Сашко Власюк: «Я бачив лісовика і домовика»

Після цього інтерв’ю лірник і казкар Сашко Власюк пішов у Гідропарк купатися у Дніпрі – було Водохреще. Каже, що краще в ополонку пірнати, коли мороз – тоді вода здається гарячою. Напередодні Казкар презентував у Києво-Могилянській академії нову програму «Вертеп».

– Зарікався на політичні теми не писати, – каже пан Власюк і робить ковток кави. – Але саме життя таке, що, хоч-не-хоч, а змушує торкатися політики. В усі часи вертеп давав гарну можливість «приколотися» над впливовими особами. Мій вертеп вийшов смішним – дуже багатьох сучасних дійових осіб можна впізнати. У Дніпропетровську сьогодні ставлять цей вертеп на театральній сцені. Я їм електронною поштою надіслав сценарій, і актори за день вивчили ролі.

– А як ви усе встигаєте? Знаю, що працюєте будівельником.
– Я не встигаю! Вертеп писав вночі, ходив потім цілий день із червоними очима. Добре, що маю підтримку сім’ї. Хоча і доводиться відривати час від близьких, але той жанр, у якому я працюю, родину зміцнює.

– Багато виступаєте?
– Останнім часом, особливо на свята, не було і дня, аби не давав по два-три концерти. Люди зрозуміли, що казки – це класне шоу. Дітям ніколи не відмовляю. Не ставлю за мету комерційний зиск. Із дітей грошей не беру, диски власним коштом видаю. Але останнім часом почав виступати на корпоративах. Жахливе слово, до речі. Бізнесмени зрозуміли, що казка – окраса будь-якого вечора. Коли я оповідаю казки, всі слухачі стають учасниками дійства. Дуже цікаво спостерігати, як поважні бізнесмени тішаться і радіють, наче маленькі діти. Вважаю це великим здобутком – змусити людей вирватися зі свого футляра.

Лірник Сашко розповідає казки двадцять років. «Вісімнадцять із них про мене ніхто не чув, а потім – інформація вистрілила, – каже він. – Тож з’явився додатковий поштовх, відчуття, що роблю Божу справу».

Завдяки казкам можна вивчити і колядки, і кулінарні рецепти, які пан Власюк органічно вплітає в оповідь. Сюжети і героїв він вигадує, але в основі історій українські народні казки. Відомо ж бо, що кожен казкар додає свої деталі – і, врешті-решт, виходить діамант, який мерехтить різними кольорами. Іноді казкар запозичує сюжети зі снів, але це не традиція. «Мені не відомо, звідки беруться сюжети, – каже Олександр. – На замовлення не можу писати. Якось замовили казку про трипільську культуру – я три роки мучив її, але так і не написав». Власюк видав три диски зі своїми казками. Він оповідає їх, граючи на лірі, кобзі, бандурі, дримбі, варгані, бубоні, барабані, скрипках, гітарі, шаблі. У процесі запису він одночасно і режисер, і продюсер, і сценарист. Не використовує лірник електроніки – вирішив, що буде лише щира правда.
Цього року казки Олександра Власюка мають вийти друком у двох видавництвах. А наступного, крім паперового, звукового і театрального втілення, вони ще й з’являться на кіноекрані. Наразі казкар працює над сценарієм до півторагодинного (щонайменше) мультфільму «Різдвяне Чортеня». В основі – його оповідка «Про Старого Козака, Різдвяного Чорта, Чотири Роги і Козацький Рід». Стрічку робить «Артхаус Траффік», на екрани вона має вийти на Різдво 2008 року.

– Мультфільм цей – про підземний світ, про нас, про небо і землю, – розповідає Лірник Сашко. – Як і мої казки, сюжет смішний і химерно закручений. Мультик у всьому світі буде йти. Писати сценарій складно – я й зараз переписую його багато разів, бо кожен – продюсер, режисер, аніматор – бачить стрічку по-своєму. Цікаво, що у процесі створення сценарію багато нових сюжетів і героїв з’являється, наче на ялинці голки.

– Які риси важливі для казкаря?
– По-перше, любити людей. Бо, якщо не любиш, не отримаєш енергії від глядачів. От учора в Могилянці я був утомлений і хворий, але, коли вийшов на люди, відчув таку енергію, що спала температура. По-друге, треба бути веселим і шукати у всьому позитивні сторони. На фестивалі «Гуляйполе» шпана хотіла п’яними вигуками зірвати виступ. І хлопці навіть не помітили, як я їх увів у казку в образі чортів. Класно і смішно вийшло, а вони прийшли до мене наступного дня казки слухати. Не кожен може бути казкарем, як і не кожен може бути письменником. Усі думають, що кожен може бути політиком: можна з нічого щось отримати, когось обдурити. А дітей не можна обманути – вони послухають дві хвилинки, і, якщо не сподобається, підуть.

– Інтернет на життя казок впливає?
– Я багато спілкуюсь на форумах – цікава інформація із різних точок зору. На відміну від телебачення і радіо, це дає змогу трохи наблизитися до істини. У казках треба істину закладати: гній розгрібаєш, а там золоте яблуко лежить. Почнеш брехати – тебе перестануть слухати. Кращі сюжети – це життя.

– Чи є у вас колеги – в Україні і світі?
– Знаю одного чоловіка у Карпатах, Петра Бойка – він розповідає казки. Але зовсім не так, як я це роблю. У світі казкарі – поширене явище. І у нас свого часу вони ходили по всій країні із лірами, але були винищені. У Німеччині кожен рік відбувається з’їзд казкарів – так там чотириста чоловік збирається! Ще з цікавістю дізнався, що казкарів багато у народів Африки. У них теж є інструмент, з яким ходять від села до села. Тих казкарів поважають більше, ніж урядовців і президентів, через те, що вони виконують роль суддів. Бо казкарі знають традиції: де чия корова, де чия межа. Мене це вразило, і я подумав, що колись так усі знання передавалися. Книги – то офіціоз. Книжники були при князях, при владі, ніби наші партійні газети.

– Колись бачили міфічних, казкових істот?
– Бачив, бо мусив. Людина-творець дивиться на інший світ хоча б одним оком. У Криму я бачив лісовика – зростом сантиметрів тридцять, непомітного сірозеленого кольору, одягнений у камізельку, без шапки. Ліхтариком його освітив, лісовик озирнувся на мене і втік у колючі кущі. Я перелякався. Прийшов на те місце вдень – побачив маленькі сліди. А коли жив у Мурманську, бачив домовика. Він чорний, пухнастий, волохатий. Як курка чи помпончик на шапочці.


Світлини різних фотомайстрів із Дня народження СУМНО