи вторинного накопичення капіталу.

Ти – співредактор часопису «Потяг-76». Яке майбутнє в цього проекту, над чим працюєте зараз і коли чекати нової «паперової» версії?

Чесне слово, не знаю. Наш Потяг трохи як п’яний корабель Артюра Рембо: від редакторів не дуже залежить. Знаходяться якісь кошти для перекладачів – їдемо інтернетрями, закінчуються – зупиняємося, чекаємо наступних. Те саме з паперовими виданнями. Цього року навряд чи вийде. Але й навряд чи зовсім заглохне.

Якою має бути книжка сучасного українського автора, аби стати успішною?

Якби ж то я знав… Я склепав би кілька таких сам, продав мільйонним накладом, після чого нарешті робив би тільки те, що мені подобається. Тобто нічого б не робив, лежав би собі на канапі, читав «Вінні-Пуха», вечорами ходив би на пиво і не написав би більше жодного рядка в житті.

Які теми слід найактивніше «розробляти» в українській літературі, які слід нарешті забути?

Так само важко відповісти. Головна проблема полягає ось у чому. Ми як нація дуже мало «ословлені». Ми навіть для себе не стали словом, не те що для світу. Наприклад, дві однакові за масштабом трагедії – Голодомор і Голокост. Про першу світ не знає майже нічого, про другу знає так багато, аж спекулює на ній скільки влізе. Великі події вимагають великих епічних втілень. Де наші світового рівня епопеї про період УНР, про той-таки Голодомор, Другу світову, Волинь, УПА? Це з одного боку. З іншого ж, час писання таких епопей, здається, минув. А як на мене, то й час романів у значенні великих історій з правдоподібними персонажами й розгалуженими сюжетними лініями також. І як тут бути? Лупати сю скалу, незважаючи ні на що, чи прислухатися до «духу часу»? Критик не може запропонувати однозначно правильних рецептів, він може лише пост-фактум сказати, вдалося чи ні.

Чи ти підтримуєш думку, що в Україні зараз є дві незалежні одна від одної літератури – офіційна, «спілчанська», націєтворча, моральностійка й нецікава, і альтерантивна – та, що ми її звемо «сучукрлітом»?

Загалом так. Що не означає, ніби член Спілки не може написати доброї книжки або що «сучукрліт» тільки тим і зайнятий, що творить шедеври. У спілчан море своєї полови, у «альтернативників» – своєї. А як на те, то чимало авторів ще й одночасно є членами НСПУ й АУП. Важливо інше: мені здається, що головна перевага «сучукрліту» над Спілкою полягає сьогодні у способі існування літератури. Спілчани можуть хоч до всрачки таврувати «піар» і «шоу-бізнес», але це – піар з шоу-бізнесом – все одно у сто разів краще й чесніше, ніж їхнє колгоспно-просвітянське сектантство.

Ну то якщо ми почали говорити про дві літератури, то давай продовжимо це ще й існуванням двох "критик". Наприклад, як оцінюєш потуги свого, на мій погляд, опонента – Євгена Барана? І чи плануєш колись видати власні записники чи щоденники, в яких розмірковуєш про свою сім’ю, ціни на картоплю і приїзд Папи Римського в Україну?

Та я б залюбки, шкода тільки, що в мене таких записників нема… Якось я натрапив у тексті Барана на перелік людей, які, на його думку, до нього вороже наставлені. Ну, і знайшов там себе. За словами колеги Євгена, я стверджую, що наші естетичні погляди ніколи не збігалися. Пояснення ж цього твердження колега Євген знаходить у тому, що я, бідний (це він мене так характеризує: «бідний»), перелякався своєї недостатньої лояльності до Грабовича, а відтак міг би не мати допуску до грантів. Відповідаю за порядком. По-перше, хоч наші смаки справді не збігаються, але якщо бути дослівним (а цитувати ж треба дослівно, правда?), то я говорив про свою незгоду з його оцінками. Отже, колега Євген у кращих совкових традиціях приписав мені не написані мною слова.  По-друге, не зрозуміло, чому його так обурює це незбігання? Адже ясно, що оскільки його смаки правильні, а мої з ними не збігаються, то це свідчить лише про мою, а не про його естетичну недорозвиненість. По-третє, заміточка зі згаданими словами про Барана була надрукована в чернівецькій газеті, і я вельми сумніваюся, щоб вона могла потрапити на очі Грабовичу. По-четверте, моя лояльність до Грабовича є цілком достатньою, і я справді вважаю його «Поета як міфотворця» на дві голови вищим за ціле наше шевченкознавство, тож нашим дружнім стосункам нічого не загрожує. По-п’яте, з проханнями про гранти я до Грабовича ніколи не звертався, бо Грабович взагалі не роздає грантів, а, навпаки, сам мусить їх шукати, щоб видавати різні важливі некомерційні книжки і «Критику». А тепер питання до наших читачів: чи можна довіряти текстам людини, яка в одному реченні робить стільки фактичних і логічних помилок? Що цікаво: коли я називаю такий «дискурс» совковим, патріотична братія починає обурюватися: «Як? Нас, ідейних українців, обзивати совками?». Так, товариші, ви – совки. Бо совок визначається не набором ідеалів, а способом мислення про них. У Гомбровича є прекрасна фраза: «Мати ідеали – не штука, а от не робити дуже дрібних фальсифікацій заради дуже великих ідеалів – це справжнє мистецтво».

Як зараз складається твоє спілкування з Даніелем Одією та Віктором Єрофєєвим – чи спілкуєтеся, чи плануєш ще щось їхнє перекладати?

Нечасто, але складається. Єрофєєв у травні заїжджав до Чернівців, то ми з ним трохи пообідали грузинським вином. Дійшли висновку, що на тлі Путіна Сталін таки був хороший, бо грузинське вино не забороняв. Помріяли, що добре було б перекласти єрофєєвську «Енциклопедію російської душі», але не знаю, чи хтось має сьогодні на це вільні кошти. Перекладена з російської книжка ще не скоро зможе стати комерційно успішною в Україні. А з Даніелем не бачилися від минулого Львівського форуму, лише мейлуємося.

Зараз модно висловлювати думку, що для того, щоб українська література стала популярною в Україні, її вивчення необхідно заборонити. Підтримуєш таку ініціативу?

Підтримаю я це чи ні, все одно ніхто не заборонить. Крім того, різні емсько-валуєвські заборони вже були в історії, і не можна сказати, що це дуже допомогло українській літературі. Тут, здається, інша проблема. Я колись протягом одного семестру викладав зарубіжну літературу у фізико-математичному коледжі, якось так він називався. Тобто цим юнакам література у принципі була до синхрофазотрона – хоч українська, хоч північно-корейська. Але за кілька занять я їх таки присадив на читання. А вчителька української не присадила і жалілася мені, мовляв, ось які дебіли. І якось при нагоді я їх запитую: «Як це так, дітки, що ви моїх німців з американцями читаєте, а рідних українців не хочете?». І знаєш, що вони мені відповіли? «Бо, – кажуть, – ваші німці з американцями п’ють, б’ються, зраджують, скандалять, як живі люди, а українські письменники всі до одного – великі й видатні». Не треба нічого забороняти і не треба ні до чого змушувати. Треба нарешті навчитися розповідати про літературу по-людськи.

Чи є в тебе улюблені книжки, до читання яких постійно повертаєшся?

Ну, може, не постійно, але книжки, які я перечитував кілька разів, є. Згадані «Вінні-Пух» і «Рекреації», наприклад. «Герой нашого часу» Лермонтова, «Москва-Пєтушки» Венедикта Єрофєєва, весь Селінджер, «Фієста» Гемінгвея, «Подивись на свою домівку, Ангеле» Вулфа, оповідання Гласка… Та багато насправді. «Кобзаря» он двічі перечитував.

Які книжкові новинки тобі сподобались у році 2008-му?

2008-ий я до серпня просидів у Польщі, перекладав, редагував, потім привіз звідти море польських книжок і так їх за інерцією дотепер читаю. Найсильніше враження – від освенцімських оповідань Тадеуша Боровського. Правда, цій «новинці» понад 60 років, але я на неї щойно недавно натрапив. А з виданого в Україні протягом двох останніх років я майже нічого ще не прочитав, хоча вже багато чув дуже добрих відгуків про книжки авторів приблизно твого покоління. Так що наразі, молодьож, вибачайте. Може, взимку знайду трохи часу, прочитаю з десяток, то буду знати, що сказати.

Чи в житті ти такий же іронічний, як у своїх есеях?

Просто якась давньогрецька апорія виходить: якщо скажу «так», то це прозвучить неіронічно і заперечить моє «так», а якщо скажу «ні», то це прозвучить якраз іронічно і заперечить моє «ні». Ну, одне можна стверджувати напевно: писання есеїв відбувається безпосередньо в процесі життя, то хоч якийсь зв'язок тут мусить бути.

Розкажи про свій улюблений гріх:).

Та кожен по-своєму приємний. Може, гординя? Бо так, подумавши, то іронія – це ж вона і є. Дивиться людина на світ Божий і думає: «Ага, непорядок, не так мало бути, лажанув Ти, Господи». І починає іронізувати. Це якщо говорити про дрібні. А з великих – то закурю натще, а то й Патріарха всєя Русі Кирила забуду в молитві пом’янути…